Двійка за твір з української
З нагоди 29-річчя нерозкритого убивства - уривок із книги «Мученик за Віру і Правду Володимир Кательницький»
Виповнюється 29 років від часу вбивства в домашньому помешканні столиці України у віці 45 років Голови Всеукраїнського товариства Андрія Первозванного, безкомпромісного борця за відродження УАПЦ, талановитого журналіста і високопатріотичного громадсько-політичного діяча Володимира Кательницького та його вісімдесятилітньої матері Лукерії Єлисеївни. Сталося це у ніч із 7 на 8 липня 1997 року.
Обоє – уродженці села Данина Ніжинського району на Чернігівщині.
Вбивство не було розкрите, пам'ять патріота достойно не поцінована й не увічнена.
Цей уривок із моєї нової книги про мученика за віру стосується «провального» вступу Володимира в Ніжинський педінститут ім. М. Гоголя. Та несправедливо виставлена двійка позбавила права бути вчителем української мови і літератури в совєтській тоталітарній педагогіці, але вивела його згодом у перші ряди борців за Українську Україну, за втілення якої поплтився власним життям і життям матері… Пом’янемо героя!
***
У попередніх розділах детально описані умови, за яких герой цієї книги пізнавав близьке оточення й світ на початковому відрізку свого особистісного і громадянського становлення в першому чотирикутнику буття «родина-церква-вулиця-школа».
МОЗАЇКА ПЕРШОГО «ЧОТИРИКУТНИКА БУТТЯ»
Строката мозаїка того чотирикутника не могла не вплинути на роздвоєність душі найменшого спадкоємця родини Кательницьких, який від народження мав особливо раниму душу. Можна безпомильно ствердити, що це роздвоєння було для нього кричуще-болісним.
Чому?
Відповідь на поверхні. Уроки пізнання життя для підлітка, коли все сприймається загострено й за «чисту монету», в побожно-патріотичній, до того ж, несправедливо репресованій владою, родині, з одного боку, й у комуно-більшовицькій школі, з іншого боку, були цілковито протилежними. Те, що в родині й церкві було святим та праведним (віра, молитва, звичаї пращурів, гордість за свій рід, рідна мова, проукраїнські орієнтири), у совєтській школі огульно заперечувалося, принижувалося, грубо висміювалося. Викладений вище архівний фактаж це переконливо стверджує.
НЕ ФОРМАЛЬНИЙ ВИПУСКНИЙ
1969 року Володимир закінчував випускний клас місцевої десятирічки. Перед ним усе гостріше поставало питання: ким і де бути? Надто коли слід було зважати й на свої обмежені власні фізичні можливости. Він оглядався на однокласників, прислухання до їхніх намірів, із деякими ділився своїми, особливо напередодні випускного.
Упродовж багатьох років тутешні випускники десятирічки традиційно прощалися зі шкільництвом у час урочистої лінійки на сільському стадіоні. Він віддавна «прописався» на Рокіті – просторому, спредковіку не ораному, вигоні, який первинно селяни використовували для випасу й вигулу домашньої худоби та птиці. А що вигін був завеликий, то половину, правобіч тракту та Лосинівку, щедро засадили по війні осокорами. Виріс розкішний парк. Місце зручне, улюблене і малими, і старшими, бо фактично посередині села.
До революції тут двічі на рік гучно й велелюдно проходили ярмарки – із гойдалками та іншими привозними атракціонами для дітвори. Колориту цьому дійству надавали кілька старовинних млинів, що зусібіч цього просторого майдану переганяли десятиліття один одному своїми крилами тутешні вітри. По війні з німцями радянці ті млини знищили, зробили з них колгоспні сараї. Незабаром це місце по-новому залюднювалося, особливо теплої пори в неділі, бо місцева футбольна команда стабільно числилася в передових на цілий район й тому тут часто влаштовувалися міжсільські матчі.
Щорічний останній дзвоник для десятикласників тут теж мав свою принаду. Спеціяльно для цієї події привозили з лісу велику ялинку. Звісно, вибирали ту, яка підлягала санітарному вирубуванню. Після вручення винуватцям події атестатів зрілости її запалювали. Враз довкола того кострища утворювалося пісенне кільце. В селі другу половину дійства називали «випускним костром».
Саме в час випускного Володя й прийняв остаточне рішення: вступати до Ніжинського педінституту.
МОТИВАЦІЯ ВИБОРУ
Проглядаються три причини.
По-перше, учителем у родині був двоюрідний Володимирів брат Василь – син репресованого й розстріляного в 1939 році Євмена Кошми. Матері він доводився племінником. Василь Євменович на той час був директором Данинської школи, мав у селі високий авторитет за те, що не зрадив пам’яти свого батька, не відрікся від нього, коли на те не раз натякало начальство. Навпаки, разом зі своїми двома тітками Параскою і Лукерою боровся за реабілітацію батька, власноруч написав і відправив у вищі інстанції десятки аргументованих, сміливих правдою, листів.
По-друге, обладнана на домашньому горищі бібліотека уберегла його від часто несправедливої вулиці, де за пустопорожніми розмовами й примітивними розвагами підлітків нерідко царювала нецензурщина, культура неотесаність і нехлюйство. Натомість та бібліотека на горищі щораз переносила хлопця у дивний світ книги, в омріяну країну легенд і казок, де в нерівному двобої часто схрещувалися правда і кривда, добро і зло, світло і темрява. Звісно ж, за законами казки, там обов’язково перемагали правда, добро, світло.
По-третє, близькість домівки до Ніжина. Перебуваючи то в Носівському, то в Лосинівському районі, Данина тривалий час не мала прямого автобусного сполучення з цим містом. Аж тут, після чергової адміністративної реформи, вже за Брежнєва, коли повсюди ліквідовувалися карликові сільські райони, данинці, разом із шатурянами, опиняються в новому районі – Ніжинському й для них запускають окремий автобусний маршрут «Ніжин – Шатура». Нехай попервах лишень у добру погоду, бо в дощі ґрунтовий шлях розквашувався й люди мусили йти до твердої дороги на Володькову Дівицю пішки аж сім кілометрів. Отож, на вихідні можна було їхати додому за харчами та й матері чимось допомагати.
Не раз уявляв себе студентом інституту, де вчився сам Гоголь, який зробив знаним це місто. Йому так хотілося скоріше стати на чотири роки мешканцем цього осібного в українській історії козацького міста, наяву пізнати багато незнаних сторінок рідного краю. А потім повернутися в рідну Данину і викладати тут українську мову та літературу…
Здавати документи до приймальної комісії в Ніжин їздив із братом Василем, бо той мав домовитися про ліжкомісце в гуртожитку. А вже на вступні іспити подався сам. Мати лиш провела його до автобусної зупинки в центрі села, допомагаючи нести валізу, туго заповнену підручниками та харчами на двадцять днів, допоки триватимуть вступні іспити.
Втім, сталося так, що ні підручники, ні харчі на двадцять днів не знадобилися.
Скромного й вихованого, розумного й спраглого до знань хлопця з Данини з трудним дитинством і фізичними вадами «зарізали» на першому ж екзамені, за який він хвилювався найменше, - творі з української.
Твори Володя любив писати ще від середніх класів. З охотою вів щоденникові записи. І вони в нього виходили найкращі в класі. Тому був приголомшений, коли другого дня побачив результати перевірки письмового твору. Напроти його прізвища стояла… велика двійка. В очах потемніло, не йняв віри такому приниженню.
Із запропонованих трьох тем юнак обрав сучасну: роздумував над образом лікаря Платона Кречета з хрестоматійної колись драми Олександра Корнійчука, яка від післявоєнної пори була обов’язковою в шкільній програмі. Він любив головною героя твору, який своїм чесним служінням лікарській професії спонукав юнака до емоційних роздумів. Тому й клалися думки на сторінки рукопису легко, невимушено.
У селі двійка Кательницького викликала і подив, і обурення. Надто серед тих, хто добре знав Володю. За переказами, що й досі побутують у Данині, розбиратися з такою оцінкою кращого в школі знавця гуманітарних дисциплін, поїхав до Ніжина директор школи Василь Євменович Кошма. Йому твір показали. Жодної граматичної помилки на каліграфічно написаних чотирьох аркушах там не було. Натомість сторінки перекреслені червоним олівцем із чітко виведеною двійкою наприкінці. Так він розказував, коли повернувся.
Звісно, можна сумніватися в правдивости сільського переказу. А можна й припустити, що так і було. Адже Василь Євменович сам свого часу закінчував цей інститут і школа під його керівництвом віддавна була базовою для практики багатьох студентів різних спеціальностей. Отож, контакт із адміністрацією вишу в нього був постійний і діловий. Наслухані були там і про гарячий норов цього авторитетного данинця, тому відмовити в зверненні певне й не могли. Однак на позитив повернути оцінку теж не могли. А скорше - не захотіли…
ПРО ПРИЧИНИ ПРОВАЛУ
Знаючи зсередини практику вищої школи щодо поцінування знань студентів на ідеологічних факультетах за тоталітарної доби (а такими віддавна в СРСР вважалися історичний, філософський, філологічний і журналістики), можна припустити дві причини незадовільної оцінки за вступний твір про героя нового часу Платона Кречета.
Перша
Абітурієнт писав про вчинки і позицію літературного героя не так, як треба було аналізувати його на шкільному уроці чи переказувати строго за підручником, а так, як підказувало йому власне сумління, як говорила душа, як він сам особисто розумів натоді чин і поклик лікаря, інтелігента, громадянина перед своїм народом. Бо це ж твір (!), а не переказ (!). Де було знати цьому юнакові із забитого села, що комуно-більшовицька система не толерує особисту, нестандартну, оригінальну думку окремо взятого індивіда? Вона, ця система, стежить за головним: чи відповідає мислення індивіда «генеральній лінії ленінської партії», чи правильний, із точки зору цієї партії, ідейно-політичний рівень молодого будівника комунізму?
Друга
Сам зміст тексту міг і не читати член екзаменаційної комісії. Це було у випадках, коли навпроти прізвища абітурієнта вже значилася помітка-орієнтир олівцем для екзаменатора у формі крапочок, плюсиків, тире: «пропускати – не пропускати» (згодом, перед здачею в архів, ті олівцеві вказівки витирали). Хто з викладачів вишів працював у таких комісіях, знає, що за радянщини, та й пострадянщини, аж до запровадження системи тестування, це була не просто поширена, а системна практика).
У такій інтерпретації звичного в пору вступних кампаній радянської доби явища є доля істини.
Ще про одну колишню таємницю радянських часів у цьому контексті.
У кожному радянському вищі був спеціяльний відділ, безпосередньо підпорядкований сумнозвісному каральному органу НКВС-КДБ (скажімо, у Київському університеті його неофіційно, але з обережности, завуальовано називали «четвертий стіл»). Посвячені в діяльність цього «сецпризаченського столу» студенти його боялися. До функцій спецпризначенців, які зазвичай отримували добру платню, входила перевірка походження абітурієнтів та суспільно-політичних поглядів у родині. Обов’язковим для заповнення анкети (і не лише в час вступу на навчання, а й оформленні на роботу) був такий пункт «НІХТО з моїх батьків та родичів НЕ був засуджений, НЕ перебував під слідством». Особливу підозру викликали вихідці із сімей репресованих або політично неблагонадійних, за якими від сталінських до горбачовських часів велося системне стеження. У період 50-60-х роках минулого століття (а саме про нього тут мова) існувала негласна практика, коли абітурієнти з проблемних (у стосунках з владою) родин із Наддніпрянщини чи Слобожанщинии їхали вступати в інститути та університети на захід України. Приїжджих із уже всуціль радянізованого сходу вступників там брали на навчання охочіше й без подібних перевірок.
У тому, що така перевірка була постійною й часто з негативним результатом, засвідчує приклад зі студентської юности автора цих рядків у час навчання на факультеті журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Другокурсник з Івано-Франківщини Василь Січко був виключений зі списку студентів за такий «політичний проступок»: в особистій анкеті, не вказав, що його батько в час війни був в ОУН-УПА. Чому цей факт біографії творчо обдарованого студента працівники контрольованого КГБ кадрового відділу виявили після вже четвертої сесії з гарними результатами знань? Бо довго перевіряли. Василь Січко несподівано для всіх нас «загримів» у Сибір слідом за своїм батьком – безстрашним вояком Української Повстанської Армії».
Такі приклади, на жаль, не були поодинокими. Ось історія, оприлюднена у залі Чернівецького театру ім. О. Кобилянської в час урочистого відкриття П’ятого Міжнародного конгресу україністів (2002), де був присутнім автор цих рядків як делегат конгресу. Мантію почесного професора Чернівецького університету вручали видатній українці сучасности Ліні Костенко. Тоді, зі сцени театру вона уперше прилюдно розповіла приголомшуючу історію її вигнання з Київського університету в перший день написання твору: спецслужби виявили, що ця абітурієнтка не вказала в біографії, що батьки її - куркулі. Це була причина, чому Ліна Василівна у 1948 році поїхала вступати на філологію до Чернівців. І там її прийняли.
Хай так як, але згадка про Ніжинський педінститут після того провального вступу завжди відгукувалося в ранимому Володимировому серці з особливо болісним відчуттям, ніби його довго проколювали заржавілим гвіздком.
Знаючи, як тяжко й довго носив у собі той перший несправедливий удар долі, родичі старалися завжди обходити цю тему…
Микола ТИМОШИК
На світлині: уродженець села ДАНИНА Володимир Кательницький (у центрі ) із Патріярхом УАПЦ Мстиславом (Скрипником) та Головою Верховної Ради України Леонідом Кравчуком.
Виповнюється 29 років від часу вбивства в домашньому помешканні столиці України у віці 45 років Голови Всеукраїнського товариства Андрія Первозванного, безкомпромісного борця за відродження УАПЦ, талановитого журналіста і високопатріотичного громадсько-політичного діяча Володимира Кательницького та його вісімдесятилітньої матері Лукерії Єлисеївни. Сталося це у ніч із 7 на 8 липня 1997 року.
Обоє – уродженці села Данина Ніжинського району на Чернігівщині.
Вбивство не було розкрите, пам'ять патріота достойно не поцінована й не увічнена.
Цей уривок із моєї нової книги про мученика за віру стосується «провального» вступу Володимира в Ніжинський педінститут ім. М. Гоголя. Та несправедливо виставлена двійка позбавила права бути вчителем української мови і літератури в совєтській тоталітарній педагогіці, але вивела його згодом у перші ряди борців за Українську Україну, за втілення якої поплтився власним життям і життям матері… Пом’янемо героя!
***
У попередніх розділах детально описані умови, за яких герой цієї книги пізнавав близьке оточення й світ на початковому відрізку свого особистісного і громадянського становлення в першому чотирикутнику буття «родина-церква-вулиця-школа».
МОЗАЇКА ПЕРШОГО «ЧОТИРИКУТНИКА БУТТЯ»
Строката мозаїка того чотирикутника не могла не вплинути на роздвоєність душі найменшого спадкоємця родини Кательницьких, який від народження мав особливо раниму душу. Можна безпомильно ствердити, що це роздвоєння було для нього кричуще-болісним.
Чому?
Відповідь на поверхні. Уроки пізнання життя для підлітка, коли все сприймається загострено й за «чисту монету», в побожно-патріотичній, до того ж, несправедливо репресованій владою, родині, з одного боку, й у комуно-більшовицькій школі, з іншого боку, були цілковито протилежними. Те, що в родині й церкві було святим та праведним (віра, молитва, звичаї пращурів, гордість за свій рід, рідна мова, проукраїнські орієнтири), у совєтській школі огульно заперечувалося, принижувалося, грубо висміювалося. Викладений вище архівний фактаж це переконливо стверджує.
НЕ ФОРМАЛЬНИЙ ВИПУСКНИЙ
1969 року Володимир закінчував випускний клас місцевої десятирічки. Перед ним усе гостріше поставало питання: ким і де бути? Надто коли слід було зважати й на свої обмежені власні фізичні можливости. Він оглядався на однокласників, прислухання до їхніх намірів, із деякими ділився своїми, особливо напередодні випускного.
Упродовж багатьох років тутешні випускники десятирічки традиційно прощалися зі шкільництвом у час урочистої лінійки на сільському стадіоні. Він віддавна «прописався» на Рокіті – просторому, спредковіку не ораному, вигоні, який первинно селяни використовували для випасу й вигулу домашньої худоби та птиці. А що вигін був завеликий, то половину, правобіч тракту та Лосинівку, щедро засадили по війні осокорами. Виріс розкішний парк. Місце зручне, улюблене і малими, і старшими, бо фактично посередині села.
До революції тут двічі на рік гучно й велелюдно проходили ярмарки – із гойдалками та іншими привозними атракціонами для дітвори. Колориту цьому дійству надавали кілька старовинних млинів, що зусібіч цього просторого майдану переганяли десятиліття один одному своїми крилами тутешні вітри. По війні з німцями радянці ті млини знищили, зробили з них колгоспні сараї. Незабаром це місце по-новому залюднювалося, особливо теплої пори в неділі, бо місцева футбольна команда стабільно числилася в передових на цілий район й тому тут часто влаштовувалися міжсільські матчі.
Щорічний останній дзвоник для десятикласників тут теж мав свою принаду. Спеціяльно для цієї події привозили з лісу велику ялинку. Звісно, вибирали ту, яка підлягала санітарному вирубуванню. Після вручення винуватцям події атестатів зрілости її запалювали. Враз довкола того кострища утворювалося пісенне кільце. В селі другу половину дійства називали «випускним костром».
Саме в час випускного Володя й прийняв остаточне рішення: вступати до Ніжинського педінституту.
МОТИВАЦІЯ ВИБОРУ
Проглядаються три причини.
По-перше, учителем у родині був двоюрідний Володимирів брат Василь – син репресованого й розстріляного в 1939 році Євмена Кошми. Матері він доводився племінником. Василь Євменович на той час був директором Данинської школи, мав у селі високий авторитет за те, що не зрадив пам’яти свого батька, не відрікся від нього, коли на те не раз натякало начальство. Навпаки, разом зі своїми двома тітками Параскою і Лукерою боровся за реабілітацію батька, власноруч написав і відправив у вищі інстанції десятки аргументованих, сміливих правдою, листів.
По-друге, обладнана на домашньому горищі бібліотека уберегла його від часто несправедливої вулиці, де за пустопорожніми розмовами й примітивними розвагами підлітків нерідко царювала нецензурщина, культура неотесаність і нехлюйство. Натомість та бібліотека на горищі щораз переносила хлопця у дивний світ книги, в омріяну країну легенд і казок, де в нерівному двобої часто схрещувалися правда і кривда, добро і зло, світло і темрява. Звісно ж, за законами казки, там обов’язково перемагали правда, добро, світло.
По-третє, близькість домівки до Ніжина. Перебуваючи то в Носівському, то в Лосинівському районі, Данина тривалий час не мала прямого автобусного сполучення з цим містом. Аж тут, після чергової адміністративної реформи, вже за Брежнєва, коли повсюди ліквідовувалися карликові сільські райони, данинці, разом із шатурянами, опиняються в новому районі – Ніжинському й для них запускають окремий автобусний маршрут «Ніжин – Шатура». Нехай попервах лишень у добру погоду, бо в дощі ґрунтовий шлях розквашувався й люди мусили йти до твердої дороги на Володькову Дівицю пішки аж сім кілометрів. Отож, на вихідні можна було їхати додому за харчами та й матері чимось допомагати.
Не раз уявляв себе студентом інституту, де вчився сам Гоголь, який зробив знаним це місто. Йому так хотілося скоріше стати на чотири роки мешканцем цього осібного в українській історії козацького міста, наяву пізнати багато незнаних сторінок рідного краю. А потім повернутися в рідну Данину і викладати тут українську мову та літературу…
Здавати документи до приймальної комісії в Ніжин їздив із братом Василем, бо той мав домовитися про ліжкомісце в гуртожитку. А вже на вступні іспити подався сам. Мати лиш провела його до автобусної зупинки в центрі села, допомагаючи нести валізу, туго заповнену підручниками та харчами на двадцять днів, допоки триватимуть вступні іспити.
Втім, сталося так, що ні підручники, ні харчі на двадцять днів не знадобилися.
Скромного й вихованого, розумного й спраглого до знань хлопця з Данини з трудним дитинством і фізичними вадами «зарізали» на першому ж екзамені, за який він хвилювався найменше, - творі з української.
Твори Володя любив писати ще від середніх класів. З охотою вів щоденникові записи. І вони в нього виходили найкращі в класі. Тому був приголомшений, коли другого дня побачив результати перевірки письмового твору. Напроти його прізвища стояла… велика двійка. В очах потемніло, не йняв віри такому приниженню.
Із запропонованих трьох тем юнак обрав сучасну: роздумував над образом лікаря Платона Кречета з хрестоматійної колись драми Олександра Корнійчука, яка від післявоєнної пори була обов’язковою в шкільній програмі. Він любив головною героя твору, який своїм чесним служінням лікарській професії спонукав юнака до емоційних роздумів. Тому й клалися думки на сторінки рукопису легко, невимушено.
У селі двійка Кательницького викликала і подив, і обурення. Надто серед тих, хто добре знав Володю. За переказами, що й досі побутують у Данині, розбиратися з такою оцінкою кращого в школі знавця гуманітарних дисциплін, поїхав до Ніжина директор школи Василь Євменович Кошма. Йому твір показали. Жодної граматичної помилки на каліграфічно написаних чотирьох аркушах там не було. Натомість сторінки перекреслені червоним олівцем із чітко виведеною двійкою наприкінці. Так він розказував, коли повернувся.
Звісно, можна сумніватися в правдивости сільського переказу. А можна й припустити, що так і було. Адже Василь Євменович сам свого часу закінчував цей інститут і школа під його керівництвом віддавна була базовою для практики багатьох студентів різних спеціальностей. Отож, контакт із адміністрацією вишу в нього був постійний і діловий. Наслухані були там і про гарячий норов цього авторитетного данинця, тому відмовити в зверненні певне й не могли. Однак на позитив повернути оцінку теж не могли. А скорше - не захотіли…
ПРО ПРИЧИНИ ПРОВАЛУ
Знаючи зсередини практику вищої школи щодо поцінування знань студентів на ідеологічних факультетах за тоталітарної доби (а такими віддавна в СРСР вважалися історичний, філософський, філологічний і журналістики), можна припустити дві причини незадовільної оцінки за вступний твір про героя нового часу Платона Кречета.
Перша
Абітурієнт писав про вчинки і позицію літературного героя не так, як треба було аналізувати його на шкільному уроці чи переказувати строго за підручником, а так, як підказувало йому власне сумління, як говорила душа, як він сам особисто розумів натоді чин і поклик лікаря, інтелігента, громадянина перед своїм народом. Бо це ж твір (!), а не переказ (!). Де було знати цьому юнакові із забитого села, що комуно-більшовицька система не толерує особисту, нестандартну, оригінальну думку окремо взятого індивіда? Вона, ця система, стежить за головним: чи відповідає мислення індивіда «генеральній лінії ленінської партії», чи правильний, із точки зору цієї партії, ідейно-політичний рівень молодого будівника комунізму?
Друга
Сам зміст тексту міг і не читати член екзаменаційної комісії. Це було у випадках, коли навпроти прізвища абітурієнта вже значилася помітка-орієнтир олівцем для екзаменатора у формі крапочок, плюсиків, тире: «пропускати – не пропускати» (згодом, перед здачею в архів, ті олівцеві вказівки витирали). Хто з викладачів вишів працював у таких комісіях, знає, що за радянщини, та й пострадянщини, аж до запровадження системи тестування, це була не просто поширена, а системна практика).
У такій інтерпретації звичного в пору вступних кампаній радянської доби явища є доля істини.
Ще про одну колишню таємницю радянських часів у цьому контексті.
У кожному радянському вищі був спеціяльний відділ, безпосередньо підпорядкований сумнозвісному каральному органу НКВС-КДБ (скажімо, у Київському університеті його неофіційно, але з обережности, завуальовано називали «четвертий стіл»). Посвячені в діяльність цього «сецпризаченського столу» студенти його боялися. До функцій спецпризначенців, які зазвичай отримували добру платню, входила перевірка походження абітурієнтів та суспільно-політичних поглядів у родині. Обов’язковим для заповнення анкети (і не лише в час вступу на навчання, а й оформленні на роботу) був такий пункт «НІХТО з моїх батьків та родичів НЕ був засуджений, НЕ перебував під слідством». Особливу підозру викликали вихідці із сімей репресованих або політично неблагонадійних, за якими від сталінських до горбачовських часів велося системне стеження. У період 50-60-х роках минулого століття (а саме про нього тут мова) існувала негласна практика, коли абітурієнти з проблемних (у стосунках з владою) родин із Наддніпрянщини чи Слобожанщинии їхали вступати в інститути та університети на захід України. Приїжджих із уже всуціль радянізованого сходу вступників там брали на навчання охочіше й без подібних перевірок.
У тому, що така перевірка була постійною й часто з негативним результатом, засвідчує приклад зі студентської юности автора цих рядків у час навчання на факультеті журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Другокурсник з Івано-Франківщини Василь Січко був виключений зі списку студентів за такий «політичний проступок»: в особистій анкеті, не вказав, що його батько в час війни був в ОУН-УПА. Чому цей факт біографії творчо обдарованого студента працівники контрольованого КГБ кадрового відділу виявили після вже четвертої сесії з гарними результатами знань? Бо довго перевіряли. Василь Січко несподівано для всіх нас «загримів» у Сибір слідом за своїм батьком – безстрашним вояком Української Повстанської Армії».
Такі приклади, на жаль, не були поодинокими. Ось історія, оприлюднена у залі Чернівецького театру ім. О. Кобилянської в час урочистого відкриття П’ятого Міжнародного конгресу україністів (2002), де був присутнім автор цих рядків як делегат конгресу. Мантію почесного професора Чернівецького університету вручали видатній українці сучасности Ліні Костенко. Тоді, зі сцени театру вона уперше прилюдно розповіла приголомшуючу історію її вигнання з Київського університету в перший день написання твору: спецслужби виявили, що ця абітурієнтка не вказала в біографії, що батьки її - куркулі. Це була причина, чому Ліна Василівна у 1948 році поїхала вступати на філологію до Чернівців. І там її прийняли.
Хай так як, але згадка про Ніжинський педінститут після того провального вступу завжди відгукувалося в ранимому Володимировому серці з особливо болісним відчуттям, ніби його довго проколювали заржавілим гвіздком.
Знаючи, як тяжко й довго носив у собі той перший несправедливий удар долі, родичі старалися завжди обходити цю тему…
Микола ТИМОШИК
На світлині: уродженець села ДАНИНА Володимир Кательницький (у центрі ) із Патріярхом УАПЦ Мстиславом (Скрипником) та Головою Верховної Ради України Леонідом Кравчуком.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |