На яких умовах українцям дозволяють прибирати могили загиблих воїнів на території Польщі

Щороку до України у село Костюхнівку приїздять громадяни Польщі й українці допомагають їм прибирати могили загиблих поляків. А потім українці їдуть до Польщі. На перший погляд здається, що такий проект має право на існування, але насправді, поляки за такий обмін вимагають не лише фізичної праці, а й відкрито зневажають українську символіку і самих українців.

Цього року за селом Костюхнівка, що на Волині, поляки розкинули наметове містечко і запросили на таке своєрідне таборування усіх охочих членів громадської організації «Молода Просвіта» та іншу небайдужу молодь. Заздалегідь повідомлялося, що українці мають допомогти полякам прибрати могили загиблих воїнів, які полягли за державні інтереси Польщі, а потім вони допоможуть нам. Також обіцяли щоденне виконання гімну України і Польщі, культурницький обмін і безкоштовне харчування за посильну працю.
Приїхавши до табору члени Харківського осередку «Молодої Просвіти» побачили кілька загонів польських харцерів (націоналістів) та українські групи з Ковеля, Маневичів і Костюхнівки. Більшість українців достатньо добре розуміли польську мову і намагалися нею спілкуватися. Натомість жоден поляк не прагнув говорити українською. Якщо хтось не розумів польською, тоді старший обозу говорив російською.
Щоранку всіх кликали до праці. Хлопці вирубували величезні кущі акації, закопували колдобини на розмитій лісовим потічком дорозі, дівчата тягали зрубану акацію і чистили пам’ятні камені, встановлені на честь загиблих поляків. Але чомусь польські дівчата залишалися в таборі і мали значно легшу працю.
Важка праця з вирубки акації зазвичай тривала з 10 ранку до п’ятої вечора. За це давали по кілька канапок з усіляких гострих паштетів та ковбаси, термін споживання якої майже сплинув.

Здавалося, що тяжка праця швидко скінчиться, бо за кілька днів могили будуть впорядкованими, але їх виявилося дуже багато. Поляки возять українців аж до Ковеля і в інші місця, що розташовані в радіусі 70 кілометрів від табору. Тобто усі дні трьох тижнів таборування не будуть суттєво різнитись один від одного.
Якщо когось із українських дівчат залишали чергувати на польовій кухні, то це не означало, що вони зможуть більше відпочити або наїстися. О 7 ранку вони вже нарізали канапки, мили посуд, підтримували вогнище та виконували низку інших завдань. Сніданок чергові отримували після того, як поїсть увесь табір. Часто траплялося так, що для чергових залишався лише чай і хліб із якимсь паштетом.

Українські дівчата мили посуд і чистили овочі в холодній воді, але коли до відра всунула руку одна з полячок, вона сказала: «Ой як зимно» і пішла взяти підігрітої води. Українцям більше одного черпачка на ціле відро взяти не дозволяли. Полячки на кухні працювали значно менше.
Мало того, той, хто чергував біля вогнища, мав вдягати харцерську кепку і коли хтось під’їздить до вогнища вибігати у ній на зустріч і кланятися. Відмова вдягати кепку заборонялася. Навіть якщо до табору під’їздить одна й та сама людина, яку всі знають, треба було теж вибігати і кланятись.


(Цю кепку мусить вдягати кожен українець і кланятись у ній. Українці дуже боялися отримати покарання, якщо не встигнуть вклонитися у цій кепці головному табору Яреку Гурецькому)

Сорочки з українською символікою, зокрема з зображенням червоно-чорного тризубу, обличчям Степана Бандери тощо вдягати заборонялося.
Головним у таборі був Ярек Гурецький. Він відмовився дати інтерв’ю для «Справжньої варти». Сказав лише те, що українського націоналізму на території табору не повинно бути і він забороняє носити такий одяг.
Дуже хотілося запитати у того Ярека Гурецького, чому їхній табір загородив лісову дорогу і не пропускає через неї місцевих мешканців. Кореспондентці «Справжньої варти» довелося побачити, як до табору під’їхав старенький дідусь. Він дуже просився, щоб йому дозволили проїхати через територію польського табору. «А куди я об’їду? Через кущі возом я не проїду, та й межи соснами можна не вписатися. Я не певен, що мій віз там проїде», - говорив він. Але дідуся й слухати ніхто не захотів. Сказали, що вони «нє панімать украінскій» і «єхать нєльзя». Дідусь поїхав у зворотному напрямі. Вразило також те, що біля брами були й українці, але жоден з них не заступився за свого мешканця.
Українці теж ходили у польській харцерській формі і не пропускали через табір місцевих мешканців, а коли їхав старший обозу, підбігали до нього і кланялися.
Крім того, поляки вирубували сосни і з цієї деревини робили огорожу табору, браму, а частину товстих стовбурів спалювали у вечірньому вогнищі.

Таборування розпочалося 7 серпня. І лише 11 серпня вперше було виконано гімн України. Але ставлення до українців не змінилося.

Голова Всеукраїнської Молодіжної Громадської організації «Молода Просвіта» Віталій Мороз заявив, що ніколи не очікував такого зневажливого ставлення до українців, і головною метою цього спільного проекту є те, щоб українці мали можливість доглядати могили українських воїнів, які розташовані на теренах Польщі.
За словами пана Віталія, українці до Польщі їздили декілька разів і величезної фізичної допомоги з боку поляків не було. Прибирати українські могили допомагало лише декілька людей. Поляки давали намети і їжу (хліб, паштети тощо). Мінімальні потреби вони забезпечували, але ніяк не більше того. Кошти на проїзд виділяло українське міністерство.
Головний табору Ярек Гурецький українцям так і сказав, що вони мусять добре попрацювати на польських могилах, аби потім отримати харчі та намети під час перебування на території Польщі.

Нагадаємо, що польське таборування триватиме до 27 серпня поточного року. Це тринадцятий візит, що здійснюється з метою прибирання польських могил. Цього року Українська держава не виділила коштів, навіть, на проїзд, тому український візит до Польщі відміняється.
Але чи не доцільніше було б доплатити українцям за ті мінімальні харчі, які дають поляки, та надати в тимчасове користування кілька наметів (їх зараз має кожна велика партія). І тоді цілі загони українців не працювали б за кусок хліба на польських могилах, і не кланялись би у польських формах їхнім харцерам.

Жанна Титаренко