Шкодую, що не наздогнала...

Вже другий день стоїть перед очима випадкова зустріч з письменником Іваном Біликом. Це тому, що на ФБ побачила чи то малюнок, чи заставку "Меч Арея..." Продовження назви не залишилося в памяті, натомість, згадався роман "Меч Арея".

У студенські роки багато читалося самвидаву: "Майстер і Маргарита" Булгакова, "Відкритий нерв" Висоцького,.. але роман Івана Білика був звичайним поліграфічним виданням, дуже зачитаним. Не знаю, хто мені його дав, але я довго жила під враженням твору. Хоча про долю автора нічого не знала, тільки те, що роман заборонений.

І от уже у 90-х, чогось була у Спілці, напевно, на якійсь нараді чи семінарі, бо заплатили відряджувальні. Я тоді зайшла до бухгалтерії, а там чоловік отримував не то допомогу, не то стипендію. Бухгалтер йому каже: "Отут розпішіться. Отут, навпроти вашого прізвища, бачите - Білик Іван" (письменник уже тоді недобачав). Я шанобливо відступила до дверей, але хтось із дівчат, зупинив, мовляв, зачекайте тут.

Мене вразила не сама худенька постать письменника, у поношеному костюмі. Відчувалася якась пригніченість чи приреченість - не знаю. Він дякував за гроші так, ніби хтось подав йому милостиню. Коли вийшов, я перепитала бухгалтерів: "Це автор роману "Меч Арея? Я колись захоплювалась цим твором". А дівчата кажуть: "Так підіть, скажіть йому. Йому це дуже потрібно".

Я не пішла - посоромилась, бо й сама була схожою на нього - у злиднях, з роботи виганяли, цькування було таке, що тільки й тримали на світі двоє малих дітей. Тепер, коли знаю, скільки пережив Іван Білик за свій великий роман, дуже шкодую, що не наздогнала його і не сказала простого: "Дякую. Мене дуже вразив Ваш "Меч Арея".

Валентина МАСТЄРОВА