Голгота священника- автокефаліста Івана Зоценка
125 років тому народився у Вертіївці. Розстріляний 1938 року як керівник «антирадянської української контрреволюційної націоналістичної організації» у Данині
Чергова хвиля відродження Української національної церкви, яку спостерігаємо нині, в час кривавої російсько-української війни, багато в чому є схожою з тією, що прокотилася Україною трохи більше як сто літ тому. На жаль, багато сторінок того відродження, особливо в сільській місцевості, залишається сьогодні не пізнаними, не осмисленими, а низка особистостей, які тримали на собі українське небо з вірою, що поклали своє життя для блага Українців і українці не на марне, залишається призабутою сучасниками.
Тут – одна таких історій. Створена вона на основі нещодавно відкритих у колишніх спецфондах Ніжинської філії Чернігівського обласного архіву судових справ.
Утаємниченість архівних колекцій
Проваджена під контролем московського НКВД ця судова «данинська справа» має кілька сотень сторінок у двох томах. Почалася 25 березня 1938-го, а закінчилася 10 грудня 1958 року. Зберігалася увесь цей час у різних архівах, числилася за різними фондами (до 1956 року в Москві, пізніше в Києві, нині - Чернігові) і чомусь під різними номерами (103396, 3915, 5131, 5331, 1304).
Спільним для цих папок був єдиний гриф «Совершенно сєкрєтно». Зрозуміло, що доступ до них упродовж десятиліть був заборонений навіть для дослідників, не кажучи вже про простих смертних.
Втім, хочу відразу привернути увагу читача на одну красномовну деталь. Позбувшись недавно грифу секретності, ця справа в числі сотень і тисяч інших могла б пролежати в засіках колишніх архівних спецфондів ще Бог вість скільки.
Чому?
Чи за випадковим збігом обставин, чи в комуно-більшовиків уже тоді був злий умисел ускладнити для дослідників локальних історій шлях пошуку правди, але в описах архівних каталогів на багатьох справах не зазначаються ні дати, ні географічні «прив’язки», ні змістова сутьі самої справи (була вона політичною, економічною чи побутовою). Скажімо, справа, про яку піде мова, називається так (подаю мовою оригіналу):
«Дело по обвинению - Зоценко Иван Андреевич, Кошма Евмен Елисеевич, Процько Никита Евменович, Коваль Иван Кузьмович, Подолянко Василий Маркиянович, Дворский Яков Николаевич, Яценко Михей Данилович, Процько Мина Иванович» .
Перше прізвище в справі виділяю шрифтом, оскільки саме на цю особистість тодішня влада повісила місію організатора данинських анлидердавних заколотників.
У кількох рядках - звичайні українські прізвища, невідомі загалу імена.
Історики ж чи журналісти зазвичай прагнуть докопатися до вже знаних особистостей, віднайти в їхніх життєписах сенсаційні факти. Саме на такі реагують передусім нинішні українські ЗМІ. А тут – прості смертні, про яких не пам’ятають тепер навіть односельці. Але в тому й полягає драматизм нашого сьогодення, в якому ми й досі не докопалися до причин трагедії мільйонів отих «маленьких» українців, не пізнали їхнього високоморального житейського чину, не осмислили масштабів заподіяного більшовицькою владою загальнонаціонального лиха, не винесли з нього правдивих уроків.
І ще одна загальна заувага до цієї судової справи.
Вісім чоловік, що тут «проходять», – це не всі, на кого були заведені матеріали щодо «антирадянської української контрреволюційної націоналістичної організації» у віддаленому від твердлих доріг чернігівському селі Данина у 1938 році. Згідно з постановою Лосинівського райвідділу НКВС, за матеріалами слідства у цій справі проходило ще 11 селян, які нібито або підтримували зв’язок з учасниками цієї «організації», або були її членами. Матеріали на цих осіб були виділені в окреме провадження. Отож, у цій публікації вони не розглядаються. Втім, тавро підозрілих і небезпечних за цими данинцями та, відповідно, їхніми нащадками, негласно зберігалося до середини 50-х років минулого століття.
З кінця цієї історії повернемося на початок.
Нове для селян слово – автокефалія
Пізньої осені 1921 року в Данині передавали з рук у руки кілька доставлених через місцевий осередок «Просвіти» листівок, випущених новою Всеукраїнською Православною Церковною Радою. В одній із них повідомлялося про розростання швидкими темпами парафій УАПЦ в Чернігівському краї: найстаріший і найкрасивіший у Чернігові Борисоглібський храм на Валу став резиденцією єпископа Чернігівського і Ніжинського нової Української церкви. В самому ж Ніжині, йшлося в листівці, в розпорядження щойно сформованій українській церковній громаді влада офіційно передала в користування старовинний Благовіщенський собор.
Саме на одну із недільних урочистих служб, що анонсувалася в цій записці, й поїхало до Ніжина на ніч власними підводами кілька данинців. А другого дня по поверненні, вони заопливо розповідали на сільському сході про те, що бачили і чули.
Спонтанний сход перетворився явся на перші установчі зори про перехід місцевогої церковної громали до УВПЦ. Швидко обирали склад церковної ради, яка мала підготувати два перші важливі документи: Статут православної української парафії в Данині та проект договору між громадою і владою на отримання в користування Свято-Троїцького храму.
Після запустили майданом список, що став згодом архівним документом.
У цьому списку – 30 чоловік. Однак, це означає, що членами автокефальної громади ставала вся родина записаного. Якщо врахувати, що на той час на обійсті кожного двору, що все ще зберігав свій патріархальний устрій, мешкало від восьми до дванадцяти душ, то можна припустити, що кістяк громади Української автокефальної церкви початку жовтня 1921 року склали понад 300 данинців. Незабаром їх ставало більше. Згідно з «Реєстром членів парафії Св. Троїцької церкви при с. Данині Носівського району Ніжинської округи на Чернігівщині» від 1 червня 1924 року, у цьому списку вже було 120 данинських родин.
Проаналізовані два списки членів православної автокефальної громади при Свято-Троїцькому храмі с. Данини, що підготовлені були на вимогу влади в листопаді 1921 та червні 1924 року, засвідчують, що кількісно за неповні три роки громада виросла вчетверо.
Цей факт свідомо наводжу в цьому місці, щоб розвіяти неправдиві твердження деяких сучасних представників московської церкви в наших селах, які й досі, без знання правдивої історії Української церкви, без вивчення історичних документів, послуговуються найдошкульнішими зневажливими епітетами щодо феномену успіху УАПЦ у 20-х роках минулого століття. Взагалі, демонстративна зневага до вірних інших конфесій є характерним для священнослужителів московського православ’я – вони ніколи не зупинялися у виборі слів для огульних звинувачень своїх опонентів.
Для прикладу. Прикро читати в надрукованій кілька літ пропагандистській брошурі про православну Лосинівку, що, мовляв «самозванці» і «самосвяти» «лукавством і хитрощами» змінювали старий склад церковних громад у навколишіх селах на початку 20-х років, що так званий «липківський» або «самосвятський розкольницький рух» приніс «розклад та ворожнечу серед багатьох віруючих». Залапковані слова належать агресивному адептові московитів Олегу Гузі, який у тому селиші упродовж багатьох років, за потурання керівництва громади, вважає за істину останньої інстанції.
Таким чином, той майже стихійно скликаний пізньої осені 1921 року сільський сход з приводу слухання про першу службу Української церкви в Ніжинському Богоявленському соборі, поклав початок перереєстрації данинської церковної громади та перехід її до складу новоутвореної УАПЦ.
Перший статут Данинської парафії УАПЦ був затверджений печаткою сільської ради 26 лютого 1922 року. А вже другого дня його зареєстрували за №1551 в управлінні Ніжинського виконкому.
На початок весни 1922 року данинці завершили всі непрості формальності, пов’язані з реєстрацією в своєму селі громади УАПЦ. Тепер залишалося поїхати до Чернігова, аби нововисв’ячений у Києві архієпископ Чернігівський і Ніжинський Іван Павловський призначив у Данину священика.
Як в інших селах?
У чернігівських селах, як і в цілому по Україні, головним предметом дискусії у виборі церкви стала не проблема «канонічности» чи «самосвятности», а мова Богослужбових відправ: старослов’янська (вона ж – російська) чи українська. У тих селах, де після революції залишалися старі священики, нерідко громади ділилися на дві непримиримі парафії: російську і українську. Напруга в таких збільшувалася, бо доводилося ділити одне церковне приміщення. Масла у вогонь підливали самі такі священики, які фальшивили перед селянами твердженням, що лише молитва перед Богом російською мовою приємна Богові. На це нерідко піддавалося затуркане жіноцтво.
Якою ж склалася картина автокефального церковного руху в Ніжинській окрузі на момент остаточного переходу до цієї церкви Данинської громади?
Чи не були данинці одинокими в своєму переконливому виборі?
За допомогою архівних документів відтворимо реальну православну карту цього краю. Маємо дані на початок 1926 року.
Назвемо села, у яких діяли українські автокефальні церкви:
Данина, Безуглівка, Вертіївка, Крути, Курилівка, Лосинівка (одна – Івано-Богословська), Макіївка, Рівчак, Сальне, Татарівка, Терешківка, Шатура. У містечку Носівці із чотирьох тамтешніх церков три були автокефальними – Успенська, Воскресенська, Спаська.
А ось населені пункти, у яких православні залишилися вірними російській церкві:
Бакаївка, Березанка Вертіївка, Володькова Дівиця, Коломійцівка, Крапивна, Пашківка, Талалаївка, Терешківка, Лосинівка (одна - Свято-Троїцька) Носівка (одна – Свято-Троїцька), Черняхівка.
У цілому Ніжинська Повітова Церковна Рада УАПЦ об’єднувала 40 парафій, що було значно більше від кількости церков московського підпорядкування. На чолі цієї Церковної Ради від червня 1923 року стояв єпископ Микола Ширяй, а з грудня 1925 – єпископ Олександр Червінський.
20-річний настоятель храму з укоріненим чуттям українця
Новому священнику, якому волею долі випало зміцнювати й об’єднувати нову автокефальну церковну громаду в Данині, ледь виповнилося на ту пору 20 років. Прибув він у село 15 серпня 1922 року з молодою дружиною Параскою.
Прибулець виявився земляком - із Вертіївки, де народився 19 грудня 1901 року. Потяг до священничої праці відчув ще з дитинства. Адже виростав у високодуховній родині. Батько, Зоценко Андрій Митрофанович, був дияконом у Вертіївській церкві. Дияконував у тому містечку і дядько, батьків брат Степан.
1919 року юнак закінчив Чернігівську духовну семінарію. На старших курсах захопився музикою, почав складати власні музичні твори. Тому вступив до Вищого музичного драматичного Інституту ім. М. Лисенка в Києві. Викладачами цього інституту най то час були активні учасники національно-визвольного руху українців Михайло Іванович Вериківський, Пилип Омелянович Козицький, Людмила Старицька-Черняхівська та ін. Того ж року із числа викладачів і студентів створюється народний хор, активним учасником якого стає і юнак із чернігівської Вертіївки Іван Зоценко.
Цікаво, що на Першому установчому соборі УАПЦ саме цей музичний колектив став основою регентського хору в Софійському соборі – головного осередку УАПЦ.
З особливим захопленням і емоційним переживанням юний Зоценко слухає виступи головних провідників новопосталої церкви Липківського, Шараєвського, Чехівського, Дурдуківського, Мороза, інших активних учасників становлення УАПЦ. До цього ще слід додати повсюдну піднесену атмосферу національного пробудження, яка панувала тоді в українській столиці. Все це не могло не позначитися на формуванні головних житейських орієнтирів, моральних і суспільно-політичних цінностей молодої людини.
У березні 1922 року Іван Зоценко несподівано перериває навчання в столиці й повертається у рідну Вертіївку. Причиною такою рішення могли стати матеріальні труднощі проживання в столиці за умов непевної політичної обстановки.
На момент повернення додому в батьковій хаті він застав великого гостя з Києва – єпископа Степана Орлика, якого прислав проід УАПЦ для розв’язання питань із формування мережі УАПЦ у Ніжинській окрузі. Певний час, до облаштування свого побуту в Ніжині, єпископ мешкав у Зоценків.
Цілком очевидно, що саме під впливом єпископа Орлика Іван Зоценко пристає на пропозицію висвятитися в сан диякона. Адже саме в той час, коли ідеї УАПЦ активно поширювалися в українській глибинці, церква потребувала молодих, енергійних, патріотичних сил.
З 13 березня по 18 червня 1922 року працював дияконом при Ніжинському Благовіщенському соборі, який першим був переданий владою в розпорядження місцевого громади УАПЦ, а напередодні призначення в Данину був випробуваний на посаді священика цього ж собору та керівника соборного хору. Відтак зарахований до складу священників УАПЦ. Про це привіз у Данину посвідку від Ніжинської Окружної Церковної Ради УАПЦ за підписами єпископа Степана Оришка і членів ради.
До приїзду Зоценка в Данину українські автокефальні осередки вже існували в сусідніх селах. Зокрема у Лосинівці один із храмів очолював Петро Семенович Харченко, у Рівчаку-Степанівці – Скрипець Леонтій Якимович, у Макіївці - Глотко Сергій Савич. Із цими та й іншими священиками в Івана Андрійовича від початку складуться дружні стосунки.
День 15 серпня був пам’ятним для оця Івана не лише тому, що вважався датою початку його дорослого життя на новому місці призначення, а й тому, що рівно через рік – 15 серпня 1923 року тут, у Данині, в молодого подружжя Зоценків народився син, якого також назвали Іваном.
Для місця осідку новоприбулих громада облаштувала окрему хату в центрі села, що розміщувалася на території нинішнього рокитнянського парку неподалік озерця.
Відразу по прибуттю в село новий священик попросився вступити до храму, в якому йому належало служити.
Яким же постав перед очима отця Івана Зоценка 15 серпня 1922 року знаменитий Данинський храм?
Українізована церква: погляд із середини
Найбільшою заслугою Українською автокефальної православної церкви було те, що вона, за влучним висловом митрополита Василя Липківського, перша й найвиразніше вшанувала українську літературну мову перед усім народом, зробивши її священною, церковною мовою, вознісши її саме в храмі з Попелюшки до рівня справжньої Цариці.
На таке високопочесне місце, вознесла українську мову і данинська громада. У зміненому й доповненому «Статуті Автокефальної Православної Парафії в с. Данина Ніжинської округи Чернігівської губернії», який члени громади розробили разом із новим священиком отцем Іваном Зоценком у травні 1924 року, з’являється окремий пункт - «Вживання української мови в час Божих служб». У цьому місці зазначено таке:
«Позаяк того, що вже майже три роки як Служба Божа проводиться в нашому храмі на нашій народній, для віруючої людности цілком зрозумілій, українській мові – постановили і надалі провадити відправу Божі служби на нашій рідній українській мові».
Проте, на мій погляд, навіть не мова, і передусім не мова, була найбільшою заслугою цієї церкви. Було масштабніше й важливіше. За час, що проминув після так званого возз’єднання України з Росією 1654 року, церква в нашому краї вперше стала будувалася на національному ґрунті. Це означало, що вона без боязні й оглядки на всіляких чужинських прикажчиків, опричників та й своїх безбатченків підносила національну свідомість, національну гідність, національні почуття с в о г о народу; що вона відкрито виступила проти малоросійства, хохляцтва, зрадництва, запроданства й зневаги усього того, що виявляє єство народу, його душу, його святощі. Таким чином, церква нарешті навертала кожного до власних витоків, до зрадженої материзни.
У конкретних данинських реаліях це яскраво проявилося передусім в оздобі храму. Перше, що зробили данинці на прохання молодого священика, прийшовши другого дня готувати храм на Богослужби «по-новому», так це познімали з ікон рушники з російськими двоголовими орлами та написами «Боже, Царя храни!» Натомість позносили до храму все найкраще, що втілювали довгими зимовими вечорами в своїх дивовижних вишивках-узорах. Уперше милували в храмі мережані барвистими чорно-червоними хрестиками дорогі серцю кожному написи: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», «На щастя, на долю», відомі Шевченкові фрази на кшталт «Боже милий, світе тихий, моя Україно!».
Композиторський талант нового священника
Від початку відновлення богослужб селяни не могли не звернути увагу на незвичні досі вставлення в «поминальному» блоці літургій: урочистий молитовний спомин про Тараса Шевченка.
З нововведень у щонедільних літургіях – повна заміна московського співу українським. Храмовий хор швидко розучує багато колядок, щедрівок, кантів, що базувалися на українському мелосі. Згадали про Бортнянського, Веделя.
Запроваджується церковний спів за новими літургіями, кантами, колядками молодого талановитого українського композитора Кирила Стеценка. Як відомо, він, вихованець Київської семінарії, протоієрей, без вагань привітав постання УАПЦ, радо увійшов до складу центральної православної церковної ради, сам очолив одну з українських парафій у селі Веприк на Васильківщині. На жаль, тиф передчасно скосив молодий талант – помер у квітні 1920 року.
Ще одним музичним обличчям цієї церкви став талановитий композитор Микола Леонтович. Син священика з Поділля, він вихором піднісся на хвилі національного відродження в Києві, очолив хор Микільського (Мазепиного) собору. Без його талановитих обробок не обходилася жодна літургія в храмах УАПЦ.
У країходять перекази, що послухати Леонтовичів кант Почаївській Божій Матері «Ой зійшла Зоря» у виконанні Данинського церковного хору спеціально приїздили такі ж хористи з Ніжина. За оцінками фахівців, цей твір Леонтовича українізував українців більше, ніж усілякі промови. Життя цієї обдарованої особистости обірвали вороги українського відродження: його застрелили в січні 1921 року, коли він їхав із Києва у гості до батька на Різдво.
Ось слова митрополита Липківського, які найкраще характеризують все те нове, свіже, неординарне, що запровадили священики цієї церкви до храмів разом зі своїми парафіянами:
«Майже кожна парафія має свого композитора і співає в церкві їхні твори, майже в кожній парафії є свої поети, що церковні події свого села описують досить дотепними віршами. Це вже загальна відміна кожної української парафії: гарні художні й народні хори, скрізь майже свої самоуки диригенти, своя особиста співоча творчість».
На непересічні музинів здібности тамтешнього священика звернула увагу комісія, що була послана в Данину Ніжинською Окружною Церковною Радою 10 серпня 1929 року для вивчення місцевого церковного життя. В «Акті обслідування парафіяльного життя в с. Данині» йдеться про таке:
«Взаємовідносини між причетом і парафіяльною радою гарні, парафія проводить своє життя повнотою духа організованости. У цьому допомагає очевидна працездібність настоятеля священика Івана Зоценка, який спрямовує вміло свою діяльність на справу підняття свідомости серед вірних. Хор у парафії є одна із ланок музичної діяльности о. Зоценка, що має свої музичні властивости і здібности до цієї церковної творчости, яка в нашій Україні мало поширена. Його музичні твори дійсно можуть бути пристосовані до наших церковних хорів у парафіях. Колорит мелодій суто церковний і при виконанні його справляє на людей-вірних релігійний настрій. Свою збірку церковних творів ним було надіслано до культурно-освітньої комісії Всеукраїнської православної церковної ради, але вона віднеслась навіть легковажно, замість того аби підбадьорити молоду музичну особу на майбутнє – студіювати свою здібність і звершенствувати».
На завершення цього документу голова комісії звертається до керівництва Окружної Церковної Ради з переконливою пропозицією «взяти під свій захист творчість о. Зоценка». Йшлося про те, аби поширити його музичні твори у відповідні музичні установи, видати ноти з текстами накладами, достатніми для поширення в церквах округу.
Залишається лише пошкодувати, що історія не пощадила жодного з творів цього молодого й здібного данинського композитора. Хто зна, якби суспільно-політичні обставини життя виявилися сприятливими для формування та розросту молодого таланту, мали б українці в особі молодого данинця отця Івана Зоценка ще одного знаного на всю державу музиканта рівня Кирила Стеценка чи Миколи Леонтовича, а національна музична скарбниця поповнилася б низкою оригінальних творів.
З епістолярії священиків
Цінні відомости про участь селян української глибинки у розвитку автокефального руху віднаходимо в епістолярії Ніжинської Окружної Церковної Ради. Йдеться про листи до Ніжина самого отця Івана Зоценка або листи священиків, у яких ідеться про данинського настоятеля.
Листи ці розпорошені в різних архівних теках:
-у «Персональній справі священика о. Івана Андрійовича Зоценка» Ніжинського окружного адміністративного відділу,
-в «Акті обслідування парафіяльного життя в с. Данині. 10 жовтня 1927 року»,
-в «Довідках, списках та інших документах служителів культу Ніжинського округу».
Три листи о. Зоценка адресовані до єпископа Ніжинського УАПЦ Олександра Червінського. Вони датовані 2 січня 1927, 3 січня 1928, 11 травня 1928.
Між рядками цих листів не лише проглядаються риси характеру молодого священика, а й містяться його погляди на тогочасну церковну ситуацію, міркування щодо розбудови УАПЦ, зокрема важливости налагодження проводом церкви випуску друкованої продукції та її поширення в сільських парафіях. Йдеться також про журнал «Церква і Життя».
Звертає на себе увагу відвертість і щирість молодої людини, її жага до пізнання, бажання зробити більше корисних справ своїй церкві, парафії, високий патріотизм, віра в щасливий завтрашній день українців, готовність переборювати труднощі.
Про основного адресата листів - єпископа Олександра Червінського - в літературі знаходимо мало свідчень. Відомо, що провід церкви прислав його на підсилення Ніжинської Окружної Церковної Ради в грудні 1925 року. Заарештований НКВС 31 грудня 1932 року. Подальша доля його невідома.
Перший лист із Данини до єпископа Олександра датований 2 січня 1926 року. У ньому - запрошення взяти участь у храмовому святі села 9 січня – на третій день Різдва Христосового. Це, як відомо, день першого мученика за віру Христову архідиякона Степана. В пам'ять про цього апостола, на честь якого було названо перший Данинський храм, і встановлено віддавна в цьому селі храмове свято.
Отець Іван давно мріяв про те, аби одну з урочистих служб у Данинському храмі очолив єпископ УАПЦ. По сусідству з Даниною на північно-західний бік (Володькова Дівиця, Талалаївка, Кропивна) парафії належали до московської церкви й тамтешні селяни уважно прислухалися, що і як відбувається «в автокефалів». З огляду на це, наголошує отець Іван до Ніжинського єпископа, «Ваша присутність в нас дуже і дуже бажана і потрібна». Наприкінці листа – приписка: «П. С. Підвода буде вислана на другий день Різдва. Дуже просимо сповістити куда? Ваші парафіяльна рада і священик Іван Зоценко. с. Данина. 20 грудня ст. ст. 2 січня н. ст.».
До цього листа додана накреслена від руки автором листа схема розміщення Данини між Ніжином, Носівкою, Володьковою Дівицею, Шатурою та Лосинівкою із зазначенням кількости верст до цих населених пунктів.
Є всі підстави стверджувати, що урочисту храмову службу в Данинському храмі на третій день Різдва Христового, 9 січня 1926 року, таки очолив єпископ Ніжинський Олександр Червінський і данинці запам’ятали той день його єпископським благословенням та палкою проповіддю. Адже на листі – такий текст резолюції: «Відбулась урочиста великопостна служба Божа згідно прохання».
Досить важливу проблематику з життя церкви порушив данинський священик у наступному листі до єпископа від 3 січня 1928 року. Йдеться про інформаційний голод сільських священиків та прихожан парафій УАПЦ. Ставши активним читачем головного друкованого періодичного органу церкви журналу «Церква і Життя», молодий священик з нетерпінням очікує з Ніжина кожного наступного числа цього нового українського журналу:
«Нетерпляче жду числа 5, - йдеться у цьому листі. - Я надіслав до ВПЦР передплату до кінця 1927 року, але одержав невеселе сповіщення, що журнал припинився, і хто знає, коли вийде слідуючий номер. А тепер, як видно буде журнал виходити з Харкова, не знаю, чи переведуть мої гроші до Харкова? А як дуже хочеться до Різдва одержати Різдвяний журнал!».
Отець Іван звертає увагу єпископа на відсутність у селі буд-яких книг українською мовою. В храмових книжкових шафах – десятки московських, петербурзьких видань про російську церкву, російського царя, російське православ’я. А де ж українські видання? На це запитання сам дає відповідь:
«Взагалі, моя думка така, коли б ВПЦР випустила дешевих Євангелій, молитовників і те інше, популярних і взагалі потрібних для віруючих книжок, да щоб дешевих, а ми б кожну по 10 (чи 100) взяли б накладки і це було б хороше і для вірних, і для видавця».
Отож, він висловлює готовність організувати в селі продаж українських книжок. Єдина умова – аби дешевих, бо в людей зайвих грошей у цю скрутну пору бракує, але він певен, що селяни братимуть книги рідною мовою, якщо будуть написані популярно та коштуватимуть недорого. Про це він пише так:
«Передайте для мене на продаж, у Вас там я бачив є «Закон Божий». Передасте скільки є примірників, указавши ціну (тільки щоб невелика), то я може продам їх тут – що продам – гроші Вам надішлю, а як не всі, то все рівно у вас вони лежать без діла. А коли б були молитовники, то й їх би дуже треба – є запрос. Коли у Вас нема, то якось достаньте з Київа, бо і отець Петро (священик із Шатури – М. Т. ) казав, що і в його парафії бажають, то ми може хоть на книжках як-небудь би підтримали наш видавничий відділ».
У цьому листі й прохання особистого характеру, але теж стосується книжок:
«Щиро прошу Вас, Всечесний Отче, замовити мені новий збірничок промов, а також і календаря на 1928 рік. А також, коли є у Вас «Св. Мінея», то передайте нам пока у борг, а ми після свят надішлемо вам гроші».
Будучи захопленим книжником і глибоко вірячи, що друковане слово має велику виховну силу на селі, отець Зоценко піднімає цю тему і в наступному листі до єпископа Олександра 11 травня 1928 року: «Спосіб передати книги на село, на мою думку, цілком підходящий - накладною платнею. Не думаю, щоб хто відмовився. Хай надсилаю і баста, може ще вдасться подешевити, аби поширити книжки» .
Данинський священик був дуже ретельним у виконанні бід-яких фінансових зобов’язань перед церквою, про що засвідчують ось такі фрази з його листів: «Я свій борг 3 крб. передам Вам, а Рада і дяк обіцяють надіслати святками чи після празника, а зараз просимо вибачити і підожджать»; «Надсилаємо Вам 18 крб. грошей. Це – від парафіяльної ради з травня 1927 р.».
В деяких листах віднаходимо «посили» про непрості побутові умови з життя священика сільської глибинки. З листа від 3 січня 1928 року: «Не знаю, чи Ви розберете моє царапання і думки, бо у хаті холодно, саме вимазали хату, усе розкидане, пишу на табуретці, ізмерз, аж тремтю…, то так і написав».
А ось коротка записка, адресована окружному благовісникові (відповідальному працівникові Консисторії) отцю Івану Кис-ну (так в оригіналі – М. Т.). В ній ідеться про неможливість прибуття на нараду в Ніжин. Причина була давно відомою по цілій околиці - «непрохідна і непроїзна данинська грязь», що століттями супроводжувала мешканців цього села через його розташування в болотистій западині пониззя річки Дівиці всю ранню весну і пізню осінь:
«Сповіщаю Вас і прошу вибачити мені, що я не можу явитись на засідання Окрцеркради своєчасно, бо, по-перше, через хворість, а по-друге, не можна ніяк через грязь ні виїхати, ні вийти з села. Треба верст 5-6 брести водою та гряззю.. При першій можливости приїду. З любов’ю до Вас – свящ. І. Зоценко».
Підкупляє в цих листах прямота і відвертість данинського священика, його ще юначий і щирий максималізм, відсутність будь-якої боязні висловлювати відверто свої думки, навіть якщо вони критичні. Ось приклад.
Провід церкви періодично надсилав парафіяльним священикам тексти проповідей, створені в Києві богословами старої школи. Нерідко виклад таких текстів був настільки тяжким, незрозумілим, «залізобетонним», що переповідати його для сільських прихожан було непросто. І про це відверто відважився сказати єпископові молодий священик:
«Тепер про недоліки. Нам, сільським священикам, треба промови на кожне свято й неділі, тільки не такого важкого стилю, як написав Всечесний о. Нестор на Паску. На село треба, хоч і про високу матерію балакаєш, а по-простому, простими виразами».
Оця його оголена відвертість, нестримне шукання істини, довіра до людей, щира наївність, безмірна допитливість, ставали тими рисами характеру, які в той буремний час були не просто не модними, не витребуваними, а й у багатьох випадках – небезпечними. У зв’язку з цим варто звернути увагу на один епізод із біографії священика Зоценка, який мало не коштував йому кар’єри, що так успішно розпочалася в Данині.
З метою розколу УАПЦ, спонукати до виходу з неї селянських мас, більшовицька влада наприкінці 1927 року запустила проект створення в Україні так званої «української обновленської церкви». На Чернігівщині роль такого обновленця-розкольника охоче взявся колишній автокефаліст єпископ Філарет. Звичайно, що допитливий і ще не загартований життям отець Іван Зоценко вирішив поцікавитися, що ж то за церква. Так він пішов на одну із служб обновленців у якомусь селі, про що стало відомо керівництву Окружної Церковної Ради.
Занепокоєне загрозою можливого «розброду й хитань» у підпорядкованих УАПЦ парафіях, керівництво відреагувало відразу. Воно доручило старшому і досвідченому священику, настоятелю Рівчацького храму отцю Миколі Красину провести бесіду з данинським священником, яка б давала можливість з ясувати його релігійні й політичні орієнтири. Священик Красин 20 грудня 1927 року письмово повідомив єпископа Олександра Червінського про результати такої бесіди. До речі. До тієї бесіди був запрошений ще один священник УАПЦ Петро Харченко.
Текст цього листа слід навести повністю, оскільки він проливає світло на непросту ситуацію, що складалася в УАПЦ на кінець 20-х років:
«Згідно доручення Окружного Церковного Собору, я перевів бесіду з священниками о. Іваном Зоценком та Петром Харченко з приводу вияснення відношення їх до нашої церкви. Обидва зауважували, що думку вони свою не раз нібито висловлювали. Запевняють, що вони належать до нашої церкви: на службах Божих поминають нашого митрополита, Вас та Церковну Раду.
Що ж торкається завітання їх до обновленого єпископа Філарета, то пояснюють тим, що цікавились ближче ознакомитись із обновленою церквою, під час невиразного становища нашої церкви. Обидва і тепер мріють про об’єднання церков, навіть коли б до цього прийшлось «доповнить» благодать, про «повноту» якої більше мріє о. Зоценко. – Свящ. М. Красин. с. Рівчак.
Не підозрюючи навіть після тієї бесіди, яка темна хмара нависала над його молодою долею, отець Іван Зоценко і далі в своєму листуванні залишається вірним своїй відкритості й щирості в стосунках з іншими. Ось фрагмент його листа до єпископа Червінського від 3 січня 1928 року – через кілка днів після тієї насторожуючої співбесіди з рівчацьким священиком. Тут лиш натяк на ту свою «дитячу хворобу», яку можна назвати наївністю й відсутністю житейського досвіду:
«Любий Отче Олександре! Дуже вдячний Вам за ті інформації і взагалі за Ваше листування до мене, за те, що Ви мене ще не зовсім забули. І не забувайте, бо я того не заслуговую. Що я трохи був… переболів… про це опісля побалакаю з Вами на самоті.. Але я шукав, мучився і знайшов…».
В іншому листі:
«А моя думка така, що я і зараз стою за з’єднання всіх християн в Христі, але і себе не дати вдарити лицем у грязь, своє захищати, про своє дбати всіма силами, а до других мати Христове відношення».
У пору того непростого становленні і змужніння молодий священник, що ставав особистістю в досить непростих умовах, як ніколи, потребував чиєїсь дружньої поради, батьківської допомоги й, можливо, опіки. Це дало б змогу розвіяло б сумніви, навести лад розбурханим думкам і почуванням, що чимраз частіше огортали ще зовсім юну голову. Тому з такою щирістю і звертається до єпископа: «Дуже б хотілося побалакати з Вами доволі. Та може дасть Бог колись приїду до Вас і… поговоримо про все…».
Час арештів наближався
Час не зберіг жодної фотографії отця Івана Андрійовича Зоценка - талановитої, одержимої, і, як з’ясувалося, на кінець його молодого життя ще й мужньої особистості, музичний і організаторський талант якого так розбрунькувався, але не встиг сповна розквітнути в Данині.
Що сталося з дружиною?
Де подівся їхній маленький син?
Де й за яких обставин закінчив він сам своє коротке земне життя?
