... Гризуть миші і думки
Оце лежу собі під гарячою електроковдрою на дачі, пічка теплом віє, (але таким невеликим плюсиком), миші гасають і гризуть щось на полиці у кухні, за вікном темінь, гавкіт та шурхотіння листя, яке голосно падає у цій тиші. Я майже дома, майже...
Робити нема чого, світло ще є. То ж я думаю.
Думаю про те, що мені, напевно, було досить швидко прийняти війну, вона вписалася у мою свідомість якось так ніби цеглина у припасовану заглибину: мені не довелось руйнувати багато свідомих установок в собі, хіба лише пацифістську... Мій світ не розколовся, не обвалився, не доводилося заново ненавидіти, вчити історію, шукати паралелі, формувати свою особистість "через коліно війни", а це ще той процес, коли треба бігом вливатись у русло...
Все це відчуженння від російського як радянського і злого давно-давно в мені, навіть до принципової відмови від російської культури, мови та політики (а тепер, виявляється, напружує стежити за вис..рами кожного придурка звідтам).
Шевченкова "Розрита могила" добре вивчена і заслухана від "Кому вниз". Давно виплюнуті гумільови чи дастаєвські. Натомість десь тепло передають вітання громадівці, зачаїлась у кутках вся ця історія кривавого совка, пережита і переболіла...
Ні, я не чекала війни. Я дуже не хотіла в це вірити, але... але десь там, у темних закапелках виринало "і могили мої милі москаль розриває.."
Думаю про тих, хто зараз йде шляхом, який (насправді) ми мали пройти не такими кривавими уроками, але вони це роблять, будувати себе теж нелегко, правда...
А ще думаю про тих, кого й взагалі не торкнулась війна жодним душевним порухом, хіба дискомфортом фізичним... ні мова чи музика не муляють, жодного бажання щось почитати і вжахнутись про гулаг, приміром. Комусь із них корупційні шляхи простіші та звичніші... Вони ж знову вирулять, вже вирушають із цієї безодні, не втонувши, на поверхні...
"Сини мої на чужині, на чужій роботі"...
Думки мої тихі, а листя падає голосніше за них. Вогонь стих, вичахає, 17 градусів у хаті нема, добре, що є електроковдра та світло.
Лежу, гріюсь. Миші продовжують догризати запаси...
Ярина СКУРАТІВСЬКА
Робити нема чого, світло ще є. То ж я думаю.
Думаю про те, що мені, напевно, було досить швидко прийняти війну, вона вписалася у мою свідомість якось так ніби цеглина у припасовану заглибину: мені не довелось руйнувати багато свідомих установок в собі, хіба лише пацифістську... Мій світ не розколовся, не обвалився, не доводилося заново ненавидіти, вчити історію, шукати паралелі, формувати свою особистість "через коліно війни", а це ще той процес, коли треба бігом вливатись у русло...
Все це відчуженння від російського як радянського і злого давно-давно в мені, навіть до принципової відмови від російської культури, мови та політики (а тепер, виявляється, напружує стежити за вис..рами кожного придурка звідтам).
Шевченкова "Розрита могила" добре вивчена і заслухана від "Кому вниз". Давно виплюнуті гумільови чи дастаєвські. Натомість десь тепло передають вітання громадівці, зачаїлась у кутках вся ця історія кривавого совка, пережита і переболіла...
Ні, я не чекала війни. Я дуже не хотіла в це вірити, але... але десь там, у темних закапелках виринало "і могили мої милі москаль розриває.."
Думаю про тих, хто зараз йде шляхом, який (насправді) ми мали пройти не такими кривавими уроками, але вони це роблять, будувати себе теж нелегко, правда...
А ще думаю про тих, кого й взагалі не торкнулась війна жодним душевним порухом, хіба дискомфортом фізичним... ні мова чи музика не муляють, жодного бажання щось почитати і вжахнутись про гулаг, приміром. Комусь із них корупційні шляхи простіші та звичніші... Вони ж знову вирулять, вже вирушають із цієї безодні, не втонувши, на поверхні...
"Сини мої на чужині, на чужій роботі"...
Думки мої тихі, а листя падає голосніше за них. Вогонь стих, вичахає, 17 градусів у хаті нема, добре, що є електроковдра та світло.
Лежу, гріюсь. Миші продовжують догризати запаси...
Ярина СКУРАТІВСЬКА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |