Моя мати - школярка
Неймовірно: я бачу на фото свою маму, яка тільки-но закінчила 7 клас. За 12 років до моєї появи на світ білий. Фото розмістила, спасибі їй, двоюрідна сестра Валентина Романович у групі "Історія села Авдіївки".
Вона пише, що на звороті написано: "17.04.1952р. 7кл. последний год учеби". Думаю, що зліва перша у білій кофтинці Лазаренко Галина Тимофіївна,2 ряд, де вчителі, зліва -Чепурна Софія Іванівна і 3 ряд - Картель Зіна Львівна".
Моя мати схожа на мене в дитинстві - ну, тобто я на неї
Оно вона така серйозна, поруч з учителями. Бо вчилася гарно і вчителі хотіли, щоб вона продовжила навчання та стала вчителькою. Та куди там - вони з рідною сестрою, на два роки старшою, Анютою виживали самі у нетопленій хаті, бо батька (тобто мого діда Лазаренка Івана Самійловича) вбили партизани за добрий кожух (є версія, що за участь у поліції), а матір (тобто мою бабу Лазаренко Олександру Терентіївну) заслали в Сибір, бо гнала самогон, щоб вижити з дітьми без чоловіка, а тут якраз прийшла рознарядка на "врагов народа". Не порахувалися, що в неї на руках двоє малих дітей, рішили: вона чужа, з Хлепеників, ніхто за неї не заступиться. Розказувала баба Саша, що каралась так далеко, що коли вже прийшло звільнення, ще півроку не могла вибраться, бо не відкривалося судноплавство. Отже, була десь на великій сибірській річці - Лєні чи Обі, чи на Єнісеї. Поміг їй скоротити строк колгоспний бухгалтер Іван Іванович, з дерев'яшкою був замість ноги. Здається, прізвище - Чепурний.
Так ось моя мати і тітка Анюта, відповідно, 1936 і 1934 роів народження, і виживали самі, як могли. Топити хату було нічим, а в лісі ж не можна й галузки підняти - ганяли комуністи, то вони потроху крали в сусіда - начальника МТС Шурхала. Думаю, що він, може, і помічав як полінця убувають, але мовчав...
Отут попереду в матері спроби працювати в колгоспі, але - бувало - прийдуть з Анютою на наряд, а бригадир їх не помічає. Усім наряд роздасть, відповідно, і трудодні, а їм, дівчаткам, нема роботи, нема зарібку... Заплачуть та й підуть. А бригадиром був не бозна хто, а рідний дядько Тиміш. Недарма все моє дитинство жодного разу мати до дядька Тимоша на вступилась - його жінка, баба Христинка, все забалакувала до нас на вулиці, але не тулилися ми... Мати тільки показувала його хату на Ковалівці, але жодного разу так і не зайшла, як і він до нас...
Страшне було життя при комуні!
Василь ЧЕПУРНИЙ
Вона пише, що на звороті написано: "17.04.1952р. 7кл. последний год учеби". Думаю, що зліва перша у білій кофтинці Лазаренко Галина Тимофіївна,2 ряд, де вчителі, зліва -Чепурна Софія Іванівна і 3 ряд - Картель Зіна Львівна".
Моя мати схожа на мене в дитинстві - ну, тобто я на неї
Оно вона така серйозна, поруч з учителями. Бо вчилася гарно і вчителі хотіли, щоб вона продовжила навчання та стала вчителькою. Та куди там - вони з рідною сестрою, на два роки старшою, Анютою виживали самі у нетопленій хаті, бо батька (тобто мого діда Лазаренка Івана Самійловича) вбили партизани за добрий кожух (є версія, що за участь у поліції), а матір (тобто мою бабу Лазаренко Олександру Терентіївну) заслали в Сибір, бо гнала самогон, щоб вижити з дітьми без чоловіка, а тут якраз прийшла рознарядка на "врагов народа". Не порахувалися, що в неї на руках двоє малих дітей, рішили: вона чужа, з Хлепеників, ніхто за неї не заступиться. Розказувала баба Саша, що каралась так далеко, що коли вже прийшло звільнення, ще півроку не могла вибраться, бо не відкривалося судноплавство. Отже, була десь на великій сибірській річці - Лєні чи Обі, чи на Єнісеї. Поміг їй скоротити строк колгоспний бухгалтер Іван Іванович, з дерев'яшкою був замість ноги. Здається, прізвище - Чепурний.
Так ось моя мати і тітка Анюта, відповідно, 1936 і 1934 роів народження, і виживали самі, як могли. Топити хату було нічим, а в лісі ж не можна й галузки підняти - ганяли комуністи, то вони потроху крали в сусіда - начальника МТС Шурхала. Думаю, що він, може, і помічав як полінця убувають, але мовчав...
Отут попереду в матері спроби працювати в колгоспі, але - бувало - прийдуть з Анютою на наряд, а бригадир їх не помічає. Усім наряд роздасть, відповідно, і трудодні, а їм, дівчаткам, нема роботи, нема зарібку... Заплачуть та й підуть. А бригадиром був не бозна хто, а рідний дядько Тиміш. Недарма все моє дитинство жодного разу мати до дядька Тимоша на вступилась - його жінка, баба Христинка, все забалакувала до нас на вулиці, але не тулилися ми... Мати тільки показувала його хату на Ковалівці, але жодного разу так і не зайшла, як і він до нас...
Страшне було життя при комуні!
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |