Конкурс «Хато моя — біла хато». Птаха-«Фенікс» на Журбівці

Мов казкова птаха Фенікс, постала вона з руїн першої хати… А було це 1943 року у спаленому німцями під час відступу селі Сядриному. Село завжди стояло посеред лісового масиву, немов у зеленому вінку. Новозбудовану хату подружжя Журбів покрило залізом (бляхою) уже після війни. Хата, ніби наперекір долі тієї, спаленої, була двокімнатна, простора, з великими світлими вікнами, облицювана добротною шалівкою та пофарбована у світло-зелений колір. Я завжди з глибокою шаною ставлюсь не лише до хати мого тестя — Олексія Івановича Журби (вже покійного), а й до усіх селян, які будували й будують своє рідне, надійне житло, а чи щось постійно підправляють, ремонтують на своїм затишнім обійсті. Таке наше життя-буття! Без дбайливого, розумного та уважного господаря будь-яка біла хата зачахне, осиротіє… …Ось уже дев’ятнадцять років живемо ми з дружиною Олександрою у хаті тестя. Я думаю, ще дорожчою, ріднішою стає кожній людині (у селі чи місті) та хата чи добротний кам’яний дім, де вона знаходить сімейну злагоду, затишок, кохання… Мабуть, тому в мене народився оцей щирий, ніжно-ліричний вірш: На білу хату, мов на матір рідну, задивилася Сімейка дружна вишеньок струнких, Які молочно-білим цвітом засвітилися, Як ті барвисті й чисті хатні рушники… Одне вікно закохане у верби, А те — на поле світлим зором подалось… Хатині рідній більше і не треба — Сім’ї щасливо б лиш у ній жилось! Колись у селі Сядриному, на Журбівці, на вулиці ім. Щорса жила роботяща, дбайлива сім’я Журбів. Але доля розпорядилася по-своєму: їхня рідна хата, хліви, інші підсобні приміщення аж п’ять років стояли порожні — господарі вже померли. Олексій Іванович Журба чесно працював у колгоспі з перших днів його заснування, пізніше — на сядринському льонозаводі аж до виходу на пенсію. Він — учасник Великої Вітчизняної війни, дійшов на своїй «полуторці» аж до Берліна. Нагороджений багатьма орденами та медалями. Поставив свій підпис у 1945 році на рейхстазі. Його дружина Євдокія Микитівна Журба і після виходу на пенсію до останніх днів свого життя працювала в колгоспі на різних роботах. Мало подружжя трьох дочок. Лідія живе разом з чоловіком у Корюківці, працювала на місцевій фабриці технічних паперів аж до виходу на пенсію. А Галина — в Олександрівці Ворошиловградської області. Третя донька, Олександра, — моя дружина. Скільки дочки не давали оголошення про продаж хати — покупців нема. На мою думку, порожні хати померлих ветеранів колгоспів не повинні стояти порожніми. Отож ми з дружиною вирішили переїхати до Сядриного з Корюківки… Пам’ятаю, у 2004 році до села завітали італійці — переважно вже літні жінки. Спочатку вони відвідали багатодітну сім’ю мого зятя Віктора Татарина та моєї доньки Наталії. Їхні діти — Марійка та Руслана — раніше відпочивали в Італії. Коли гості йшли вулицею Генерала Білого до сядринської школи з подарунками, то раптом побачили одну нежилу, майже розвалену хату. Їх це дуже вразило. І жартома, а може, з насмішкою, сказали: «Ого — реліквія!..» І справді — хата, неначе символ: «Вперед! До комунізму!» Побували охоче італійці й у нашій хаті»Фенікс». Вони фотографували буквально все — і портрети на стінах, і килими у спальні, і картини… Довго отак роздивлялася літня жінка Джованна архітектурні візерунки, фронтонне різьблення під дахом нашої невеличкої веранди. «Просто прекрасно!» — аж руками жінка сплеснула. Сподобалось їй. Справді: італійці — охайна, цивілізована нація! Лебедино-білий колір кожної української хати, хатинки — це символ чистоти, невинності, а то й чесності, справедливості, правди! Звичайно, цей колір — з української прадавнини. Тож який колір у нашому сучасному, бурхливому, суперечливому житті більш гармонійний? До того ж, щоб він пасував нашим українським обрядам, звичаям, інтер’єру домашньому. Колір, який би пасував стрімкому злету світової людської цивілізації. У нашому великому селі Сядриному майже немає білих хат. Є добротні цегляні одно- і двоповерхові будинки, є хати пофарбовані — світло-зелені, зелені, жовті… Тож який колір більше пасує Шевченковій хаті, сучасному нашому життю і нашому століттю? Олександр ДУДКО, С.Сядрине, Корюківський район