Сивчик
1930-ті. Як не опирався Микола, намагаючись не потрапити в колгоспну кабалу, а таки довелося. Налякана обкладеним непосильним податком та погрозою висилки його дружина Катерина, всупереч волі чоловіка, сама віднесла заяву до колгоспу. Тоді родина Киященків лишилася господарської клуні, сільськогосподарського реманенту та двох коней, серед яких була висока прудконога кобила Рисачка.
Вересень 1943 року. Унаслідок ворожого супротиву запалали сільські хати. Оскаженілі окупанти хапали людей, намагаючись гнати їх «на Павлівку» – у напрямку Дніпра, щоб забезпечити свій відступ та річкову переправу, сподіваючись використати місцеве населення як живий заслон. Мешканці села ховалися повсюди: у льохах, лісах, болотах...
Катерина з донькою Валентиною знайшли собі прихисток в окопному схроні родини Ріпичів, які мешкали на околиці села. Тоді ж і довелося їм бути свідками розстрілу німецьким танком табуна коней, що мирно паслися на зболотті біля річки Бичалки. Серед численних кінських трупів, був і їхньої кобили Рисачки. Поряд стояло чудом вціліле її нещодавно народжене сивеньке лошатко. Мати з донькою взяли жереб’ятко до себе додому – та й випоїли перегнаною брагою, давши відповідне ім’я – Сивчик.
Рано судилося дорослішати не лише тодішнім дітям-сиротам, батьки яких поклали свої голови на клятій війні, а й Сивчику. Йому, як єдиному коню в селі, довелося впрягатися в ще не зовсім посильний для нього плуг, орючи сільські городи, в товаристві корів та вдів тягати борони колгоспним полем. Із колись миршавого лошати він поступово перетворювався на стрункого красеня-коня. У процесі надривної праці формувався і норов тварини: він став спокійним, урівноваженим, подеколи навіть дещо лінуватим –інакше міг би зігнутися б від майже цілодобового безпродиху.
Із роками оживала колгоспна конюшня, наповняючись поголів'ям різномастих коней. Буян, Орлик, Гнідий, Валет, Білозора, Люся, Чайка, Чала, Чапа, Дубок... Яких лише імен не було?! Але Сивчик був єдиний і завжди на першому місці. Ставлення до нього сільських мешканців із роками не мінялось: його любили, жаліли. Здавалося, ніхто не проходив повз, щоб не заговорити, не потріпати рукою коня по шиї, не пригостити шматочком хліба, яблуком чи сушеним різником.
1957-й. Другий день гучного сільського весілля. Вдова Катерина видає заміж свою єдину доньку Валентину. У невеличкій хатинці скупчилася рідня. Помилуватись веселим дійством зібралося люду з усього кутка. За традицією званих гостей частують у хаті за столами, а до «запорожців» – тих, що стоять за порогом хати, тобто незваних, – час від часу виходять із графином, чарками на підносі та тарілею із закуссю. Підлітки, призвичаючись до розваг дорослих, заглядають у хатні двері та й собі викрикують: «Не забувайте про запорожців!» Господиня у відповідь на їхні репліки жартома відповідає: «Ось я вас зараз запорожУю!..» Поява у дворі «принца» на сивому коні зі своєю свитою оживляє весільний обряд. Із заквітчаною застрічкованою гривою красень Сивчик – завсідник москалівських весіль, долаючи вузькі дверні пройоми, наче той верблюд крізь біблійські «голкові вуха», протискається до хати. Він не лише стає свідком жартівливого діалогу зятя з тещею, а й отримує свою порцію частування у вигляді, насипаного у віко від пічної діжі вівса. Один зі сватів, вирішивши пожартувати з конем, підносить до його морди ще й наповнену горілкою чарку, від чого, лише пригубивши, Сивчик фиркотно відмовляється. Не маючи змоги в тісняві розвернутися, мудрий кінь неквапом задкує, полишаючи гостинну весільну хату...
1980-ті. Уже зовсім немічний престарілий кінь біля колгоспної конюшні доживає свої останні дні. Мешканці села в скорботі. Сільські жінки, зокрема ті, які разом із Сивчиком стояли в одній упряжі і які напівжартома себе називали «кобилами воєнними», що звезли на своєму «горбу» весь тягар воєнного та післявоєнного лихоліття, носять своєму рятівникові-помічникові і вірному товаришеві полумиски з вівсом, поливаючи зерно гіркими сльозами. Майже не маючи сил зіп’ятися на ноги, вік лишив його сил, однак не лишив пам'яті: Сивчик піднімає голову, намагаючись заглянути у вічі кожному, хто до нього прийшов...
Сивчик пішов... Але свій образ та ім'я назавжди залишив у пам'яті мешканців села.
Крім того, колишній сільський парубок, який волів завжди працювати лише із Сивчиком, став майже тезком коня, отримавши від своїх ровесників вуличне прізвисько Сивчик.
* Візерунок взятий з сюжетного рушника колекції Тетяна Склярова.
Юрій ДАХНО
Вересень 1943 року. Унаслідок ворожого супротиву запалали сільські хати. Оскаженілі окупанти хапали людей, намагаючись гнати їх «на Павлівку» – у напрямку Дніпра, щоб забезпечити свій відступ та річкову переправу, сподіваючись використати місцеве населення як живий заслон. Мешканці села ховалися повсюди: у льохах, лісах, болотах...
Катерина з донькою Валентиною знайшли собі прихисток в окопному схроні родини Ріпичів, які мешкали на околиці села. Тоді ж і довелося їм бути свідками розстрілу німецьким танком табуна коней, що мирно паслися на зболотті біля річки Бичалки. Серед численних кінських трупів, був і їхньої кобили Рисачки. Поряд стояло чудом вціліле її нещодавно народжене сивеньке лошатко. Мати з донькою взяли жереб’ятко до себе додому – та й випоїли перегнаною брагою, давши відповідне ім’я – Сивчик.
Рано судилося дорослішати не лише тодішнім дітям-сиротам, батьки яких поклали свої голови на клятій війні, а й Сивчику. Йому, як єдиному коню в селі, довелося впрягатися в ще не зовсім посильний для нього плуг, орючи сільські городи, в товаристві корів та вдів тягати борони колгоспним полем. Із колись миршавого лошати він поступово перетворювався на стрункого красеня-коня. У процесі надривної праці формувався і норов тварини: він став спокійним, урівноваженим, подеколи навіть дещо лінуватим –інакше міг би зігнутися б від майже цілодобового безпродиху.
Із роками оживала колгоспна конюшня, наповняючись поголів'ям різномастих коней. Буян, Орлик, Гнідий, Валет, Білозора, Люся, Чайка, Чала, Чапа, Дубок... Яких лише імен не було?! Але Сивчик був єдиний і завжди на першому місці. Ставлення до нього сільських мешканців із роками не мінялось: його любили, жаліли. Здавалося, ніхто не проходив повз, щоб не заговорити, не потріпати рукою коня по шиї, не пригостити шматочком хліба, яблуком чи сушеним різником.
1957-й. Другий день гучного сільського весілля. Вдова Катерина видає заміж свою єдину доньку Валентину. У невеличкій хатинці скупчилася рідня. Помилуватись веселим дійством зібралося люду з усього кутка. За традицією званих гостей частують у хаті за столами, а до «запорожців» – тих, що стоять за порогом хати, тобто незваних, – час від часу виходять із графином, чарками на підносі та тарілею із закуссю. Підлітки, призвичаючись до розваг дорослих, заглядають у хатні двері та й собі викрикують: «Не забувайте про запорожців!» Господиня у відповідь на їхні репліки жартома відповідає: «Ось я вас зараз запорожУю!..» Поява у дворі «принца» на сивому коні зі своєю свитою оживляє весільний обряд. Із заквітчаною застрічкованою гривою красень Сивчик – завсідник москалівських весіль, долаючи вузькі дверні пройоми, наче той верблюд крізь біблійські «голкові вуха», протискається до хати. Він не лише стає свідком жартівливого діалогу зятя з тещею, а й отримує свою порцію частування у вигляді, насипаного у віко від пічної діжі вівса. Один зі сватів, вирішивши пожартувати з конем, підносить до його морди ще й наповнену горілкою чарку, від чого, лише пригубивши, Сивчик фиркотно відмовляється. Не маючи змоги в тісняві розвернутися, мудрий кінь неквапом задкує, полишаючи гостинну весільну хату...
1980-ті. Уже зовсім немічний престарілий кінь біля колгоспної конюшні доживає свої останні дні. Мешканці села в скорботі. Сільські жінки, зокрема ті, які разом із Сивчиком стояли в одній упряжі і які напівжартома себе називали «кобилами воєнними», що звезли на своєму «горбу» весь тягар воєнного та післявоєнного лихоліття, носять своєму рятівникові-помічникові і вірному товаришеві полумиски з вівсом, поливаючи зерно гіркими сльозами. Майже не маючи сил зіп’ятися на ноги, вік лишив його сил, однак не лишив пам'яті: Сивчик піднімає голову, намагаючись заглянути у вічі кожному, хто до нього прийшов...
Сивчик пішов... Але свій образ та ім'я назавжди залишив у пам'яті мешканців села.
Крім того, колишній сільський парубок, який волів завжди працювати лише із Сивчиком, став майже тезком коня, отримавши від своїх ровесників вуличне прізвисько Сивчик.
* Візерунок взятий з сюжетного рушника колекції Тетяна Склярова.
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |