"І неоплаканий своїми..."
69 літ тому, у 1956-му, в Москві пішов з життя Олександр Довженко. 25 листопада, в неділю, о 23-й.
Смерть 62-літнього кінорежисера була несподіваною… І чи ж випадковою? Через два тижні Довженко мав летіти до Парижа, куди його запросили (серед найбільших кіногеніїв світу - Чарлі Чапліна, Жоржа Ренуара, Роберто Росселіні…) на святкування ювілею Французької синематеки. Упродовж 26 років (від 1930-го) великого митця не випускали за кордон. А тут…
Є версія, яку я уперше почув від племінника Довженка Тараса Дудка (Царство Небесне!): є щось підозріле у тому, як поводили себе у той трагічний листопадовий вечір лікарі, та й сама Юлія Солнцева, дружина. Адже бездіяльність у момент сильного серцевого нападу зрозуміло чим закінчується. Чи ж не інспірована та бездіяльність спецорганами, яким так не хотілось випускати Довженка у Францію. Мало що він там наговорить… І з якими ворожими буржуїнами спілкуватися буде. Й, окрім всього, ця поїздка ще раз ствердила б Довженків статус класика світового (саме так!) кіно, а це московському чиновному воїнству, як і керованому ним київському, ну аж ніяк не до шмиги.
Чи так було насправді ми вже ніколи не дізнаємось. Подібні лиходійні акції документальних слідів не полишають. Та все ж маємо право на версії, припущення…
Солнцева зателефонувала до Києва – вона хотіла виконати волю свого Сашка бути похованим в Україні. Миколи Бажана, тоді голови Спілки письменників, не було вдома, вона передала своє прохання і моління подзвонити їй. Не подзвонив ніхто… Солнцева потому складала провину за невиконання заповіту на Бажана та Корнійчука. Хоча навряд чи вони могли піти проти Москви – саме остання не бажала бачити «націоналіста» у Києві, навіть мертвого. Довженкова могила могла перетворитись на культове місце для українців… Втім, і керівництву УССР такий головний «біль» не був потрібен так само.
Похоронний обряд відбувався у Домі літераторів по вулиці Воровського, 50 – 27-28 листопада. Продовжився на Новодівичому… З України приїхала невелика делегація на чолі з письменником Василем Минком. Із крупних діячів культури не приїхав ніхто. Це правда, на жаль. Якою бути панахиді вирішував, головним чином, великий співак і Довженків друг Іван Козловський. Він заспівав улюблене, на Шевченкового вірша, „Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні...” та „Чуєш, брате мій...” На скрипці грав уже знаменитий тоді Леонід Коган...
Українські письменники привезли сніп жита, вузлик рідної землі і яблука – все це вони поклали в ноги небіжчику. На цвинтарі Козловський висипав ту жменьку землі в могилу, на гріб, і мовив: „Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає”. Від українців говорив Василь Минко. У спогадах він напише потім, що промову склали утрьох – він, Василь Козаченко та Олександр Підсуха.
„Ми, - промовляв Минко над розритою могилою,- твої близькі друзі і земляки, привезли тобі найсердечніші почуття любові і великого смутку. Сьогодні, разом з усім радянським народом над твоєю могилою сумують мати-Україна, твоя улюблена Десна, де ти народився, уперше побачив світ сонця, тужать Славута-Дніпро, Київ і Харків, Запоріжжя й Каховка [...] Земно кланяючись, ми привезли тобі найщирішу подяку за все, що зробив ти для великого українського народу, для його культури й мистецтва. Наш народ безмежно любить, шанує й цінує тебе як художника-живописця, зачинателя українського кіно, визначного письменника-новатора. Наш народ пишається тобою за те, що ти уславив Україну на весь Радянський Союз, на весь світ[(...] Прощай, соколе ясний, товаришу вірний”. Знайшли потрібні слова...
Щоденниковитй запис 1945-го: «Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обламалися крила і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз летіти, я заспівав початок думи, і од жалібного голосу свого знову заплакав.
Учора було два приступи стенокардії.
Я свідомий свого стану. Мене вбито повільним вбивством і вже мені не воскресати». Одначе на надгробку Довженковому на Новодівичому кладовищі у Москві напис: «Умер в воскресенье».
