Як знищити вітчизняного виробника?

Відкрите акціонерне товариство «Ніжинське заводоуправління будівельних матеріалів» — одне з тих численних наших підприємств, по яких боляче вдарила фінансово-економічна криза. Це тим більш прикро, що вдарила на злеті, коли підприємство подолало типовий для галузі будматеріалів спад виробництва 90-их років і вийшло на нові рубежі. Все йшло по висхідній, і раптом — криза, спад, майже піврічна зупинка виробництва.
Лише з весни, завдяки допомозі народного депутата України Івана Куровського, заснованої ним столичної компанії ТОВ «Житлобуд» підприємство ожило. Хоча важкі часи ще не минули. Про них, про роботу колективу розповідає в інтерв’ю газеті директор підприємства Анатолій МУСІЄНКО.

— Анатолію Івановичу, дещо з історії підприємства.
— Наше ВАТ створене на базі державного підприємства з такою ж назвою, до якого колись входили чотири цегельні заводи. Нині вцілів лише наш, колишній перший Ніжинський цегельний завод, який діє від 1969 року. Взагалі, з більш як 20-ти цегельних заводів, що були не так давно на Чернігівщині, нині вціліли лише три.
Я був обраний головою правління ВАТ у 1996 році, коли вже кілька років тривав спад виробництва і завод був на межі банкрутства. Ми почали з налагодження дисципліни, організації виробництва, чіткої технології. Уже 1998 року випустили понад 11 мільйонів штук цегли.

— 90-ті роки — часи недоброї пам’яті так званого бартеру — натуральних розрахунків, майже за відсутності коштів.
— Пригадую одну ситуацію. Ми заборгували нашим електромережам. А
у нас були свої боржники, які не розрахувалися за цеглу. Їду по районах, виявляю в одного такого нашого боржника зайві електроопори. Він мені за нашу цеглу віддає опори, я розраховуюся цими опорами за наш борг з електромережами. Таке було…

— І водночас треба було модернізувати завод?
— Ще й як: основні засоби виробництва були спрацьовані на 85
відсотків. На такій техніці, обладнанні далі працювати було неможливо. Тому склали план модернізації на кілька років. Зараз у нас сучасна технологія з введенням автоматичних ліній, комп’ютеризацією.
— Чимало хто вважає виробництво цегли досить простим процесом.
Накопав глини, зліпив цеглину, висушив, обпалив…
— Це дуже складний процес. Почати з того, що глину не можна одразу
пускати на виробництво, вона повинна вилежатися на повітрі протягом кількох місяців. Знаєте, чому? Це глина лежала в глибині мільйони років, її треба окислити, наситити повітрям, дати влежатися. А ще у нас така особливість: видобуваємо глину з …води.
— Як, з водойм?
— Ну, не зовсім. Звичайний ґрунтовий кар’єр. Але Ніжинщина — чи не найнижчий регіон області, тут дуже близько грунтові води. А глина ж — на глибині 6 — 7 метрів, наскрізь просочена водами. Доводиться їх відкачувати насосними станціями.
До модернізації ввійшло також створення належних умов праці для людей. Середня зарплата досягла 3 тисяч гривень.
— Словом, перед кризою це було досить потужне сучасне
підприємство.
— За проектної потужності 13, 2 ми вийшли на рівень 16,5 мільйона
штук цегли на рік. Це було 2007 року. Непогано йшов і минулий рік. І раптом восени — обвал. Чи не найперше криза вдарила по будівельній галузі. Завод нарощував потужності, на наших складах накопичувалися мільйони штук непроданої цегли. Дійшло до того, що в листопаді минулого року нам довелося зупинити виробництво. І лише весною завод ожив.

Повністю інтерв"ю Петра Антоненка читайте в четверговому номері газети "Сіверщина". Передплата триває отсанні дні -- поспішіть!