Я ще піднімуся на Чуфут- кале!
Вибираю взуття в магазині з польською назвою чи то «Рилко» (мордочка) чи то від слова «рулька»… Вибрав легенькі мокасини і став ворухати симпатичними сандалями, кажучи вголос: «О, які гарні і надійні задники є – якраз буде добре підніматися на Чуфут- кале». Продавці – чоловік і жінка – завмерли, а тоді обережно питають – а коли будете підніматися? «Та, - кажу безтурботно, - цього літа ще ні, а ось наступного планую піднятися точно!». І їх як прорвало – і про росіян що вони думають я почув, і про наш Крим, ними окупований і сплюндрований…
Давно зрозумів, що люблю Крим – цю всеукраїнську черінь, нахабно відібрану у нас бажаючими мити чоботи в Індійському океані. До океану не пустила дійти свого часу Британія, то тепер затоптали своїми брудними чобітьми українсько- татарський Крим. До речі, а що це за обмовка така – мити чоботи? Виходить, на підсвідомості навіть розуміють, що вони в них заквецяні. Пилом і кров’ю.
Російський таки поет, хоч батько в нього й був українцем Кирієнком, Максиміліан Волошин писав про Крим:
«Здесь, в этих складках моря и земли,
Людских культур не просыхала плесень —
Простор столетий был для жизни тесен,
Покамест мы – Россия – не пришли.
За полтораста лет – с Екатерины —
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размыкали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли;
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушел. Источники иссякли.
Нет в море рыб. В фонтанах нет воды…»
Схоже, й тепер. Крим гибіє під окупацією. Він, щоправда, і під владою Кучми- Януковича не процвітав, бо був олігархічним кодлом відданий без відкупу проросійським константіновим та багровим з примкнувшими казаріними. Але все ж там оживали повернені татари і подавали голос затюкані українці.
…Я зрозумів, що люблю Крим. Не одразу. Бо спершу мене вернуло від цієї всепритовкуючої спеки, приторної пахлави на розпеченому пляжі Євпаторії, повсюдної кацапщини в мові і рекламі… Та й спека ж, вседіймаюча спека – уночі соваєш ногами в безнадійній спробі знайти хоч латку прохолоди…
Та потім приходить інше розуміння, коли пробродиш кривими вуличками Євпаторії, поставленими на відстань польоту стріли, коли зрозумієш глибину татарської мудрості «чим вищий духан – тим кращий сусід», коли побачиш дикунське прорубування окупантами (ще тими, старого заброду) глухих татарських стін своїми недолугими вікнами, коли дізнаєшся про трагічну історію караїмів.
Власне, і Чуфут- кале – центр і серце цього невеличкого народу, що є родичем татар, але має іудейську релігію та символ свого життя – гранат. Іудеї, до речі, караїмів якраз переслідували чи не більше за інших – бо їхнє іудейство, як казав Адам Міцкевич, без раввинських забобонів.
Підніматися на Чуфут- кале легше, ніж, скажімо, на Говерлу. Але коли проходиш мимо російського православного Бахчисарайського монастиря, де жінок обов’язково осмикнуть, якщо без хустки, а чоловікам не дозволять зайти в шортах (який жах: чоловік у шортах! – звідки оце недолуге москвинське завзяття під карикатурою благочестя?), і виходиш на гірський простір підйому, роздумуючи як же тут караїмські жінки у негоду носили воду, і потім, надихавшись запахів далекуватого звідси моря і поблизьких вигрітих трав, піднімеш голову вгору і побачиш НЕБО. Тут воно особливе, тут воно так високо над головою, як ніде в Україні (для мене, принаймні – коли вертаюсь у Чернігів, перше, що помічаю – небо, яке близько висить над головою).
З бійниць старої фортеці, з кам’яних лавок, що на вижарюючій спеці зберігають прохолоду гірських порід, можна довго думати і про історію, яка тут перетерла народи і породи, і про вічність, яку тут легше відчувати легкою, і про людей, що тут, на камені, умудрялися жити, щось ростити (?) – принаймні, дітей…
А в караїмському кафе замовиш долму та язму і будеш гірко розчарований, коли від караїмки почуєш, що вона не знає своєї мови, тільки назви страв…
Але Крим – різноманітний. На цих якихось 200 квадратних кілометрах вмостилася тьма епох і націй – від сарматів і скіфів до сучасних москвинських окупантів. І скрізь відчувається український вплив – скажімо, у Гезльовських воротах юний екскурсовод розказує про свій народ і раптом чую, що оцей український килим з Полтавщини виміняв його прадід у голодний для українців 1933 рік. Або слухаю розповідь видатної дослідниці суфіїв і чую, що і куманець такий же самий у татар, як в українців. А ще – сірник, майдан. Це, щоправда, вже татарські впливи у нашій мові. Зрештою, нема чого дивуватися – хоч і не з доброї волі, але добра третина, якщо не більше, населення Кримського ханства була українцями. Тому і нині так багато світловолосих і голубооких кримських татар. Проте у Бахчисарайському палаці я таки копнув сідалище, на якому начебто вмощувався кримський хан…
А ще українські впливи – це і пам’ятні дошки Івану Їжакевичу та Лесі Українці у Євпаторії, це могила Степана Руданського, це музей Лесі Українки, це кобзар на набережній у Ялті, це пам’ятник гетьману Сагайдачному у Севастополі (зараз його знесли окупанти - але вони тимчасові), це біленькі хати у татарських селах, що пообзивані всякими москальськими топольовками, хоча тих тополь, може, двійко на все село…
Власне, про Крим можна розповідати годинами. Та головне, що я таки вип’ю кави біля Гезльовських воріт, трохи шкодуючи, що не принесе мені її Аслан, бо він уже виріс з того підлітка, який приносив перше, майстерно прикрашаючи вершками пінку. Згадуючи бабу Таню, у якої я завше купував чабан- чай, може не заради чаю, скільки заради бабусі, яка за десятиліття життя в Криму не зрадила своєї української мови. Ностальгійно пригадаю, звісно, і купання з малим натоді сином у пінистих хвилях самого Чорного моря. Власне, шкодуючи і за часом, який невпинний для людей і вічний для Криму. І, звісно, піднімуся на Чуфут- кале. У нових і зручних сандалях з міцними задниками.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Давно зрозумів, що люблю Крим – цю всеукраїнську черінь, нахабно відібрану у нас бажаючими мити чоботи в Індійському океані. До океану не пустила дійти свого часу Британія, то тепер затоптали своїми брудними чобітьми українсько- татарський Крим. До речі, а що це за обмовка така – мити чоботи? Виходить, на підсвідомості навіть розуміють, що вони в них заквецяні. Пилом і кров’ю.
Російський таки поет, хоч батько в нього й був українцем Кирієнком, Максиміліан Волошин писав про Крим:
«Здесь, в этих складках моря и земли,
Людских культур не просыхала плесень —
Простор столетий был для жизни тесен,
Покамест мы – Россия – не пришли.
За полтораста лет – с Екатерины —
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размыкали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли;
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушел. Источники иссякли.
Нет в море рыб. В фонтанах нет воды…»
Схоже, й тепер. Крим гибіє під окупацією. Він, щоправда, і під владою Кучми- Януковича не процвітав, бо був олігархічним кодлом відданий без відкупу проросійським константіновим та багровим з примкнувшими казаріними. Але все ж там оживали повернені татари і подавали голос затюкані українці.
…Я зрозумів, що люблю Крим. Не одразу. Бо спершу мене вернуло від цієї всепритовкуючої спеки, приторної пахлави на розпеченому пляжі Євпаторії, повсюдної кацапщини в мові і рекламі… Та й спека ж, вседіймаюча спека – уночі соваєш ногами в безнадійній спробі знайти хоч латку прохолоди…
Та потім приходить інше розуміння, коли пробродиш кривими вуличками Євпаторії, поставленими на відстань польоту стріли, коли зрозумієш глибину татарської мудрості «чим вищий духан – тим кращий сусід», коли побачиш дикунське прорубування окупантами (ще тими, старого заброду) глухих татарських стін своїми недолугими вікнами, коли дізнаєшся про трагічну історію караїмів.
Власне, і Чуфут- кале – центр і серце цього невеличкого народу, що є родичем татар, але має іудейську релігію та символ свого життя – гранат. Іудеї, до речі, караїмів якраз переслідували чи не більше за інших – бо їхнє іудейство, як казав Адам Міцкевич, без раввинських забобонів.
Підніматися на Чуфут- кале легше, ніж, скажімо, на Говерлу. Але коли проходиш мимо російського православного Бахчисарайського монастиря, де жінок обов’язково осмикнуть, якщо без хустки, а чоловікам не дозволять зайти в шортах (який жах: чоловік у шортах! – звідки оце недолуге москвинське завзяття під карикатурою благочестя?), і виходиш на гірський простір підйому, роздумуючи як же тут караїмські жінки у негоду носили воду, і потім, надихавшись запахів далекуватого звідси моря і поблизьких вигрітих трав, піднімеш голову вгору і побачиш НЕБО. Тут воно особливе, тут воно так високо над головою, як ніде в Україні (для мене, принаймні – коли вертаюсь у Чернігів, перше, що помічаю – небо, яке близько висить над головою).
З бійниць старої фортеці, з кам’яних лавок, що на вижарюючій спеці зберігають прохолоду гірських порід, можна довго думати і про історію, яка тут перетерла народи і породи, і про вічність, яку тут легше відчувати легкою, і про людей, що тут, на камені, умудрялися жити, щось ростити (?) – принаймні, дітей…
А в караїмському кафе замовиш долму та язму і будеш гірко розчарований, коли від караїмки почуєш, що вона не знає своєї мови, тільки назви страв…
Але Крим – різноманітний. На цих якихось 200 квадратних кілометрах вмостилася тьма епох і націй – від сарматів і скіфів до сучасних москвинських окупантів. І скрізь відчувається український вплив – скажімо, у Гезльовських воротах юний екскурсовод розказує про свій народ і раптом чую, що оцей український килим з Полтавщини виміняв його прадід у голодний для українців 1933 рік. Або слухаю розповідь видатної дослідниці суфіїв і чую, що і куманець такий же самий у татар, як в українців. А ще – сірник, майдан. Це, щоправда, вже татарські впливи у нашій мові. Зрештою, нема чого дивуватися – хоч і не з доброї волі, але добра третина, якщо не більше, населення Кримського ханства була українцями. Тому і нині так багато світловолосих і голубооких кримських татар. Проте у Бахчисарайському палаці я таки копнув сідалище, на якому начебто вмощувався кримський хан…
А ще українські впливи – це і пам’ятні дошки Івану Їжакевичу та Лесі Українці у Євпаторії, це могила Степана Руданського, це музей Лесі Українки, це кобзар на набережній у Ялті, це пам’ятник гетьману Сагайдачному у Севастополі (зараз його знесли окупанти - але вони тимчасові), це біленькі хати у татарських селах, що пообзивані всякими москальськими топольовками, хоча тих тополь, може, двійко на все село…
Власне, про Крим можна розповідати годинами. Та головне, що я таки вип’ю кави біля Гезльовських воріт, трохи шкодуючи, що не принесе мені її Аслан, бо він уже виріс з того підлітка, який приносив перше, майстерно прикрашаючи вершками пінку. Згадуючи бабу Таню, у якої я завше купував чабан- чай, може не заради чаю, скільки заради бабусі, яка за десятиліття життя в Криму не зрадила своєї української мови. Ностальгійно пригадаю, звісно, і купання з малим натоді сином у пінистих хвилях самого Чорного моря. Власне, шкодуючи і за часом, який невпинний для людей і вічний для Криму. І, звісно, піднімуся на Чуфут- кале. У нових і зручних сандалях з міцними задниками.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |