Кроки і Вавилон

Дещо про кроки

«Чому не збираєшся до церкви?» – питає недільного ранку онучку Федорцьо.
«Це так далеко…»
«А ти йди великими кроками».
Іншим разом вона до нього:
«Діду, до автобуса ще пів години, а ти вже вирушаєш із дому».
«Я піду дрібними кроками…»

Природолюбство

Липень. Сидимо під деревом, відмахуючись від комашні.
«Тобі треба тут посадити кущ бузини, – каже Федорцьо. – Комар не любить бузину».
«Якось посаджу», – мляво згоджуюся.
«А на ніч поклади в узголів’ї гілочку з помідорового куща».
«Покладу», – невпевнено обіцяю.
«А мене мошва не кусає – мабуть, кров квасна…» – не докінчує Федорцьо, бо об тім’я його гупає яблучко.
Мовчимо якусь хвилю, дослухаючись до настирливого дзуміння мошви.
«Давно тебе хочу запитати, – озивається нарешті Федорцьо, чухаючи лисину. – Чому ти обрав наше глухе село, та ще й цей відрубний куток під лісом?»
«Люблю природу», – відповідаю, щоб довго не розвозити.
«Я теж її люблю, але… що я подумав… Ми ж ніколи не питаємо, чи вона нас любить…»

Згадуючи Вавилон…

Торкнулися якось ми з Федорцьом питання мови. Нашої русинської говірки.
«А ти знаєш, – питає він, – чому в давнину так і не завершили Вавилонську вежу?»
«Чому?»
«Все йшло добре, доки не приїхали туди на заробітки закарпатці зі своєю бесідою. І все так переплуталося, що будівництво зайшло в тупик… Ти смієшся. От мій дід, приміром, серб. Тесть із волохів. Один зять шваб, другий – із Сибіру, служив тут, третій – гуцул гуцулом. Шваґро – словак. Сусід із одного боку – мадяр, а з другого – поляк із Галичини… Одного онука примушують вчити англійську, другого – французьку. Та що там казати. Сам ангел-хранитель мій – німецькомовний».
«Як це?» – питаю в подиві.
«А так. Буває, з лінощі душевних опустиш руки, а він тихо збоку каже: “Хенде хох!”»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Із книги "Федорцьо, приятель сердечний".