Хочуть героїзувати комуніста Сича
Редакція сайту "Сіверщина" звернулася до представника Українського інституту національної пам'яті Сергія Бутка з проханням прокоментувати наміри деяких людей вшанувати першого секретаря Менського райкому комуністичної партії СССР. Отримали відповідь.
ПИТАННЯ: На сайті ТОВ «Земля і воля» розміщено матеріал, яким автор Микола Тищенко намагається героїзувати першого секретаря Менського райкому комуністичної партії аж до присвоєння його імені одній із вулиць Мени. Прошу Вас пояснити - наскільки такий намір відповідає законам про декомунізацію?
ВІДПОВІДЬ: У публікації «Столітній ювілей Павла Сича» на згаданому Вами сайті автор жодним словом не згадав, що Павло Кирилович Сич був секретарем Менського районного комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (КПУ була підрозділом цієї державної партії). Проте, він абсолютно вірно вказав про нього: «понад 20 років очолював Менський район». Іншими словами, всі структури органів радянської (тобто державної) влади та так звані органи місцевого самоврядування разом із імітацією демократії (тобто народовладдя) у районі були під його владою, яку йому делегував тоталітарний комуністичний режим.
Отже, Павло Сич належав до керівної еліти держави СРСР, яку в частині 1 статті 2 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 9 квітня 2015 року № 317-VIII чітко оцінено як злочинну: «Комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 років в Україні визнається злочинним і таким, що здійснював політику державного терору […]».
Таким чином, він мав свою частку відповідальності за всі злочини і порушення основоположних прав і свобод людей і громадян у тієї державі. До речі, його діяльність, враховуючи скільки років він був на вищій комуністичній посаді в районі, цілком задовольняла кремлівську владу. Тому оцінка, що він за словами автора публікації був «справжнім патріотом України та Сіверянського краю», не відповідає дійсності. Навіть такий переконаний та відданий комуніст як Петро Шелест, перший секретар КПУ, тільки за підозрою (!) у націоналізмі українському (патріотизмі) був позбавлений Москвою влади.
У підпункті «є» пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» однозначно вказано, що «назви областей, районів, населених пунктів, районів у містах, скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, проспектів, площ, майданів, набережних, мостів, інших об’єктів топоніміки населених пунктів, підприємств, установ, організацій, у яких використані імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище) […]», кваліфікуються як «символіка комуністичного тоталітарного режиму».
Звичайною людською мовою це означає, що ініціатива автора публікації «назвати на честь Павла Кириловича одну з вулиць районного центру. Навіть досі немає меморіальної дошки на будинках, де він жив і працював. Чому?!», є таким собі закликом до прямого порушення декомунізаційного законодавства, здійсненню дій на організацію пропаганди комуністичної символіки. Це стосується і пропозиції встановлення на честь П. Сича меморіальної дошки (читайте підпункт «ґ» пункту 4 частини 1 статті 1 вищезгаданого Закону). Сподіваємося, що це вийшло у автора ненавмисно. Бо героями завжди треба пишатися. Проте, це не той випадок героїзації…
Тепер щодо делікатного питання про успіхи П. Сича, як пише автор: «перелічити всіх добрих справ Павла Кириловича – просто неможливо». Так, ніхто у здоровому глузді не буде заперечувати реальних успішних результатів розвитку району. Це підсумки праці всіх трудівників і керівників Менщини. Вони скористалися сприятливими умовами і максимально їх використали. А могли б і не скористатися. Що ми маємо на увазі, коли кажемо про «сприятливі» умови, які в жодній мірі, наголошуємо на цьому, не применшують реальних успіхів менчан. Не тільки історики, але ж і всі, хто жив за часів СРСР, знали, що комуністична влада діяла за принципом створення рекламних вітрин «досягнень соціалізму» - «передових» підприємств, господарств тощо. Ці «зразкові» оазиси успіху мали показати власним підданим і закордонним людям, що комуністичний Радянський Союз уособлює щасливе майбутнє людства. Як написав автор: «Сюди з усього СРСР приїздили по передовий досвід. Також буквально щомісяця тут бували делегації з Чехії, які захоплювалися досягненнями друзів-українців». Відповідно вони мали преференції, більше фінансування, ресурсів тощо. До речі, така політика стаханівщини ще з часів 1930-х років страшенно дратувала більшість підданих СРСР (і обділених керівників теж…).
Ще одна з щасливих обставин, що допомагала працьовитим і мудрим трудівникам Менщини реалізувати свої таланти в умовах командно-адміністративної системи управління економіки, де все і вся було в дефіциті. Наявність мисливських угідь для комуністичної аристократії з усього СРСР. Недарма автор публікації написав: «Павло Кирилович показав їм свою гордість – урочище Камарет, одне з найбільш мальовничих та захоплюючих місць на Чернігівщині. Тут успішно розводили фазанів і диких качок. Щороку на волю випускали тисячі птахів! Показали гостям і заячу ферму, а на території заповідника водилися олені, лосі та косулі». Вміння забезпечити умови для відпочинку можновладців давало можливість керівникам району отримувати те, що за демократичною владою та ринковою економікою вони б і так мали.
Сергій БУТКО, представник Українського інституту національної пам’яті
ПИТАННЯ: На сайті ТОВ «Земля і воля» розміщено матеріал, яким автор Микола Тищенко намагається героїзувати першого секретаря Менського райкому комуністичної партії аж до присвоєння його імені одній із вулиць Мени. Прошу Вас пояснити - наскільки такий намір відповідає законам про декомунізацію?
ВІДПОВІДЬ: У публікації «Столітній ювілей Павла Сича» на згаданому Вами сайті автор жодним словом не згадав, що Павло Кирилович Сич був секретарем Менського районного комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (КПУ була підрозділом цієї державної партії). Проте, він абсолютно вірно вказав про нього: «понад 20 років очолював Менський район». Іншими словами, всі структури органів радянської (тобто державної) влади та так звані органи місцевого самоврядування разом із імітацією демократії (тобто народовладдя) у районі були під його владою, яку йому делегував тоталітарний комуністичний режим.
Отже, Павло Сич належав до керівної еліти держави СРСР, яку в частині 1 статті 2 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 9 квітня 2015 року № 317-VIII чітко оцінено як злочинну: «Комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 років в Україні визнається злочинним і таким, що здійснював політику державного терору […]».
Таким чином, він мав свою частку відповідальності за всі злочини і порушення основоположних прав і свобод людей і громадян у тієї державі. До речі, його діяльність, враховуючи скільки років він був на вищій комуністичній посаді в районі, цілком задовольняла кремлівську владу. Тому оцінка, що він за словами автора публікації був «справжнім патріотом України та Сіверянського краю», не відповідає дійсності. Навіть такий переконаний та відданий комуніст як Петро Шелест, перший секретар КПУ, тільки за підозрою (!) у націоналізмі українському (патріотизмі) був позбавлений Москвою влади.
У підпункті «є» пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» однозначно вказано, що «назви областей, районів, населених пунктів, районів у містах, скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, проспектів, площ, майданів, набережних, мостів, інших об’єктів топоніміки населених пунктів, підприємств, установ, організацій, у яких використані імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище) […]», кваліфікуються як «символіка комуністичного тоталітарного режиму».
Звичайною людською мовою це означає, що ініціатива автора публікації «назвати на честь Павла Кириловича одну з вулиць районного центру. Навіть досі немає меморіальної дошки на будинках, де він жив і працював. Чому?!», є таким собі закликом до прямого порушення декомунізаційного законодавства, здійсненню дій на організацію пропаганди комуністичної символіки. Це стосується і пропозиції встановлення на честь П. Сича меморіальної дошки (читайте підпункт «ґ» пункту 4 частини 1 статті 1 вищезгаданого Закону). Сподіваємося, що це вийшло у автора ненавмисно. Бо героями завжди треба пишатися. Проте, це не той випадок героїзації…
Тепер щодо делікатного питання про успіхи П. Сича, як пише автор: «перелічити всіх добрих справ Павла Кириловича – просто неможливо». Так, ніхто у здоровому глузді не буде заперечувати реальних успішних результатів розвитку району. Це підсумки праці всіх трудівників і керівників Менщини. Вони скористалися сприятливими умовами і максимально їх використали. А могли б і не скористатися. Що ми маємо на увазі, коли кажемо про «сприятливі» умови, які в жодній мірі, наголошуємо на цьому, не применшують реальних успіхів менчан. Не тільки історики, але ж і всі, хто жив за часів СРСР, знали, що комуністична влада діяла за принципом створення рекламних вітрин «досягнень соціалізму» - «передових» підприємств, господарств тощо. Ці «зразкові» оазиси успіху мали показати власним підданим і закордонним людям, що комуністичний Радянський Союз уособлює щасливе майбутнє людства. Як написав автор: «Сюди з усього СРСР приїздили по передовий досвід. Також буквально щомісяця тут бували делегації з Чехії, які захоплювалися досягненнями друзів-українців». Відповідно вони мали преференції, більше фінансування, ресурсів тощо. До речі, така політика стаханівщини ще з часів 1930-х років страшенно дратувала більшість підданих СРСР (і обділених керівників теж…).
Ще одна з щасливих обставин, що допомагала працьовитим і мудрим трудівникам Менщини реалізувати свої таланти в умовах командно-адміністративної системи управління економіки, де все і вся було в дефіциті. Наявність мисливських угідь для комуністичної аристократії з усього СРСР. Недарма автор публікації написав: «Павло Кирилович показав їм свою гордість – урочище Камарет, одне з найбільш мальовничих та захоплюючих місць на Чернігівщині. Тут успішно розводили фазанів і диких качок. Щороку на волю випускали тисячі птахів! Показали гостям і заячу ферму, а на території заповідника водилися олені, лосі та косулі». Вміння забезпечити умови для відпочинку можновладців давало можливість керівникам району отримувати те, що за демократичною владою та ринковою економікою вони б і так мали.
Сергій БУТКО, представник Українського інституту національної пам’яті
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
