Імпотенція інтелігенції
Самомилування у форматі національного круглого столу, де інтелігенція «скромно» називала себе цвітом, совістю, інтелектом і авторитетом нації, змушує констатувати: наша інтелігенція навряд чи усвідомлює свою вину і відповідальність за стан суспільства. Суспільний запит на вихід з тої глибочезної кризи, в якій ми опинилися, спонукав повернутися нарешті до моральних цінностей. Ця ідея вилилася у Звернення трьох найбільших християнських конфесій, оприлюднене 1 грудня з нагоди 20-ої річниці Всеукраїнського референдуму за Незалежність. Із закликом до народу виступили Українські православні церкви Київського і Московського патріархатів та Українська греко-католицька церква. Ось квінтесенція заклику: «Головна причина негараздів прихована в нас самих, у духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство…».
На ґрунті цього заклику представники інтелігенції України утворили громадський рух — ініціативна група «Першого грудня». Тільки на позиціях незалежності, моральності, в загальному обговоренні й спільному пошуку можливий вихід із кризи — задекларували ініціатори Руху.
Як саме утворилася ця група з 11 осіб — питання не зайве, бо в нашому заполітизованому суспільстві за чимось «всенародним і всезагальним» часто проступають конкретні імена і політичні сили. Але, врешті, такі постаті, як Іван Дзюба, Євген Сверстюк, кардинал Любомир Гузар — чи не найактивніші учасники ініціативної групи — то дійсно видатні особистості.
Ця група проголосила проведення постійно діючого національного круглого столу «Вільна людина у вільній країні» як засобу суспільного діалогу. Перший такий захід і було проведено недавно в Українському домі столиці.
Діалог чи просто балачка?
Це перше засідання називалося «Місія інтелігенції та вільних людей України». Персональний склад учасників круглого столу був визначений ініціативною групою в кількості 73 осіб, це поза самими членами групи. Критерії відбору? Різні сфери, суспільна активність людей, присутність регіонів, хоча столиця традиційно значно переважала. І надто багато було у спискові людей слова, а не дії. А учасники ж круглого столу взялися представляти інтелігенцію України і мали виробити чіткі посилання суспільству — що робити і як це робити. Все це виявилося справою непростою.
Колізією стало прагнення подати цей громадський рух, з одного боку, як справу позаполітичну, а з іншого — не оминути гострих проблем сьогодення. Це коли в одному виступі лунав заклик «не політизуватися», «накласти табу» на історію (очевидно ж, і на теми Голодомору, репресій), а інший промовець різко говорив про згортання демократії, політичні процеси.
Врешті, одна з основних секцій круглого столу була якраз політично-правовою, і її ухвала (нищівна критика влади) нічим не відрізнялася від ухвал мітингів опозиції. А один із промовців висловив побажання, щоб учасники ініціативної групи та інші поважні особистості форуму «поповнили ряди» якоїсь політичної сили. Так що, попри незапрошення до участі у форумі заради тої ж «позаполітичності» представників влади, провідних політиків опозиції, вітри грядущих виборів таки віяли над зібранням.
Абстрактні пошуки конкретних рішень
Однак пошук виходу виявився складнішим від констатації фактів. І на пленарних, і на секційних засіданнях переважали абстрактні промови. Тому вже не дивували постійні звертання до тої ж влади, яку тут постійно лаяли. Застереження Дзюби, що це діалог не так з владою, як діалог суспільства, інтелігенції, громадянина із самим собою, якось не було почуте. Від влади вимагали і того, і отого. Але чомусь мало вимагали дії від самих себе. Один приклад. Якщо вже наша політична еліта така нездарна, тяжко хвора гетьманством і містечковими амбіціями, навіть зараз не здатна об’єднатися (це все — констатації форуму), то чому б інтелігенції не поговорити з політичними вождями дещо іншою мовою? Наприклад, ультимативно заявити, що вона припинить членство в партіях, особливо карликових, диванних і віртуальних, якщо політвожді негайно не візьмуться до об’єднання демократичних сил.
Оця відсутність дії губить усе. Я побачив це і в роботі секції, де обговорювали ситуацію в інформаційному просторі. На секції, в якій працювали, безумовно, відомі журналісти, громадські діячі, чулися переважно плачі щодо ситуації зі свободою слова, стану наших ЗМІ. Знову — апеляції до влади, щоб вона «зробила медіа вільними», не прославляла через них сама себе. Знову мало не шаманські заклинання до колег-журналістів — не писати замовних матеріалів, згадати про «журналістську етику», менше виливати бруду, не допускати провокацій у медіа. Останнє пропонувалося мало не в адміністративний спосіб. Як і обмеження негативу в медіа, аж до того, що ввести обов’язкову трансляцію в ефірі десь так «трьох годин на добу позитиву».
Наслухавшись цих благих побажань, я зробив дві пропозиції, які запропонував подати на заключне засідання «круглого столу». Перше: констатувати, що наш медіа-простір є абсолютно спотвореним і він не є ні національним, ні демократичним. Друге: національно-демократичні сили (а якщо говорити ширше — та ж інтелігенція) продемонстрували за ці 20 років повну нездатність творити гідний європейської держави інформаційний простір. Більше того — нерозуміння, наскільки це важливо й потрібно. Деталізуючи першу тезу, пояснив, що в нашому медіа-просторі, особливо якщо брати тиражі видань, найперше — передплату, а в електронних медіа — чисельність аудиторії, домінують три види ЗМІ — медіа влади, партій і кланів, тобто те, що в демократичних країнах десь на узбіччі.
Друга теза самоочевидна, враховуючи сумний стан демократичних медіа, невміння творити й зміцнювати їх, навіть маючи владні повноваження, що показали і 5 років помаранчевої влади. Сказане — не просто констатація, визнання великої вини тої ж інтелігенції у цій царині. Це пропозиція братися до роботи.
Звичайно ж, обидві пропозиції не були озвучені від нашої секції на заключному засіданні круглого столу. Натомість увійшли ритуальні заклинання, як переважно і в ухвалах інших секцій. Словом, зібралися, посиділи, поговорили…
Петро АНТОНЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |