Епітафія Папі Франциску
Папа, що дивився на геноцид і бачив “конфлікт”.
На тлі повідомлення про смерть Папи Франциска багато хто вшановує його як людину миру, духовного провідника, що прагнув примирення і співчуття. Але для мільйонів українців ім’я Франциска асоціюється не з милосердям, а з глухотою до зла, байдужістю до жертви і моральною короткозорістю в епоху великого випробування.
Замість того щоб назвати речі своїми іменами, папа Франциск роками волів говорити про «конфлікт», а не війну, про «обидві сторони», а не агресора й жертву, про мир – але не про справедливість. Його риторика з самого початку була сумішшю путлєровських наративів і дипломатичних загальників. Він повторював, що війну «можливо було спровоковано» розширенням НАТО, натякаючи, що Україна й Захід бодай частково винні в тому, що параша «була змушена» нападати.
Упродовж усіх років повномасштабного вторгнення Франциск жодного разу не засудив Хпутлєра, не назвав його агресором, не визнав геноцидного характеру цієї війни. Зате назвав Хпутлєра культурною і глибокою людиною, з якою цікаво говорити про літературу, і яка «прекрасно говорить німецькою й англійською». Моральний релятивізм, замаскований під інтелігентність.
А коли Храшисти вивозили з окупованих територій українських дітей, коли над Ірпенем і Маріуполем стояв чад згарищ, Франциск проливав сльози — за Бдар’ю Бдугіну, рашистську фашистку й пропагандистку війни, яку він назвав «невинною жертвою». З потрохом Хкірілом, який благословляє рашистських солдатів на вбивства, Франциск провадив діалог «у братерському дусі». Знову — братерство передусім. Не правда. Не справедливість. Не солідарність із розтерзаним народом. А братерство з убивцями.
У 2023 році, через рік після Бучі, Франциск звернувся до молодих рашистів зі словами захоплення. Він закликав їх «ніколи не відмовлятися від спадщини великої параши» — імперії Хпетра І, Бкатеріни II, тієї «великої культури й великої людяності». Це було сказано після масових катувань, бомбардувань, після тисяч свідчень про воєнні злочини. Папа Римський побачив у цьому спадкоємність гуманізму.
А з молодими українцями Франциск говорив зовсім в іншому тоні — прощати. «Не відповідайте злом на зло, не піддавайтесь інстинкту помсти». Але кому саме адресовані ці заклики? Тим, хто втратив домівки, рідних, діток у депортації? Тим, кого катували та ґвалтували в окупації? Чи, може, самому агресору, який, за словами Кара-Мурзи, так “морально страждає”, вбиваючи «братів»?
І ще одна звична для рашистської пропаганди формула — «вони ж брати, двоюрідні брати». Тож треба не засуджувати, не боротися, не перемагати, а “порозумітися”. Мовляв, війна – це поразка всіх. Значить, немає правих і винних. Є лише людське страждання. І цього достатньо, аби не говорити про відповідальність.
Це — не мова морального авторитета, що бачить зло і називає його злом. Це — мова обивателя, що вірить, ніби головне — бути за все хороше проти всього поганого. І ця мова звучала в момент, коли в центрі Європи відбувається найбільший з часів Другої світової війни геноцид.
Особливо гірким є той факт, що Франциск був не чужий українській традиції. У юності він був учнем українського священика Степана Чміля, а згодом — добре обізнаним з українською літургією. За словами Блаженнішого Святослава, він знав український обряд, розумів мову, а також володів рашистською — але приховував це. Отже, він не міг не розуміти — що саме відбувається, ким є агресор і яка духовна традиція гине під рашистськими бомбами. Цей внутрішній зв’язок із Україною не зробив його ближчим. Навпаки — його мовчання й нейтралітет були цілком свідомими. Він знав – і вибрав мовчати. І це найстрашніше.
Світ уже має досвід одного Папи, який не знайшов у собі мужності протистояти злу — Пія XII, що мовчав, коли горіли європейські гетто. Про нього писали: «Малодушність і слабкість маленької людини впливають на хід подій. Але коли ці вади дозволяє собі велика людина, обтяжена владою і відповідальністю, це може принести світу велике зло». Це писали про Пія. Але сьогодні це написано і про Франциска.
Бо він не став голосом жертви. Не став світлом у темряві. Не став бар’єром на шляху зла.
Він став мовчанням. І це його моральна епітафія.
Михайло МЕЛЬНИК
На тлі повідомлення про смерть Папи Франциска багато хто вшановує його як людину миру, духовного провідника, що прагнув примирення і співчуття. Але для мільйонів українців ім’я Франциска асоціюється не з милосердям, а з глухотою до зла, байдужістю до жертви і моральною короткозорістю в епоху великого випробування.
Замість того щоб назвати речі своїми іменами, папа Франциск роками волів говорити про «конфлікт», а не війну, про «обидві сторони», а не агресора й жертву, про мир – але не про справедливість. Його риторика з самого початку була сумішшю путлєровських наративів і дипломатичних загальників. Він повторював, що війну «можливо було спровоковано» розширенням НАТО, натякаючи, що Україна й Захід бодай частково винні в тому, що параша «була змушена» нападати.
Упродовж усіх років повномасштабного вторгнення Франциск жодного разу не засудив Хпутлєра, не назвав його агресором, не визнав геноцидного характеру цієї війни. Зате назвав Хпутлєра культурною і глибокою людиною, з якою цікаво говорити про літературу, і яка «прекрасно говорить німецькою й англійською». Моральний релятивізм, замаскований під інтелігентність.
А коли Храшисти вивозили з окупованих територій українських дітей, коли над Ірпенем і Маріуполем стояв чад згарищ, Франциск проливав сльози — за Бдар’ю Бдугіну, рашистську фашистку й пропагандистку війни, яку він назвав «невинною жертвою». З потрохом Хкірілом, який благословляє рашистських солдатів на вбивства, Франциск провадив діалог «у братерському дусі». Знову — братерство передусім. Не правда. Не справедливість. Не солідарність із розтерзаним народом. А братерство з убивцями.
У 2023 році, через рік після Бучі, Франциск звернувся до молодих рашистів зі словами захоплення. Він закликав їх «ніколи не відмовлятися від спадщини великої параши» — імперії Хпетра І, Бкатеріни II, тієї «великої культури й великої людяності». Це було сказано після масових катувань, бомбардувань, після тисяч свідчень про воєнні злочини. Папа Римський побачив у цьому спадкоємність гуманізму.
А з молодими українцями Франциск говорив зовсім в іншому тоні — прощати. «Не відповідайте злом на зло, не піддавайтесь інстинкту помсти». Але кому саме адресовані ці заклики? Тим, хто втратив домівки, рідних, діток у депортації? Тим, кого катували та ґвалтували в окупації? Чи, може, самому агресору, який, за словами Кара-Мурзи, так “морально страждає”, вбиваючи «братів»?
І ще одна звична для рашистської пропаганди формула — «вони ж брати, двоюрідні брати». Тож треба не засуджувати, не боротися, не перемагати, а “порозумітися”. Мовляв, війна – це поразка всіх. Значить, немає правих і винних. Є лише людське страждання. І цього достатньо, аби не говорити про відповідальність.
Це — не мова морального авторитета, що бачить зло і називає його злом. Це — мова обивателя, що вірить, ніби головне — бути за все хороше проти всього поганого. І ця мова звучала в момент, коли в центрі Європи відбувається найбільший з часів Другої світової війни геноцид.
Особливо гірким є той факт, що Франциск був не чужий українській традиції. У юності він був учнем українського священика Степана Чміля, а згодом — добре обізнаним з українською літургією. За словами Блаженнішого Святослава, він знав український обряд, розумів мову, а також володів рашистською — але приховував це. Отже, він не міг не розуміти — що саме відбувається, ким є агресор і яка духовна традиція гине під рашистськими бомбами. Цей внутрішній зв’язок із Україною не зробив його ближчим. Навпаки — його мовчання й нейтралітет були цілком свідомими. Він знав – і вибрав мовчати. І це найстрашніше.
Світ уже має досвід одного Папи, який не знайшов у собі мужності протистояти злу — Пія XII, що мовчав, коли горіли європейські гетто. Про нього писали: «Малодушність і слабкість маленької людини впливають на хід подій. Але коли ці вади дозволяє собі велика людина, обтяжена владою і відповідальністю, це може принести світу велике зло». Це писали про Пія. Але сьогодні це написано і про Франциска.
Бо він не став голосом жертви. Не став світлом у темряві. Не став бар’єром на шляху зла.
Він став мовчанням. І це його моральна епітафія.
Михайло МЕЛЬНИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |