Лицедійство НАТО
Під час запланованого виступу генсека НАТО мене не буде в залі. Буду в Раді, але відмовляюсь слухати цей виступ.
Набридли симулякри.
Так, ми зобовʼязані бути вдячними кожній країні НАТО чи не НАТО за усю і будь-яку допомогу у війні. Але їх обʼєднання виявилось неспроможнім.
Можна робити вигляд і радіти з приводу того, що НАТО узяло на себе важливу але другорядну функцію логістики поставок військової допомоги. Можна, але не хочеться, - несприятлива для мене атмосфера для лицедійства - холодно.
Холодно і через рекордно низьку для цього і багато інших років температуру надворі. Але і через відсутність опалення.
І саме зараз присутність в Києві генсека НАТО не так надихає вірити в краще, як нагадує про гірше - ми просили у НАТО закрити над Україною небо, ми просили у НАТО дати достатньо засобів ппо, ми просили гарантії безпеки, ми просили членство в організації. Так, не через позицію генсека, а з огляду на позицію урядів тих країн, яким ми безмежно вдячні, нічого з головного і важливого ми не отримали.
І цей прикрий факт сіє в душі червоточинку аргументованого сумніву: а чи не є все те, що ми отримуємо, лише компенсацією за небажання говорити з нами про головне і дати те, що справді могло б допомогти?
Ще раз - не через позицію Рютте склалась ця ситуація. Але за протокольними почестями і посмішками на 20-градусному морозі і близьконуля-градусними температурами в помешканнях багатьох українців, генсек НАТО не повинен мати ілюзій щодо справжніх можливостей і цінності очолюваної ним організації.
Честь звернення з трибуни Верховної Ради до українського народу іноземних візитерів не повинна перетворюватися на традицію тосту на державному обіді на честь цього гостя. Вже як сіли їсти і пити, то без тосту не можна. Вже як доїхав до Києва, то без виступу в Раді не можна.
Особливо коли гостю нічого сказати. Ні, говорити є про що, а от сказати - ні. А українцям набридло слухати. Хочуть нарешті почути.
То навіщо слухати, якщо знаєш, що нічого не почуєш?
Богдан ЯРЕМЕНКО
Набридли симулякри.
Так, ми зобовʼязані бути вдячними кожній країні НАТО чи не НАТО за усю і будь-яку допомогу у війні. Але їх обʼєднання виявилось неспроможнім.
Можна робити вигляд і радіти з приводу того, що НАТО узяло на себе важливу але другорядну функцію логістики поставок військової допомоги. Можна, але не хочеться, - несприятлива для мене атмосфера для лицедійства - холодно.
Холодно і через рекордно низьку для цього і багато інших років температуру надворі. Але і через відсутність опалення.
І саме зараз присутність в Києві генсека НАТО не так надихає вірити в краще, як нагадує про гірше - ми просили у НАТО закрити над Україною небо, ми просили у НАТО дати достатньо засобів ппо, ми просили гарантії безпеки, ми просили членство в організації. Так, не через позицію генсека, а з огляду на позицію урядів тих країн, яким ми безмежно вдячні, нічого з головного і важливого ми не отримали.
І цей прикрий факт сіє в душі червоточинку аргументованого сумніву: а чи не є все те, що ми отримуємо, лише компенсацією за небажання говорити з нами про головне і дати те, що справді могло б допомогти?
Ще раз - не через позицію Рютте склалась ця ситуація. Але за протокольними почестями і посмішками на 20-градусному морозі і близьконуля-градусними температурами в помешканнях багатьох українців, генсек НАТО не повинен мати ілюзій щодо справжніх можливостей і цінності очолюваної ним організації.
Честь звернення з трибуни Верховної Ради до українського народу іноземних візитерів не повинна перетворюватися на традицію тосту на державному обіді на честь цього гостя. Вже як сіли їсти і пити, то без тосту не можна. Вже як доїхав до Києва, то без виступу в Раді не можна.
Особливо коли гостю нічого сказати. Ні, говорити є про що, а от сказати - ні. А українцям набридло слухати. Хочуть нарешті почути.
То навіщо слухати, якщо знаєш, що нічого не почуєш?
Богдан ЯРЕМЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |