Мамине вино

Батько не любив вино. Міг зрідка випити склянку розбавленого навпіл із содовою. Сусід-угорець називав це «фрич». Батько зізнавався: не стільки я не люблю вино, як воно мене не любить. Буває таке. Але як істинний закарпатець мусив робити вино. Правда, виходило воно переважно «хибашне» - то занадто солодке, то кислувате, то мутненьке, то якесь сизе, то шипуче. А то й із букетом усіх цих прикмет в одному бутелі.

Після батька вином заопікувалася мама. І воно зазнало дивного преображення. У пік винобрання я приїздив до Хуста і збирав виноград на лугоші над подвір‘ям, на шпалерах і на даху клуні, куди безборонно дерлися лози. Чорні, рожеві, білі грона. Молов їх і скидав у діжу. Далі чаклування перебирала мама. Вона «на око» знала, коли починати чавити, скільки додати цукру, де і скільки дати йому бродити, коли переливати у скло, коли і як запечатувати, щоби вино дихало і не окислилося. У прохолодній темній комірчині поселялися три великі оплетені лозою корчаги. З ярликами на горловинах - «Для всіх», «Для п‘яниць», «Для своїх». Ми, звичайно, смакували з третьої, під Різдво відбувалася перша дегустація. І то було не вино, а молитва. До міри терпке, до міри п‘янке, духмяно-манке, кольором прозорого липового меду.

«Як тобі це вдалося?» - захоплено питав я маму.
«Я їх поженила».
«Що?»
«Змішала всі три сорти».
Щороку з-під її мудрих рук з‘являвся такий дивовижний купаж.

Якось ми з режисером Зазою Буадзе цілий день їздили місцями дитинства і юності Андрія Ворона, підбирали натуру для фільму. На вечерю заїхали до мами. Вона накрила стіл під виноградним шатром, де збоку, в кущах гортензії, жебоніло підземне джерело. На столі з’явилася запітніла карафка вина. Заза, нащадок кахетинських виноробів-аристократів, відпив ковток, примружив очі в блаженному посмаку і запитав:
«Що це за рідкісне вино? Ніколи такого не куштував».
«Не знаю назви, - сказав я. - Маму треба питати».
«О, я знаю, як воно називається! - всміхнувся Заза. - Мамине вино».
Рукопис «Мамине вікно».

Миоослав ДОЧИНЕЦЬ