І пригадалося Шевченкове:
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру…
Сергій ТРИМБАЧ
Смерть 62-літнього кінорежисера була несподіваною… І чи ж випадковою? Через два тижні Довженко мав летіти до Парижа, куди його запросили (серед найбільших кіногеніїв світу - Чарлі Чапліна, Жоржа Ренуара, Роберто Росселіні…) на святкування ювілею Французької синематеки. Упродовж 26 років (від 1930-го) великого митця не випускали за кордон. А тут…
Є версія, яку я уперше почув від племінника Довженка Тараса Дудка (Царство Небесне!): є щось підозріле у тому, як поводили себе у той трагічний листопадовий вечір лікарі, та й сама Юлія Солнцева, дружина. Адже бездіяльність у момент сильного серцевого нападу зрозуміло чим закінчується. Чи ж не інспірована та бездіяльність спецорганами, яким так не хотілось випускати Довженка у Францію. Мало що він там наговорить… І з якими ворожими буржуїнами спілкуватися буде. Й, окрім всього, ця поїздка ще раз ствердила б Довженків статус класика світового (саме так!) кіно, а це московському чиновному воїнству, як і керованому ним київському, ну аж ніяк не до шмиги.
Чи так було насправді ми вже ніколи не дізнаємось. Подібні лиходійні акції документальних слідів не полишають. Та все ж маємо право на версії, припущення…
Солнцева зателефонувала до Києва – вона хотіла виконати волю свого Сашка бути похованим в Україні. Миколи Бажана, тоді голови Спілки письменників, не було вдома, вона передала своє прохання і моління подзвонити їй. Не подзвонив ніхто… Солнцева потому складала провину за невиконання заповіту на Бажана та Корнійчука. Хоча навряд чи вони могли піти проти Москви – саме остання не бажала бачити «націоналіста» у Києві, навіть мертвого. Довженкова могила могла перетворитись на культове місце для українців… Втім, і керівництву УССР такий головний «біль» не був потрібен так само.
Похоронний обряд відбувався у Домі літераторів по вулиці Воровського, 50 – 27-28 листопада. Продовжився на Новодівичому… З України приїхала невелика делегація на чолі з письменником Василем Минком. Із крупних діячів культури не приїхав ніхто. Це правда, на жаль. Якою бути панахиді вирішував, головним чином, великий співак і Довженків друг Іван Козловський. Він заспівав улюблене, на Шевченкового вірша, „Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні...” та „Чуєш, брате мій...” На скрипці грав уже знаменитий тоді Леонід Коган...
Українські письменники привезли сніп жита, вузлик рідної землі і яблука – все це вони поклали в ноги небіжчику. На цвинтарі Козловський висипав ту жменьку землі в могилу, на гріб, і мовив: „Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає”. Від українців говорив Василь Минко. У спогадах він напише потім, що промову склали утрьох – він, Василь Козаченко та Олександр Підсуха.
„Ми, - промовляв Минко над розритою могилою,- твої близькі друзі і земляки, привезли тобі найсердечніші почуття любові і великого смутку. Сьогодні, разом з усім радянським народом над твоєю могилою сумують мати-Україна, твоя улюблена Десна, де ти народився, уперше побачив світ сонця, тужать Славута-Дніпро, Київ і Харків, Запоріжжя й Каховка [...] Земно кланяючись, ми привезли тобі найщирішу подяку за все, що зробив ти для великого українського народу, для його культури й мистецтва. Наш народ безмежно любить, шанує й цінує тебе як художника-живописця, зачинателя українського кіно, визначного письменника-новатора. Наш народ пишається тобою за те, що ти уславив Україну на весь Радянський Союз, на весь світ[(...] Прощай, соколе ясний, товаришу вірний”. Знайшли потрібні слова...
Щоденниковитй запис 1945-го: «Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обламалися крила і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз летіти, я заспівав початок думи, і од жалібного голосу свого знову заплакав.
Учора було два приступи стенокардії.
Я свідомий свого стану. Мене вбито повільним вбивством і вже мені не воскресати». Одначе на надгробку Довженковому на Новодівичому кладовищі у Москві напис: «Умер в воскресенье».
І пригадалося Шевченкове:
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру…
Сергій ТРИМБАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |