Літературщина
Тепер, коли всі вже написали, що вони мали написати на смерть Навального, можна й собі признатися, чим він мене вразив свого часу. Абсолютною нелогічністю своєї поведінки і позерством. Літературщиною. Ну оте нікчемне «прінєсі нам, мальчик, водочкі» у виконанні його дружини в літаку, що повертав їх на Росію, в тюрму народів.
Цитатою з такого ж нікчемного, але програмного фільму «Брат-2» Олексія Балабанова аж 2000 року, було б там що розбирати на цитати. Лубок. Навальнинське «Крим – не бутерброд» - це сказане іншими словами «Ти за Сєвастополь нам єщьо отвєтішь» у виконанні «брата». Що вони, гіганти мислі, робили 24 роки? Дивилися Бодрова на перемотці?
Отож, після спроби отруєння, після чудесного порятунку на Заході, Навальні добровільно, самі поверталися у вже не фігуральну тюрму, і понтувалися фразами з фільму Сергія Бодрова двадцятилітньої давнини. А вся ліберальна Росія їх з радістю впізнавала й захоплено гомоніла перед телевізорами: ето же человєк! Ето же очєнь і очєнь! Літературщина якась.
Хоча мали б обговорювати давню повість Фазіля Іскандера «Удави і кролики». Про гіпнотизм удавів, яким кролики самі скачуть до пащеки. Але по «Удавах і кроликах» серіал про Шарікова не зняли, й тому вони виявились невідомі хорошим русскім, які тепер, виходить, черпають свої цитати на всі випадки з життя не з романів, а з серіалів. «Шарікову піва нє прєдлагать».
Таким чином творчі люди Балабанов і Бодров якби доклалися до розводу лохів російською державою, яка, починаючи з декабристів, Савєнкова, Горького мала достатньо прикладів, що вона робить з «возвращенцамі».
Так, з декабристів. У російського письменника В’ячеслава П’єцуха є епізод, коли якийсь другорядний декабрист переховується після поразки повстання, пробирається до державного кордону, але в останній момент відмовляється покидати Росію, хоча вже знає, що його товаришів засуджено до каторги в Сибіру. Але:
- І в Сибіру світить сонце, - втішає себе герой, виправдовуючи цей нелогічний вчинок. Зате в Росії, мовляв.
Мабуть, уся російська література, власне, про те, як з красивою фразою заподіяти собі шкоду в ім'я отєчества. Вона все 19 століття писала про «зайвих людей» тільки для того, щоб відправляти їх на Кавказ гинути. І тренувала навчену безпорадність росіян сотнями творів про НЕВДАЛЕ повстання декабристів, починаючи з пушкінського «Во глубінє Сібірскіх руд...» і толстовського князя Волконського, перелицьованого в Болконського, до того ж П’єцуха, який накатав про декабристів цілий роман вже в 1990-ті.
Все 18 століття гвардійські заколоти в Росії були успішні, однак тільки історик, та й то не всякий, назве вам, хто ж саме задушив Павла Першого шарфами. Табакерка, якою його прибили, відома публіці більше, ніж герої чи злодії - царевбивці. Давні греки присвячували тираноборцям трагедії і статуї. Росіян такі сюжети лякали.
Народовольці, які кидали в царів бомби, іноді насмерть, не дочекалися не тільки культу порівнюваного з невдахами декабристами, а й хоч скільки помітного роману про себе, навіть попри 70 років радянської влади, створеної братом царевбивці Ульяновим.
- Ми підемо іншим шляхом, - говорив мамі Володя Ульянов на звістку про страту брата-Саші, звинуваченого в замаху на царя. Принаймні за радянською міфологією. (Цікаво, що українці, ледь від'їлися бананами від радянського авітамінозу, зняли фільм про Фанні Каплан, яка стріляла в брата-Володю.)
Ось і Навальний вирішив піти іншим шляхом. І прийшов. Амінь. Але чи тільки він грішив літературщиною?
А, скажімо, Пригожин? А, скажімо, Гіркин?
Перший весь – репліка з якогось кіна про штрафбат, вони їх назнімали багато, з запасом. Закріпили попаданцями з Остапом Ступкою у ролі злого бандери. У 00-і неясно було, чому штрафникам стільки честі, а вони вже тоді готувалися воювати зеками, їх не шкода.
А другий настільки загрався в білогвардійського офіцера, що сам повірив, що він не Гіркін, а Стрєлков. Як не дивно, культ білогвардійщини в СРСР, коли було нізя, відродив дитячий фільм про невловимих месників. Тому Стрєлков, попри всі свої старання постраждати за отєчество – персонаж сатиричний і підлітковий.
І ще про Пригожина і «тулупчик заячий». Тобто про його «пугачівський» похід на Москву. Коли бунтівникам-вагнерам вже видно було Кремль на радарі, вони пройшли від Ростова, як ніж, крізь масло, їх ніхто, крім 8 збитих льотчиків, не зупиняв, виявилося, що Пригожин не знає, що з такою перемогою робити. Він не збирався навіть лякати царя-батюшку, який замість битися втік на Валдай. Воно само. Він всього лише хотів наябедничати на генералів Шойгу й Герасимова.
В Пригожина не виявилося шаблонів поведінки на випадок перемоги, як нема в росіян майбутнього часу для слова «переможу». Побєдю? Ніхто серіала потрібного не зняв. Хоча прецеденти, якісь два Лжедмитрії, були. Але російським письменникам нецікаві. Скрізь тільки як правильно загинути за царя. Починаючи з опери Глінки «Жизнь за царя» про Івана Сусаніна.
Ну й загинув Пригожин за всіма канонами російських бойовиків. Ще не факт, що вибух літака не постановка, він в Африці один раз так вже робив, а потім «воскрес», як герой сіквела. Теж цілком кіношний сюжет.
Раніше я думав, що всьому виною постмодерністи в Кремлі. Такий собі Владислав Сурков, він же Асланбек Дудаєв, який писав віршики для рок-гурту з літературною назвою «Агата Крісті». Не одна людина помічала перезрілу аксьонівщину, фінальну частину «Острова Крим», в навалі зелених чоловічків на український півостроів у 2014. А щоб ми не сумнівалися, що це вони грають в постмодерн, кремліни ще й з усіх претендентів на гауляйтера Криму знайшли саме місцевого бандита Аксьонова, однофамільця автора антиутопії. Правда, з кличкою Гоблін, але то таке. З натяком на Мордор. Головне, що Мордор повернувся в «родную говень».
Але хто мені пояснить ідею справжнього Аксьонова? Багатий, розвинутий і казково капіталістичний острів Крим з білогвардійськими недобитками при владі хоче об'єднатися з тоталітарною, жебрацькою, мілітаристичною, комуністичною Росією – щоб що? Що хотів сказати автор? Що за поведінкові паттерни він насаджував кримчанам, які відгукнулися аж в 2014 році? (Трошки офтопу – коли нас почали мародерити й вбивати буряти й тувинці, виявилося, що оті багаті, розвинуті й казково капіталістичні – то були ми, зручну Україну собі попри все були збудували. З оптоволоконним інетернетом по селах).
А білогвардійці Аксьонова що? Ми, мовляв, бачимо всі ці танкові колони, які наїжджають одна на одну, в яких закінчилася соляра, і які стали в заторах на шосе, але бити артилерією їх не будемо. Бо «родная говень», «Союз общєй судьби».
Як добре, що українське командування в 2022 році, очевидно антиутопію цього старого куколда не читало, або не ототожнювало себе з білогвардійськими куколдами, і вдарило по тій 70-кілометровій цар-колоні з Чорнобиля, в якій у перших танків закінчилося пальне, а бензовози не можуть до них доїхати, бо танки без пального зайняли всі чотири полоси шосе на 70 кілометрів. До речі, вони просто стали й чекали наказів, без ініціативи знизу, як провести бензовози манівцями. Раніше усі ці дурні накази розрулювали українські прапорщики. Але це перша війна не тільки без українців, але й проти українців.
До речі, Аксьонов чомусь нічого не писав про крадені унітази й пральні машини. Прикрасив вигадану антиутопічну дійсність. Цікаво, в нього самого пралка хоч була?
Про те, що постмодерніст Сурков відповідав не тільки за кримський, а й за донецький напрямок, можна було здогадуватися по тому, як заворушення в ДНР та ЛНР нагадують заколот Санделя, Мунделя і Бабаясіна з «Дня бульдозириста» молодого Пелевіна. Про те, що депутати Держдуми сприймають алкоголічний стьоб російських письменників як керівництво до дії, можна було помітити, коли вони всерйоз голосували за перейменування суверенного інтернету в Чебурнет – все, як пропонував покійний Дмитро Горчев.
До речі, Суркова після краху операції «Кидок Мангуста» і спад істерії з Z-символами, якими помалювали всі танки й вантажівки, арештували. Щось пішло не так як в Аксьонова. Обманув постмодерністів старий метрополівець, занадто йому довірились, їхали з оркестрами поперед бойових машин, парадною формою й гумовими кийками замість зброї – розганяти майдан, а не воювати зі збройниками. Готувалися до параду на Хрещатику через три дні, а зась. Теж не зняли такого кіна, не очікували.
Випустили вже Суркова з-під арешту чи ні, але увесь цей постмодерний цирк самі росіяни визнали повною дурнею. Поставили на Вагнера. Згадали про такого композитора. Але знову вийшла якась літературщина. З вибухом літака з поваром Путіна в кінці.
Мабуть, вони не можуть інакше. Вони всі такі, зіпсуті своєю літературою, позерством, символізмом, православним колумнізмом і красивістю, що починають представлять, а не жити. Вдавати, а не бути. Літературу ж переважно цікавлять збочення.
Толстоєвські породили стільки портретів ледь не святих повій, як не Катя Маслова, так Соня Мармеладова, яким ваші порядні давалки на підошви не годяться, що такий собі лейтенант Шмідт, який сприймав життя як літературу, після випуску з Морського кадетського корпусу одружився з проституткою з Василівського острова.
Він, власне, не від гарного життя таким літератом став. Батько моряк, весь час в морі. Старші сестри після смерті матері виховали його на російських романах революційних демократів. Спас, короче, падшу женщину. Батька, капітана Бердянського порту, контрадмірала, негайно схопив кіндратій. Офіцерство сприйняло такий вчинок як ляпас. Лейтенант Шмідт образився, накричав на двох адміралів, організував «Союз офіцерів друзів народу» й виступав в Севастополі на мітингах з промовами про права людини, попри те, що до «Союзу…» жоден офіцер більше не записався.
Коли до нього прийшли повсталі матроси з крейсера «Очаків», він не зміг їм відмовити і очолив повстання, хоча шансів на перемогу там геть не було – офіцери винесли з крейсера затвори від гармат, і повсталим не було з чого стріляти.
Зате він підняв червоний прапор і передав в ефір радіограму «Командую флотом. Шмідт» - робив усе не для того, щоб перемогти, а щоб увійти в літературу. Навіть сина з собою на борт крейсера взяв. Ні його звали не Остап Бендер. Сам лейтенант, до речі, був монархістом, і поки в нього не відібрали суднову радіостанцію, встиг ще відправити радіограму в Петербург царю батюшці, в якій доводив, що «ваші гєнєрали вам лгут».
Вам це нічого не нагадує? «Шойгу, Герасимов – гдє боєприпаси?» Знову «Жизнь за царя». За законами жанру в російській літературі мали б з'явитися «діти композитора Пригожина», ні не від співачки Валерії. Але не з'являться. Бо зараз кіно про майбутнє Росії знімає ЗСУ, і ніякого майбутнього в неї нема. Ще не описане.
ФЗСУ уникають штампів, пишуть з чистого аркуша, без літературщини. Порядок денний визначає життя, а не літерати. Ось жоден літерат не знав, що таке А-50. А їх вже збили із ЗРК невідомої системи аж два. І росіяни негайно записали обидва в «дружній вогонь», щоб як в їхньому кіно про «вєчного польота братья» - знову позерство і брехня.
Ну не можуть же хитрі х*хли-крадії, прапорщики Шматьки з серіалів про солдатів, збивати літаючі радари за 330 мільйонів доларів. Нема такого в жодному сценарії.
Антон САНЧЕНКО
Цитатою з такого ж нікчемного, але програмного фільму «Брат-2» Олексія Балабанова аж 2000 року, було б там що розбирати на цитати. Лубок. Навальнинське «Крим – не бутерброд» - це сказане іншими словами «Ти за Сєвастополь нам єщьо отвєтішь» у виконанні «брата». Що вони, гіганти мислі, робили 24 роки? Дивилися Бодрова на перемотці?
Отож, після спроби отруєння, після чудесного порятунку на Заході, Навальні добровільно, самі поверталися у вже не фігуральну тюрму, і понтувалися фразами з фільму Сергія Бодрова двадцятилітньої давнини. А вся ліберальна Росія їх з радістю впізнавала й захоплено гомоніла перед телевізорами: ето же человєк! Ето же очєнь і очєнь! Літературщина якась.
Хоча мали б обговорювати давню повість Фазіля Іскандера «Удави і кролики». Про гіпнотизм удавів, яким кролики самі скачуть до пащеки. Але по «Удавах і кроликах» серіал про Шарікова не зняли, й тому вони виявились невідомі хорошим русскім, які тепер, виходить, черпають свої цитати на всі випадки з життя не з романів, а з серіалів. «Шарікову піва нє прєдлагать».
Таким чином творчі люди Балабанов і Бодров якби доклалися до розводу лохів російською державою, яка, починаючи з декабристів, Савєнкова, Горького мала достатньо прикладів, що вона робить з «возвращенцамі».
Так, з декабристів. У російського письменника В’ячеслава П’єцуха є епізод, коли якийсь другорядний декабрист переховується після поразки повстання, пробирається до державного кордону, але в останній момент відмовляється покидати Росію, хоча вже знає, що його товаришів засуджено до каторги в Сибіру. Але:
- І в Сибіру світить сонце, - втішає себе герой, виправдовуючи цей нелогічний вчинок. Зате в Росії, мовляв.
Мабуть, уся російська література, власне, про те, як з красивою фразою заподіяти собі шкоду в ім'я отєчества. Вона все 19 століття писала про «зайвих людей» тільки для того, щоб відправляти їх на Кавказ гинути. І тренувала навчену безпорадність росіян сотнями творів про НЕВДАЛЕ повстання декабристів, починаючи з пушкінського «Во глубінє Сібірскіх руд...» і толстовського князя Волконського, перелицьованого в Болконського, до того ж П’єцуха, який накатав про декабристів цілий роман вже в 1990-ті.
Все 18 століття гвардійські заколоти в Росії були успішні, однак тільки історик, та й то не всякий, назве вам, хто ж саме задушив Павла Першого шарфами. Табакерка, якою його прибили, відома публіці більше, ніж герої чи злодії - царевбивці. Давні греки присвячували тираноборцям трагедії і статуї. Росіян такі сюжети лякали.
Народовольці, які кидали в царів бомби, іноді насмерть, не дочекалися не тільки культу порівнюваного з невдахами декабристами, а й хоч скільки помітного роману про себе, навіть попри 70 років радянської влади, створеної братом царевбивці Ульяновим.
- Ми підемо іншим шляхом, - говорив мамі Володя Ульянов на звістку про страту брата-Саші, звинуваченого в замаху на царя. Принаймні за радянською міфологією. (Цікаво, що українці, ледь від'їлися бананами від радянського авітамінозу, зняли фільм про Фанні Каплан, яка стріляла в брата-Володю.)
Ось і Навальний вирішив піти іншим шляхом. І прийшов. Амінь. Але чи тільки він грішив літературщиною?
А, скажімо, Пригожин? А, скажімо, Гіркин?
Перший весь – репліка з якогось кіна про штрафбат, вони їх назнімали багато, з запасом. Закріпили попаданцями з Остапом Ступкою у ролі злого бандери. У 00-і неясно було, чому штрафникам стільки честі, а вони вже тоді готувалися воювати зеками, їх не шкода.
А другий настільки загрався в білогвардійського офіцера, що сам повірив, що він не Гіркін, а Стрєлков. Як не дивно, культ білогвардійщини в СРСР, коли було нізя, відродив дитячий фільм про невловимих месників. Тому Стрєлков, попри всі свої старання постраждати за отєчество – персонаж сатиричний і підлітковий.
І ще про Пригожина і «тулупчик заячий». Тобто про його «пугачівський» похід на Москву. Коли бунтівникам-вагнерам вже видно було Кремль на радарі, вони пройшли від Ростова, як ніж, крізь масло, їх ніхто, крім 8 збитих льотчиків, не зупиняв, виявилося, що Пригожин не знає, що з такою перемогою робити. Він не збирався навіть лякати царя-батюшку, який замість битися втік на Валдай. Воно само. Він всього лише хотів наябедничати на генералів Шойгу й Герасимова.
В Пригожина не виявилося шаблонів поведінки на випадок перемоги, як нема в росіян майбутнього часу для слова «переможу». Побєдю? Ніхто серіала потрібного не зняв. Хоча прецеденти, якісь два Лжедмитрії, були. Але російським письменникам нецікаві. Скрізь тільки як правильно загинути за царя. Починаючи з опери Глінки «Жизнь за царя» про Івана Сусаніна.
Ну й загинув Пригожин за всіма канонами російських бойовиків. Ще не факт, що вибух літака не постановка, він в Африці один раз так вже робив, а потім «воскрес», як герой сіквела. Теж цілком кіношний сюжет.
Раніше я думав, що всьому виною постмодерністи в Кремлі. Такий собі Владислав Сурков, він же Асланбек Дудаєв, який писав віршики для рок-гурту з літературною назвою «Агата Крісті». Не одна людина помічала перезрілу аксьонівщину, фінальну частину «Острова Крим», в навалі зелених чоловічків на український півостроів у 2014. А щоб ми не сумнівалися, що це вони грають в постмодерн, кремліни ще й з усіх претендентів на гауляйтера Криму знайшли саме місцевого бандита Аксьонова, однофамільця автора антиутопії. Правда, з кличкою Гоблін, але то таке. З натяком на Мордор. Головне, що Мордор повернувся в «родную говень».
Але хто мені пояснить ідею справжнього Аксьонова? Багатий, розвинутий і казково капіталістичний острів Крим з білогвардійськими недобитками при владі хоче об'єднатися з тоталітарною, жебрацькою, мілітаристичною, комуністичною Росією – щоб що? Що хотів сказати автор? Що за поведінкові паттерни він насаджував кримчанам, які відгукнулися аж в 2014 році? (Трошки офтопу – коли нас почали мародерити й вбивати буряти й тувинці, виявилося, що оті багаті, розвинуті й казково капіталістичні – то були ми, зручну Україну собі попри все були збудували. З оптоволоконним інетернетом по селах).
А білогвардійці Аксьонова що? Ми, мовляв, бачимо всі ці танкові колони, які наїжджають одна на одну, в яких закінчилася соляра, і які стали в заторах на шосе, але бити артилерією їх не будемо. Бо «родная говень», «Союз общєй судьби».
Як добре, що українське командування в 2022 році, очевидно антиутопію цього старого куколда не читало, або не ототожнювало себе з білогвардійськими куколдами, і вдарило по тій 70-кілометровій цар-колоні з Чорнобиля, в якій у перших танків закінчилося пальне, а бензовози не можуть до них доїхати, бо танки без пального зайняли всі чотири полоси шосе на 70 кілометрів. До речі, вони просто стали й чекали наказів, без ініціативи знизу, як провести бензовози манівцями. Раніше усі ці дурні накази розрулювали українські прапорщики. Але це перша війна не тільки без українців, але й проти українців.
До речі, Аксьонов чомусь нічого не писав про крадені унітази й пральні машини. Прикрасив вигадану антиутопічну дійсність. Цікаво, в нього самого пралка хоч була?
Про те, що постмодерніст Сурков відповідав не тільки за кримський, а й за донецький напрямок, можна було здогадуватися по тому, як заворушення в ДНР та ЛНР нагадують заколот Санделя, Мунделя і Бабаясіна з «Дня бульдозириста» молодого Пелевіна. Про те, що депутати Держдуми сприймають алкоголічний стьоб російських письменників як керівництво до дії, можна було помітити, коли вони всерйоз голосували за перейменування суверенного інтернету в Чебурнет – все, як пропонував покійний Дмитро Горчев.
До речі, Суркова після краху операції «Кидок Мангуста» і спад істерії з Z-символами, якими помалювали всі танки й вантажівки, арештували. Щось пішло не так як в Аксьонова. Обманув постмодерністів старий метрополівець, занадто йому довірились, їхали з оркестрами поперед бойових машин, парадною формою й гумовими кийками замість зброї – розганяти майдан, а не воювати зі збройниками. Готувалися до параду на Хрещатику через три дні, а зась. Теж не зняли такого кіна, не очікували.
Випустили вже Суркова з-під арешту чи ні, але увесь цей постмодерний цирк самі росіяни визнали повною дурнею. Поставили на Вагнера. Згадали про такого композитора. Але знову вийшла якась літературщина. З вибухом літака з поваром Путіна в кінці.
Мабуть, вони не можуть інакше. Вони всі такі, зіпсуті своєю літературою, позерством, символізмом, православним колумнізмом і красивістю, що починають представлять, а не жити. Вдавати, а не бути. Літературу ж переважно цікавлять збочення.
Толстоєвські породили стільки портретів ледь не святих повій, як не Катя Маслова, так Соня Мармеладова, яким ваші порядні давалки на підошви не годяться, що такий собі лейтенант Шмідт, який сприймав життя як літературу, після випуску з Морського кадетського корпусу одружився з проституткою з Василівського острова.
Він, власне, не від гарного життя таким літератом став. Батько моряк, весь час в морі. Старші сестри після смерті матері виховали його на російських романах революційних демократів. Спас, короче, падшу женщину. Батька, капітана Бердянського порту, контрадмірала, негайно схопив кіндратій. Офіцерство сприйняло такий вчинок як ляпас. Лейтенант Шмідт образився, накричав на двох адміралів, організував «Союз офіцерів друзів народу» й виступав в Севастополі на мітингах з промовами про права людини, попри те, що до «Союзу…» жоден офіцер більше не записався.
Коли до нього прийшли повсталі матроси з крейсера «Очаків», він не зміг їм відмовити і очолив повстання, хоча шансів на перемогу там геть не було – офіцери винесли з крейсера затвори від гармат, і повсталим не було з чого стріляти.
Зате він підняв червоний прапор і передав в ефір радіограму «Командую флотом. Шмідт» - робив усе не для того, щоб перемогти, а щоб увійти в літературу. Навіть сина з собою на борт крейсера взяв. Ні його звали не Остап Бендер. Сам лейтенант, до речі, був монархістом, і поки в нього не відібрали суднову радіостанцію, встиг ще відправити радіограму в Петербург царю батюшці, в якій доводив, що «ваші гєнєрали вам лгут».
Вам це нічого не нагадує? «Шойгу, Герасимов – гдє боєприпаси?» Знову «Жизнь за царя». За законами жанру в російській літературі мали б з'явитися «діти композитора Пригожина», ні не від співачки Валерії. Але не з'являться. Бо зараз кіно про майбутнє Росії знімає ЗСУ, і ніякого майбутнього в неї нема. Ще не описане.
ФЗСУ уникають штампів, пишуть з чистого аркуша, без літературщини. Порядок денний визначає життя, а не літерати. Ось жоден літерат не знав, що таке А-50. А їх вже збили із ЗРК невідомої системи аж два. І росіяни негайно записали обидва в «дружній вогонь», щоб як в їхньому кіно про «вєчного польота братья» - знову позерство і брехня.
Ну не можуть же хитрі х*хли-крадії, прапорщики Шматьки з серіалів про солдатів, збивати літаючі радари за 330 мільйонів доларів. Нема такого в жодному сценарії.
Антон САНЧЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |