Якщо пожмотились на прикордонні стовпчики...

Лякає навіть не конкретний привід, а стабільність. Минулого разу такий само срач з бризканням слиною був у мене, коли я написав про уроки християнської етики. А ще до того - про квоти на радіо. А ще до того - про український дубляж. Ну і так далі. Кожен крок, спрямований на підвищення імунітету проти какойразніци викликає шалений опір не якихось міфічних ботів, а цілком собі живих людей, з якими нормально спілкувався роками. Україномовних, бо інших в мене нема. Не зелебобів, бо такі в мене не затримуються. Патріотичних, бо якщо ти україномовний і не зелебоб, в тебе нема іншого виходу.

Винахідливі аргументи.

Вчителі спрофанують. Тобто дітей можна їм довірити, а співи ні.

Це десакралізація. Якщо українською мовою говорити кожен день, вона втратить свою сакральність. Тому тільки на день народження Шевченка.

Я співав Міхалкова і Регістана, і мені спротивіло. Наче шедевр Чубинського й Вербицького можна хоча б подумки порівнювати з тією кон'юктурною помпезною "подєлкою" тричі гімнописця дяді Стьопи. "Ще не вмерла..." співали ще до того, як Україна стала незалежною. Це просто гарна пісня, прикинь.

Його важко співати, будуть фальшивити. Наче ми його не співали на майданах і це для нас теорія якась. Та наш гімн і відрізняється від російського тим, що його можна співати без хору Алєксандрова й літаврів, що можна помітити на кожному футбольному матчі на фанатських трибунах.

Ну і так далі. Варто українській державі згадати щось просте, як валянок, що роблять всі держави, нікого не питаючи, і спробувати це втілити в себе, частина цілком притомних досі громадян починає доводити, що це совок, це наруга, це непрофесійно, хапати за руки, влаштовувати істерики й волати:
- Как ето мєлко, Хоботов.

Тю на вас. Будете знову з переляку фарбувати мости в кольори національного прапору, бо пожмотились на прикордонні стовпчики.

Антон САНЧЕНКО