Кобзарська подорож на Любеччину
Із чудовими хлопцями, майстрами своєї справи, колеса волонтерської кобзарської «Таврії» повели нас цього разу дорогою Любецького шляху. Попри всі бажання, досягти кінцевої зупинки запланованого маршруту не вдалося. Супроводжувач хлопців-кобзарів цього разу, щоправда, уподібнився не легендарному Микиті Галагану, а скоріше тому бешкетному поводиреві, що заводив своїх підопічних як не в калюжу, то в кропиву.
Невдалим виявився і перший подвірний візит у селі Березівка — колишня назва Брехуни. Думки господарів двору щодо спілкування з незнайомими для них людьми різко розділилися. Попри люб’язне запрошення одних, хтось виявився іншої думки, наполегливо попросивши дати їм спокій. Неприємно було отримувати вже другий відворот, але добре те, що добре закінчується.
Бо вже далі, на зворотному шляху від Любеча, лягло село Смолигівка з привітними мешканцями та почутими там цікавими історичними епізодами. Розділене село раніше судноплавною, а тепер уже зовсім змілілою річкою, що носить назву, ідентичну одному з районних центрів Чернігівщини, — Борзна.
Легенда мовить, що в прадавні часи біля місточка через річку чатував Соловей-Розбійник, не даючи спокою ні пішим, ні проїжджим. А після монголо-татарського нашестя на частоколі стрименіли осмалені людські голови, що, буцімто, і дало назву селу.
Про це та ще чимало іншого нам повідали діловод місцевого старостату Валентина Іванівна та не менш люб’язна продавчиня придорожньої крамниці Олександра Михайлівна. Саме вони й скерували нас на зустрічі із жителями близьких сіл — старожилами, носіями фольклору та інформації про колишній побут.
Пан Віталій вправно справляється не лише з грою на кобзарських інструментах, а й з обов’язками водія. Колесуємо то бетонними плитами, чухкаючи, наче поїздом, то курною дорогою ґрунтівки, а подекуди шурхотимо щебенем латаного асфальту, намагаючись не вскочити в підступні дорожні вибоїни.
У Розсудові напрочуд швидко знаходимо хатину Марії Омелянівни. Незважаючи на свій досить-таки поважний вік — 91 рік, жінка зустрічає нас з усмішкою та життєвим вогником в очах. Про те, що вона в житті не лаялася, не лише дізнаємося з її вуст, а й знаходимо цьому підтвердження від людей, які її знають.
Не скандалити, не злобувати — чи не є це, бува, секретами довголіття? Марія Омелянівна ділиться спогадами про своє життя, пригадує давні страви, детально описує вигляд весільного вільця...
Уперше від неї чуємо про бродячого скрипаля Антона, який не лише віртуозно награвав на скрипці, а й мав при собі для продажу швацькі голки, чорнильниці, пір’єві ручки. За потреби міг затриматися та наплести постолів...
Наступним пунктом призначення стало село Скитьки. Чимало цікавого дізнаємося від 88-річної Нонни Олександрівни, що свого часу значилася донькою людини під «третім номером». Бо за те, що дбали та мали її рідню з ряду колишніх добрих господарів, зарахували до категорії ворогів народу. Пані Нонна, незважаючи на те, що без допоміжних засобів їй уже важко пересуватися, та попри те, що в міру своїх можливостей була зайнята важливою сезонною справою, погоджується приділити нам час. Іде розмова про колишнє життя, обряди, пісні, народні танці.
А от заспівати без чиєїсь допомоги наша респондентка категорично відмовилася, намагаючись у телефонному режимі гукнути на допомогу котрусь зі своїх подруг-пісенниць.
76-річну Ніну Яківну довго чекати не довелося — примчала через декілька хвилин. З’ясувалося, що пані Нонна та пані Ніна мають однакове прізвище. Цікаво було дізнатися й про «Санта-Барбару» їхньої молодості, яка, власне, і спричинила те, що вони носили прізвище одного й того самого чоловіка.
Залунали народні пісні: спочатку в дуеті, а коли завітала ще одна гостя — 76-річна Любов Михайлівна, — то вже стало й тріо. Цікаво було спостерігати, як енергетично наповнювалися наші пісенниці та посилювалася їхня голосова міць.
Під час розмови вже з усіма трьома дізнаємося, що прізвище вищезгаданого скрипаля Антона було Дєвіка. Родом він був чи не із села Рудні біля Неданчичів. Вигравав мелодії народних пісень, під його акомпанемент охочі мали можливість танцювати.Проте його візити до села подобалися не всім. Місцевих «комуняк», яких у селі було більш ніж достатньо, вони дуже вже дратували. Тому скрипалю не лише суворо попередили більше в їхнє село не з’являтися, а й відібрали було скрипку. Повернути її власнику змусили лише небайдужі...
У приємному спілкуванні час летить доволі швидко. Час уже рухатися додому.
Проїжджаючи село Кувечичі, дивуємося добре продуманому місцю під церкву, що дає змогу милуватися її виглядом із центру села. Проникнути на територію храму так і не вдалося, бо церковна брама виявилася замкненою.
Шило в одному місці спонукало було провідника махнути через бетонну огорожу. Інше ж, не менш важливе місце, не підтримало нижньої ініціативи, аргументуючи небажанням випробовувати своїми майже ста кілограмами внутрішню, невідомої товщини, металеву арматуру паркану. Довелося задовольнитися лише світлинами, зробленими з вулиці.
Завершальний денний візит був до села Довжик, де проживала зі своєю родиною подруга дитинства сьогоднішнього поводиря. Не очікуючи гостей, пані Олена щойно вигнала за городи своїх кіз. Змушена повернутися, вийшла до гостей із двома палками, жартома погрожуючи нерозважливому землякові «дати паплісюги» за те, що не попередив про візит.
Діалектична, пересипана приказками та прислів’ями мова, якій пані Олена ніколи не зраджувала, вражає з перших хвилин спілкування. Цікаві історії, пісні, припівки одна за одною чуємо з її вуст. Під впливом спогадів про спільну юність долучається до пісень і сьогоднішній поводир. Для неочікуваних гостей гостинні господарі організували стіл...
Люди, що зустрілися на нашому шляху, мали змогу ознайомитися з традиційними кобзарськими музичними інструментами, під їх акомпанемент почути спів хлопців-кобзарів. Чули слова подяки з побажаннями обов’язково дочекатися нашої перемоги.
Щиро дякуємо ще раз, добрі люди, за люб’язність, гостинність, щире спілкування, допомогу!
Щиро дякую, пане Віталію та пане Дмитре, за можливість долучитися до вашої команди для дослідження народного фольклору.
Бажаю всім доброго здоров’я, Божого захисту та Божого благословення!
А про те, чи потерпали та як почувалися кози за відсутності їхнього господаря, краще промовчу...
Юрій ДАХНО
Невдалим виявився і перший подвірний візит у селі Березівка — колишня назва Брехуни. Думки господарів двору щодо спілкування з незнайомими для них людьми різко розділилися. Попри люб’язне запрошення одних, хтось виявився іншої думки, наполегливо попросивши дати їм спокій. Неприємно було отримувати вже другий відворот, але добре те, що добре закінчується.
Бо вже далі, на зворотному шляху від Любеча, лягло село Смолигівка з привітними мешканцями та почутими там цікавими історичними епізодами. Розділене село раніше судноплавною, а тепер уже зовсім змілілою річкою, що носить назву, ідентичну одному з районних центрів Чернігівщини, — Борзна.
Легенда мовить, що в прадавні часи біля місточка через річку чатував Соловей-Розбійник, не даючи спокою ні пішим, ні проїжджим. А після монголо-татарського нашестя на частоколі стрименіли осмалені людські голови, що, буцімто, і дало назву селу.
Про це та ще чимало іншого нам повідали діловод місцевого старостату Валентина Іванівна та не менш люб’язна продавчиня придорожньої крамниці Олександра Михайлівна. Саме вони й скерували нас на зустрічі із жителями близьких сіл — старожилами, носіями фольклору та інформації про колишній побут.
Пан Віталій вправно справляється не лише з грою на кобзарських інструментах, а й з обов’язками водія. Колесуємо то бетонними плитами, чухкаючи, наче поїздом, то курною дорогою ґрунтівки, а подекуди шурхотимо щебенем латаного асфальту, намагаючись не вскочити в підступні дорожні вибоїни.
У Розсудові напрочуд швидко знаходимо хатину Марії Омелянівни. Незважаючи на свій досить-таки поважний вік — 91 рік, жінка зустрічає нас з усмішкою та життєвим вогником в очах. Про те, що вона в житті не лаялася, не лише дізнаємося з її вуст, а й знаходимо цьому підтвердження від людей, які її знають.
Не скандалити, не злобувати — чи не є це, бува, секретами довголіття? Марія Омелянівна ділиться спогадами про своє життя, пригадує давні страви, детально описує вигляд весільного вільця...
Уперше від неї чуємо про бродячого скрипаля Антона, який не лише віртуозно награвав на скрипці, а й мав при собі для продажу швацькі голки, чорнильниці, пір’єві ручки. За потреби міг затриматися та наплести постолів...
Наступним пунктом призначення стало село Скитьки. Чимало цікавого дізнаємося від 88-річної Нонни Олександрівни, що свого часу значилася донькою людини під «третім номером». Бо за те, що дбали та мали її рідню з ряду колишніх добрих господарів, зарахували до категорії ворогів народу. Пані Нонна, незважаючи на те, що без допоміжних засобів їй уже важко пересуватися, та попри те, що в міру своїх можливостей була зайнята важливою сезонною справою, погоджується приділити нам час. Іде розмова про колишнє життя, обряди, пісні, народні танці.
А от заспівати без чиєїсь допомоги наша респондентка категорично відмовилася, намагаючись у телефонному режимі гукнути на допомогу котрусь зі своїх подруг-пісенниць.
76-річну Ніну Яківну довго чекати не довелося — примчала через декілька хвилин. З’ясувалося, що пані Нонна та пані Ніна мають однакове прізвище. Цікаво було дізнатися й про «Санта-Барбару» їхньої молодості, яка, власне, і спричинила те, що вони носили прізвище одного й того самого чоловіка.
Залунали народні пісні: спочатку в дуеті, а коли завітала ще одна гостя — 76-річна Любов Михайлівна, — то вже стало й тріо. Цікаво було спостерігати, як енергетично наповнювалися наші пісенниці та посилювалася їхня голосова міць.
Під час розмови вже з усіма трьома дізнаємося, що прізвище вищезгаданого скрипаля Антона було Дєвіка. Родом він був чи не із села Рудні біля Неданчичів. Вигравав мелодії народних пісень, під його акомпанемент охочі мали можливість танцювати.Проте його візити до села подобалися не всім. Місцевих «комуняк», яких у селі було більш ніж достатньо, вони дуже вже дратували. Тому скрипалю не лише суворо попередили більше в їхнє село не з’являтися, а й відібрали було скрипку. Повернути її власнику змусили лише небайдужі...
У приємному спілкуванні час летить доволі швидко. Час уже рухатися додому.
Проїжджаючи село Кувечичі, дивуємося добре продуманому місцю під церкву, що дає змогу милуватися її виглядом із центру села. Проникнути на територію храму так і не вдалося, бо церковна брама виявилася замкненою.
Шило в одному місці спонукало було провідника махнути через бетонну огорожу. Інше ж, не менш важливе місце, не підтримало нижньої ініціативи, аргументуючи небажанням випробовувати своїми майже ста кілограмами внутрішню, невідомої товщини, металеву арматуру паркану. Довелося задовольнитися лише світлинами, зробленими з вулиці.
Завершальний денний візит був до села Довжик, де проживала зі своєю родиною подруга дитинства сьогоднішнього поводиря. Не очікуючи гостей, пані Олена щойно вигнала за городи своїх кіз. Змушена повернутися, вийшла до гостей із двома палками, жартома погрожуючи нерозважливому землякові «дати паплісюги» за те, що не попередив про візит.
Діалектична, пересипана приказками та прислів’ями мова, якій пані Олена ніколи не зраджувала, вражає з перших хвилин спілкування. Цікаві історії, пісні, припівки одна за одною чуємо з її вуст. Під впливом спогадів про спільну юність долучається до пісень і сьогоднішній поводир. Для неочікуваних гостей гостинні господарі організували стіл...
Люди, що зустрілися на нашому шляху, мали змогу ознайомитися з традиційними кобзарськими музичними інструментами, під їх акомпанемент почути спів хлопців-кобзарів. Чули слова подяки з побажаннями обов’язково дочекатися нашої перемоги.
Щиро дякуємо ще раз, добрі люди, за люб’язність, гостинність, щире спілкування, допомогу!
Щиро дякую, пане Віталію та пане Дмитре, за можливість долучитися до вашої команди для дослідження народного фольклору.
Бажаю всім доброго здоров’я, Божого захисту та Божого благословення!
А про те, чи потерпали та як почувалися кози за відсутності їхнього господаря, краще промовчу...
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |