Хто ж такі скіфи?
Коли у 1972 році українець Іван Білик видав свій роман «Меч Арея», то від радянської влади він отримав цькування в пресі "за написання ідейно хибного й ворожого роману". Письменника звинуватили у '"фальсифікації історії", "націоналістичних ухилах", примусили звільнитися з роботи - він тоді працював у редакції часопису "Літературна Україна ", позбавили права друкуватися. Роман "Меч Арея" був заборонений і вилучений з бібліотек і книгарень. Виникає запитання – чим так налякав Іван Білик оту радянську владу, видавши історичний роман, який ґрунтувався на записках візантійського історика Пріска Панійського, секретаря грецького посла до Київського царя Аттіли від імператора Феодосія ІІ. Злочин Івана Білика полягав у тому, що він на історичних документах довів, що гуни, скіфи та сармати є одним народом, який мав назву русини або русичі, і котрий сьогодні має самоназву – українці.
Пріск Панійський, який подорожує країною гунів, увесь час говорить нам про «скіфів». І це тоді, коли, після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити росіянинові Карамзіну.
Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимоволі починаєш думати, пише Іван Білик: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а дружина першого сановника піднесла йому хліб-сіль. Натомість історик зазначає: «Такий звичай вважається у скіфів знаком високої пошани».
Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні і народні звичаї східних народів і племен, у тому числі угро-фінських, тюрських та монгольських. А цей звичай відомий нам з пам’яток Х–ХІІІ сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, описаний Пріском, хор дівчат, що співали своєму цареві скіфських пісень, то «хліб-сіль» промовляє виразніше. Цей звичай міг народитися в народу, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не у кочових скотарських племен.
Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: «Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина – мед, саме так цей напій називається і сьогодні. Крім того, греки також отримували ячмінний напій, котрий Пріск називає камос, перекрутивши на грецький лад слово пиво. Годували греків також, як пише Пріск стравами. На щастя,і сьогодні українці готують для себе та споживають саме страви…
Отже, греки, котрі, безперечно, добре знали і свою історію, і грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам’ятали: народ, що мешкав на північ від Чорного моря, звався двома іменами – скіфами і гунами. Натомість найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» зазначає: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони називають русами».
Анатолій КОНДРАТЬЄВ
Пріск Панійський, який подорожує країною гунів, увесь час говорить нам про «скіфів». І це тоді, коли, після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити росіянинові Карамзіну.
Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимоволі починаєш думати, пише Іван Білик: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а дружина першого сановника піднесла йому хліб-сіль. Натомість історик зазначає: «Такий звичай вважається у скіфів знаком високої пошани».
Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні і народні звичаї східних народів і племен, у тому числі угро-фінських, тюрських та монгольських. А цей звичай відомий нам з пам’яток Х–ХІІІ сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, описаний Пріском, хор дівчат, що співали своєму цареві скіфських пісень, то «хліб-сіль» промовляє виразніше. Цей звичай міг народитися в народу, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не у кочових скотарських племен.
Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: «Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина – мед, саме так цей напій називається і сьогодні. Крім того, греки також отримували ячмінний напій, котрий Пріск називає камос, перекрутивши на грецький лад слово пиво. Годували греків також, як пише Пріск стравами. На щастя,і сьогодні українці готують для себе та споживають саме страви…
Отже, греки, котрі, безперечно, добре знали і свою історію, і грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам’ятали: народ, що мешкав на північ від Чорного моря, звався двома іменами – скіфами і гунами. Натомість найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» зазначає: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони називають русами».
Анатолій КОНДРАТЬЄВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |