Листопад

Ці важкі листопадові тіні –
Темні знаки короткого дня.
У верби на ще теплих колінах
До весни засина вербеня.
На межі стара слива пильнує,
Щоб не йшов за межу сливнячок.
В гарбузинні сухому німує
Може, з літа жовтяк-огірок
Баба курочкам, бач, не скришила,
Не помітила в зіллі ряснім.
Стежка мовчки лежить. Відходила,
Хай спочине й вона до весни.
Сад безлистий звика неохоче
До раптових нічних холодів.
Зазирає калині ув очі
Залицяльник – вітрець молодий.
Не нахрапистий, тихий. «Будь ласка,
Я ж не той, хто гуля по ночах»…
ОсокІр, наче велетень з казки,
Сіре небо трима на плечах.
Полем тиша іде безголоса
І пита її поле: «Звідкіль?»
Скоро, скоро з Чумацького Воза
Сніг посиплеться білий, як сіль.
Та іще в листопадових стайнях
По-домашньому коні іржуть.
І кудись поміж пальцями яблунь
Дні, як спогади давні, течуть.
І стежинок оголені нерви,
На них листя, немов мідяки.
Тихо світяться дуплами верби,
Де ночують зірки-світляки.
Та ще горнуть до себе малечу.
Не ламайте, вітри, вербенят!
Стоїть тиша висока, по плечі,
І по плечі журба.
Листопад.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