Олексій БИШ :«Моє амплуа — від блазня до Гамлета»

Заслужений артист України Олексій БИШ отримав це високе звання торік. Але чернігівським глядачам відомий уже багато років як один з провідних акторів Чернігівського Молодіжного театру. Сьогодні Олексій — гість газети “Сіверщина”.
— Олексію, як починався Ваш творчий шлях?
— Народився я в місті Нікополь на Дніпропетровщині. Це козацькі краї,
тут була Микитівська Січ, одна з Січей часів козаччини. Перші мої кроки в мистецтві були в народному театрі міського палацу культури. Колектив організувала Надія Максимівна Старикова. Цікаво, що вона була колишньою актрисою Ніжинського театру ім.Коцюбинського, з яким мене згодом звела доля. Ще підлітком грав у п’єсах Старицького, інших виставах. Водночас бігав і до колективу народного танцю «Радість». Потім вступив, причому з першого разу, до Дніпропетровського театрального училища на фах «актор театру драми». Закінчив навчання з червоним дипломом і поїхав працювати до Рівненського драматичного театру. Зіграв кілька ролей. Але не все тут мене влаштовувало в репертуарі. А, може, просто шукав свій театр, свого режисера. Невдовзі перейшов у Львівський армійський театр. Зараз він має назву Львівський муніципальний. Тут випала честь грати з такими видатними акторами, як народна артистка України Зінаїда Дегтярьова. Її глядачі бачили в головній ролі у телефільмі Олега Бійми “Злочин з багатьма невідомими” за Іваном Франком. Також працювали народні артисти України Віктор Щербаков, Жанна Тугай, Анатолій Кравчук. У них я багато чого вчився. А півтора десятиліття тому мене запросив до Чернігівського Молодіжного театрк його художній керівник і головний режисер Геннадій Касьянов.

— Схоже, Ви знайшли свій театр, свого режисера, адже зіграли тут
багато яскравих ролей.
— Це і Голохвастов у виставі «За двома зайцями», і роль у “Вишневому саді” за Чеховим. У виставі “Гамлет” зіграв короля Клавдія.

— Одна з головних і дуже складних ролей.
— Так. Загалом же понад 60 ролей. Тут відбулися і мої перші режисерські роботи. Поставив “Зачаровану Десну” за Довженком, “Танго” за Мрожеком, інші вистави.

— Частиною Вашої творчої біографії є робота в Ніжинському драматичному театрі ім. Коцюбинського.
— Запросив мене Юрій Миколайович Муквич, заслужений працівник
культури України, директор театру, разом з Аллою Василівною Соколенко, заслуженою артисткою України, вона зараз художній керівник театру. Їм потрібен був новий режисер, новий погляд на режисуру. Цікаво, що Юрій Муквич є і чудовим актором. Він грав у всіх моїх виставах. Там я поставив спектакль «Квартет для двох» відомого сучасного українського драматурга Анатолія Крима. З цією виставою ми поїхали на 9-ий театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» до Херсонп, де отримали диплом за кращий акторський ансамбль. Це ж дуже почесно й режисерові. До речі, головну роль грала Ірина Олійник, актриса Чернігівського академічного театру ім. Т. Шевченка. Потім я поставив дуже відому п’єсу Старицького “Циганка Аза”. Але це був незвичний спектакль — драматік-реалітик-шоу. Зберігши текст Старицького, я адаптував виставу до нашого часу, акцентував на тих проблемах, які сучасні й зараз. Музику до вистави я взяв у Горана Бреговича, видатного сучасного сербського композитора…

— Який активно використовує у творчості, осучаснює сербський
фольклор.
— І музика сербських циган органічно вплелася у виставу. Цікавою
вийшла і вистава “Амор, кохано, італьяно”, комедія за п’єсою класика сучасної італійської літератури Альдо Ніколаї. За роль у цій виставі Алла Соколенко отримала диплом за кращу жіночу роль на 17-му міжнародному фестивалі «Слов’янські театральні зустрічі» торік у Брянську.

— Звичайно, Ви й далі грали у виставах як актор?
— І у своїх, і у виставах інших режисерів. У Ніжині ми не могли
не відзначити 200-річчя Миколи Гоголя. Я поставив його п’єсу “Одруження”, де зіграв роль Подкольосіна. Ця вистава вже також отримала відзнаку — на черговому фестивалі “Мельпомена Таврії”. Ще одна творча сторінка — моя робота з театральною студією уславленого гоголівського Ніжинського університету. Тут ми робили інсценізації гоголівських повістей.

— Поговорімо на таку тему, як театр у невеликому місті, не в столиці,
не в обласному центрі. Єдиним таким у нашій області, та й одним з небагатьох в Україні є якраз Ніжинський державний театр ім. Коцюбинського. Ніжин взагалі один з відомих культурних, духовних центрів, і не лише Чернігівщини. Яка роль такого театру в духовному житті?
— Величезна. Хочу нагадати, що це був один з тих небагатьох пересувних
українських театрів, який ніс українське слово, культуру далеко за межі України, включно до Сибіру, Магадана. Театр нарешті отримав власний дім, завдяки значною мірою Президентові Ющенку, нашому землякові Іванові Плющу, місцевій владі. Так от стосовно ролі театру в провінції. У Ніжині його дуже люблять, він має свого відданого глядача, зал завжди переповнений. Це чудово, що Чернігівщина має три театри в обласному центрі і ще один — у Ніжині.

— У нас два районні центри — міста обласного підпорядкування.
За прикладом Ніжина, може, й Прилукам час би мати власний театр? Адже місто має також багатющі культурні традиції.
— Мабуть, час. До війни в Прилуках був свій театр. У місті чудова
театральна будівля, це зараз міський будинок культури. Він недавно відреставрований, перед входом — пам’ятник видатному землякові, акторові Миколі Яковченку. У місті вже багато років діє чудовий народний театр. Я був у Прилуках членом журі молодіжних театральних фестивалів, побачив на сцені стільки юних талантів, насамперед місцевих. Готовий і сам допомогти прилучанам у становленні професійного театру.

Повністю інтерв"ю Петра Антоненка з Олексієм Бишем читайте в газеті "Сіваерщина" за 11 лютого