"Форд" у пікселі серед столичного руху

Форд Рейнджер в пікселі вперто гуркотів у щільному київському потоці блискучих цивільних машин.
З усього було видно, що йому було дуже незатишно.

Там, у посадках Донбасу, між неповороткими великокаліберними Крабами та легендарними Хаймарсами, в пилюці побитих траками доріг і поміж рознесених вибухами будівель, він почувався як риба у воді.
А тут…

Все ж не лютий - березень і військова машина, призначена для перевезення особового складу і виживання, із замазюканими фарами і склом, з правим кермом, змушена пересуватися не “проти шерсті” і “сі по встрєчці”, а за ПДР - скидалася радше на персонажа кінофільму "Крокодил Данді", що потрапив з джунглів у Нью-Йорк і трохи не сприймав правил цивілізованої мирної спільноти.

Але і потоку було незатишно поруч з Рейнджером: попри шалену завантаженість усіх 4-х смуг машинами, навколо Форда утворився суцільний вакуум, бо всі довкола трималися на відстані метрів десяти від крайніх точок брудно-зеленого пєпєлаца.

І справа була не в тому, що за його кермом сидів відчайдушний боєць, якому після усього пережитого на Сході, було в принципі трохи байдуже до тутешніх порядків і ієрархії на шляхах мегаполіса.

За кермом сидів цілком цивільний я і намагався поводити себе чемно. Але… це було робити відверто важко.
Так трапляється, коли вказівники поворотів не працюють, задні ліхтарі розбив танк, що їхав на буксирі у іншого танку, а у передок приїхав БТР, тому ліва фара світила у небо. Або у обличчя далекобійників. Тут як пощастить.
Боєць, що ледве тримався на ногах після двох днів дороги, попросив відігнати авто на СТО і допомогти з виправленням “недоліків транспортного засобу, отриманих при експлуатації в зоні проведення бойових дій”.
Бо за два дні знову назад.

Рація. Пристрій для безшумної стрільби. Паперовий кавовий стаканчик, повний недопалків. Тактична аптечка. Плита для бронежилета. Все у цій машині свідчило про її багате минуле, звитяжне сьогодення та невизначене, але точно яскраве майбутнє.

Я оглядав начиння кабіни військової тачки, вдихав запах просякнутого димом салону, трохи мружив око від морозного потоку крізь вікно, що до кінця не зачинялося (бо ж в дверцятах бронеплити, а щілину лишили, щоб палити цигарки 24/7) і просто мріяв доїхати до станції техобслуговування.

Від гальмування машину кидало в бік, кермо жило окремим життям від коліс, в бокові дзеркала було видно лише темряву… Але найбільше таки бентежила відсутність вказівників повороту. З ряду в ряд доводилося перелаштовуватись просто по факту, висуваючи корпус пікапа впоперек смуги і заявляючи права на неї.

В певний момент я помітив, що за мною суне невизначене авто на аварійці. “Зламаний, чи шо? - подумалося мені. - чого він до мене притискається?”. Минали кілометри і в голові вже лунали варіанти від “це я мабуть когось невдало підрізав, але ж перепросити аварійкою не можу” до “в мене паранойя, час таки сходити до психолога”.
Автівка не відставала.

Я двічі прискорювався і кілька разів змінював смуги руху, але вона трималася чітко позаду і, що дивно, кожного разу, коли я демонстрував своїми діями, що мені треба перелашутуватися, вона миттєво робила потрібний мені маневр, “захищаючи” військове авто від стрімкого потоку.

“Та не може такого буть. Може знайомий хто? Впізнав машину бійця і намагається допомогти проїхати крізь Київ? Малоімовірно...”

Ось і вивіска СТО. Неквапом суну до правого узбіччя, щоб повернути у проїзд. “Машина супроводу” терпляче їде до повороту, чекає, поки я пірнаю у темряву промзони і просто їде собі далі, вимкнувши аварійку.
Їде у своїх справах.

Друже, я не знаю, хто ти. Здається, у тебе четвертий гольф. Крізь замальовані вікна було погано видно.
Але дякую тобі.Дякую тобі за такий чуйний та турботливий супровід.Дякую від себе, від бійця і від усіх Збройних сил.

Машина вже на ремонті і за два дні поїде виконувати задачі.
Переможемо.

Антон СЕНЕНКО