реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО

На Діди

Чого я не чекав під час поїздки в Авдієвку на Діди – то це граду. Але він таки посипався, коли я шукав могили дядька Василя і тітки Наташі на мОгилках коло лікарні. Що воно за знак – білий сніг на зеленому листі? І на фоні трьох синьо-жовтих прапорів біля поховань героїв цієї війни.

А на тих мОгилках, що коло тракторної – ще два. А ще один юний земляк лишився похованим біля іншої Авдіївки – донецької: його тіло, посічене, не змогли забрати й привезти в рідну Авдіївку, лишили в чужій… Крім одного, 44-річного, всі інші – молоді, що й сімені свого роду ще не посіяли… Шестеро з одного тільки села і ще двоє – з сусідньої Шаболтасівки, яка вже зримо злилася з Авдієвкою, що й дає підстави навколишнім жартунам звати нас Шабалдєєвкою…

Мої батьки Софія і Федір – коло баби Лисаветки і баби Саші, коло Романовича і тітки Анюти, коло баби Мар’ї – рідної сестри баби Лисаветки, коло тітки Горпини – її невістки, коло Василя Калайдиного, коло мого хресного Івана Лазаренка (по-сільському чомусь прозиваний Ґенцем, саме через букву Ґ), коло Марії Дем’янівни – його дружини, двоюрідної сестри моєї матері, коло баби Горпини – рідної сестри діда Івана… А десь тут поруч і Цариці – баба казала, що вони нам родичі, але які – вже допитатись ні в кого. Царицями прозивали стару бабу і двох її дочок, що внаслідок чоловічого покосу другої світової лишилися без чоловіків. Були вони страшенно ощадні – пригадую як малим ходив до них з бабою і бачив у сінцях повні мішки зерна, а хліб вони їли виключно сухий, несвіжий: «Укусиш – і повен рот хліба»…

Густе плетиво роду ми виясняли з моїми троюрідними сестрами, що приїхали з Новгорода- Сіверського та при допомозі однокласниці, у якої цього разу я й не загостив через відсутність нашої традиційної зішкільної компанії. Дід Тимох, рідний брат мого діда Івана, із бабою Христинкою лежать оддалік, а ще далі – мій рідний дід Іван Лазаренко, убитий партизанами, а біля нього – маленький дерев’яний хрестик, під яким моя рідна тітка Валентина, що померла малесенькою. Діда Тимоха мати і тітка Анюта сторонилися, бо коли бабу Сашу, їх матір, комуна заслала в Сибір за самогоноваріння (а насправді для виконання плану по «врагах народу»), і вони удвох школярками лишилися самі в нетопленій хаті, бо ж і батька їх уже не було, то бігали на наряд до дядька Тимоха, що був бригадиром. А він усім наряд роздасть, а племінницям – нема. І ті заплакано повертаються в голодну хату… Вони вижили, але як би не старалася бути привітливою баба Христинка, діда Тимоха вони до кінця свого життя обминали і мені тільки хату показували, але ніколи й на поріг не ступали…

Мати моя лежала під грушею. Тепер же її спиляли. Людська захланність знищила здорову грушу, яка нікому не заважала, але яка потрібна була на дошки знаємо кому. І сиділи ми тепер на поминках, як на белебні. Загалом добре, що кладовище розчистила сільська влада, але нащо було пиляти живу, здорову грушу біля могили моєї матері? Людська ненасить не піде на добро тими грушевими дошками…

«Христос воскрес!» - качав я крашанками навхрест по барвінку могил родичів, підтримуючи живу традицію пам’яті. І ставало легше попри війну, хвороби, трагедії і втрати, яких з віком все більше…

Василь ЧЕПУРНИЙ



Теги:Василь Чепурний, Діди, широка війна, Авдіївка


Читайте також



Коментарі (0)
avatar