Відповіді на ці та подібні запитання – ось у цій короткій цитаті безпосереднього учасника українського автокефального руху протоієрея Митрофана Явдася:
«В роках 1926-1931 десятки тисяч української інтелігенції духовенства, робітників та селян пішли на розстріл, на заслання й катування за виявлення своїх релігійних переконань, або лише через те, що впадало підозріння на людину в таких переконаннях. У 1932-1933 роках в Україні був штучно утворений голод, який знищив одну п’яту частину населення України. Релігійне життя було утиснуто до краю. Застрашені люди не появлялися в церкві або заходили крадькома. Священик був ізольований від населення. З ним вірні боялися зустрітися, тим більше говорити».
Чудом вислизнувши із тенет НКВС і, опинившись на Заході, цей діяч зробив перший, хоча й далеко не повний, мартиролог священиків та вірних УАПЦ, розстріляних та переслідуваних більшовиками в 1921-1937 роках. Але і в цьому мартирологу прізвища священика Івана Зоценка не віднаходимо.
Як довго він ще протримався в Данині?
І як довго ще існувала в цьому селі українська церковна громада?
Виступ хору з Данини у філармонії скасували через керівника священника-автокефаліста
Перший сигнал біди над долею отця Івана Зоценка прозвучав… у залі Чернігівської філармонії восени 1929 року. Туди він приїхав зі своїм хором, як переможець районного огляду художньої самодіяльности. Однак на сцену данинських хористів не випустили. Згідно з архівним документом, на сцену вийшов контролер концерту у шкіряній тужурці з такими словами: «Виступ з Данини знімається з програми. З’ясовано в останній момент, що ним керує священник розкольницької церкви. Такого ми не можемо допустити!»
По поверненні із Чернігова в Данині його чекав другий удар влади: данинський храм закривається.
Колишній священик влаштовується рахівником Данинського бурякового товариства й заодно за сумісництвом – керівником сільського хору при колбуді.
1930 року залишає Данину. Працює вчителем Куликівської школи, обліковцем заготівельного зернового пункту Ніжинської міжрайзаготконтори, а з 1933 року технічним працівником Менської міжрайонної контори «Союзтабаксырье».
Його арештували у Мені 26 березня 1938 року.
Слідство, допити
Постанова про міру запобіжних заходів на період слідства була такою: утримання під вартою в тюрмах Чернігова і Ніжина. Керувати операцією із затримання Зоценка у Мені був посланий офіцер із Чернігівського облуправління НКВС Шевченко,
Арештованому інкримінували звинувачення: керівництво антирадянською українською націоналістичною організацію та проведення антирадянської діяльності (стаття 54-10, частина 2 Кримінального кодексу УРСР).
Цю статтю в народі зі страхом називали розстрільною. Як особливих злочинців, у їхніх домівках чи на роботі обшуки проводилися з особливою ретельністю й відразу, ще до суду, приймалося рішення про конфіскацію майна.
Що ж знайшли у данинських «злочинців» і скільки й чого конфісковували?
Усіх допитували пізніми вечорами. Тих, хто не зізнавався відразу, викликали вночі на повторні допити. Страхали, били, погрожували, нагадували про сім’ї.
Як вели себе на допитах ці данинські чоловіки?
Отця Івана Зоценка допитували першим. І це зрозуміло. Як священника фактично розгромленої владою ще на початку 30-х років Української автокефальної православної церкви, влада «ліпила» з нього головного організатора антирадянської націоналістичної організації в стабільно непокірній упродовж усіх радянських років Данині. Тому запитання слідчого весь час формулювалися довкола головного: про кількість завербованих до організації селян, про зміст і місця підпільних засідань, про ланцюг зв’язків його, як керівника осередку, поза межами Данини.
Оскільки ні про яке вербування чи тим більше якусь підпільну працю в селі фактично не можна було вести ніякої мови, бо всього цього насправді просто не було, слідчі все ж «вибили» в отця Зоценка бажані для протоколу зізнання: «Визнаю, що я до дня арешту являвся учасником активно діючої в Україні контрреволюційної української націоналістичної організації». Однак до цих загальних слів зізнання їм вкрай важливо була додати факти.
Якими вони були в цьому зізнанні і чи «тягнули» на страшний злочин проти радянської влади?
Читач має можливість переконатися в цих «злочинах» ось із цих головних признань звинуваченого:
«В час навчання в інституті студенти, в тім числі і я, виступав у хорах українських церков, слухав патріотичні проповіді священиків, на лекціях розглядали поезію українських поетів про любов до України, слухали музику українських композиторів».
«У своїх проповідях під час богослужб у Данинському храмі я закликав селян згуртуватися довкола Української автокефальної церкви та її митрополита Василя Липківського, любити свою церкву».
«Наприкінці 1937 року я зустрівся зі Слоницьким Ю. А. в Чернігові на обласній олімпіаді із художньої самодіяльності. У бесіді з ним я висловив невдоволення, що мене як колишнього священика української церкви не допускають до участі в художній самодіяльності. Слоницький висловив мені в цьому співчуття й зі свого боку додав: «Нашого брата українця взагалі притісняють».
Маючи інтелігентну вдачу, щиру і вразливу душу, отець Зоценко вкінець зломився. Далися взнаки нервові перенапруження. Жив у постійному страху, часто змінюючи роботу і місця переслідування. Дуже журився за майбутню долю єдиного, ще неповнолітнього, сина. Тому щиро повірив у порожні обіцянки «полегшити міру покарання», коли добровільно співпрацюватиме зі слідством.
Суд, вирок
Цей розділ судової справи містить близько трьох десятків аркушів.
Навіть тепер, через десятки літ від створення цих документів, читати їх спокійно не можна – емоції зашкалюють. Вражає цинізм, упередженість і зоологічна ненависть до всього українського тих, хто наспіх створював ці два товсті томи так званих доказів, та виконував рішення (їхні прізвища самі говорять за себе: Сініцин, Єгоров, Баутін, Крєпак, Анякін). Таке відчуття, що з того конвейєрного молоху придуманої кровожерливими катами страшної антиукраїнської машини, в якій перемелювалися кращі сини і дочки нашого народу, ти випадково взяв лиш одну із сотень тисяч справ. І в кожній із них головною була не суть, не правда, а формальність, безумовне виконання наперед поставленого високим начальством завдання.
Поспішність і неправдивість зшитих «білими нитками» доказів очевидна.
Як відомо, основна частина данинських «націоналістів» була арештована 17 квітня. А вже через шість днів, 23 квітня 1938 року, начальник Лосинівського райвідділу НКВС молодший лейтенант держбезпеки Крепак, та начальник Ніжинської оперативної слідчої групи лейтенант держбезпеки Баутін складають у Ніжині «Обвинувальний висновок» усім вісьмом данинцям «в участі в українській націоналістичній, контрреволюційній повстанській організації». Цей документ закінчується словами: «Слідчу справу із звинувачення Зоценка Івана Адрійовича, Кошми Євмена Єлисейовича, Процька Микити Євменовича, Коваля Івана Кузьмовича, Подолянка Василя Маркіяновича, Дворського Якова Миколайовича, Яценка Михея Денисовича, Процька Мини Івановича направити на розгляд Трійки при Чернігівському облуправлінні НКВС».
Отож, допити арештованих, свідків, запити на характеристики із колгоспів, сільрад, паперове оформлення усіх документів – на все це потрачено менше тижня.
Звертає на себе увагу одна промовиста деталь: і обвинувальний вирок, і рішення тієї зловісної «тройки» датується одним і тим же днем: 23 квітня 1938 року. Отож, ніякого суду, ніякого права на оскарження його результатів. Збіг день у день підписів обвинувачення і протоколу засідання «тройки» наводить на думку: або тройка та «засідала» в Ніжині, або справу вранці передали до Чернігова, а після обіду вона вже була розглянута й затверджена до виконання.
Рішення «тройки», яке оформлялося протоколом №64, було однакове для всіх восьми арештованих: «Розстріляти».
Наказ про виконання цього рішення по кожному з цих воістину безневинних мучеників підписував персонально начальник Управління НКВС по Чернігівській області Єгоров. Наведемо для історії мовою оригіналу один із цих восьми наказів справи «данинських націоналістів»:
«Сов. секретно. Серия «Ч».
Коменданту Черниговского СУ НКВД сержанту госбзопасности тов. Филенко
ПРИКАЗАНИЕ
На основании выписки и протокола №64 от 23 апреля 1938 года – заседания Тройки при Черниговском облуправлении НКВД
ПРИКАЗЫВАЮ:
Зоценко Ивана Андеевича, 1901 г. Рож., урож. с. Вертиевка Нежинського р-на
Р А С С Т Р Е Л Я Т Ь.
Об исполнении составить акт в 3-х экземплярах, который отдать начальнику 8-го Отделения УГБ УНКВД.
Начальник УНКВД по Черниговской обл. капитан госбезопасности Егоров.
5 мая 1938 г.
І так – по кожному із тих восьми прізвищ.
Засудженим на розстріл у цій справі залишалося ще прожити в переповнених такими ж «ворогами народу» камерах Чернігівської в’язниці дев’ять днів. Вирок було таємно виконано 14 травня 1938 року.
***
Такі матеріали, які пролежали в недоступних архівах десятиліття, мають пізнати й глибоко осмислити не лише родичі, спадкоємці репресованих, а й всі, нині сущі в Україні, – старші і молоді. Одні - для того, щоб повернутися з вибіркового безпам’ятства, відділити завбачливо утрамбовані владою товстими шарами ідеологічної полови зерна правди. Інші – для того, щоб гіркі житейські уроки дідів і прадідів передати своїм дітям. Саме вони перед світлою пам’яттю своїх чистих душею і світлих у своїх намірах попередників нізащо не повинні допустити повторення нової національної біди.
Микола ТИМОШИК
Чергова хвиля відродження Української національної церкви, яку спостерігаємо нині, в час кривавої російсько-української війни, багато в чому є схожою з тією, що прокотилася Україною трохи більше як сто літ тому. На жаль, багато сторінок того відродження, особливо в сільській місцевості, залишається сьогодні не пізнаними, не осмисленими, а низка особистостей, які тримали на собі українське небо з вірою, що поклали своє життя для блага Українців і українці не на марне, залишається призабутою сучасниками.
Тут – одна таких історій. Створена вона на основі нещодавно відкритих у колишніх спецфондах Ніжинської філії Чернігівського обласного архіву судових справ.
Утаємниченість архівних колекцій
Проваджена під контролем московського НКВД ця судова «данинська справа» має кілька сотень сторінок у двох томах. Почалася 25 березня 1938-го, а закінчилася 10 грудня 1958 року. Зберігалася увесь цей час у різних архівах, числилася за різними фондами (до 1956 року в Москві, пізніше в Києві, нині - Чернігові) і чомусь під різними номерами (103396, 3915, 5131, 5331, 1304).
Спільним для цих папок був єдиний гриф «Совершенно сєкрєтно». Зрозуміло, що доступ до них упродовж десятиліть був заборонений навіть для дослідників, не кажучи вже про простих смертних.
Втім, хочу відразу привернути увагу читача на одну красномовну деталь. Позбувшись недавно грифу секретності, ця справа в числі сотень і тисяч інших могла б пролежати в засіках колишніх архівних спецфондів ще Бог вість скільки.
Чому?
Чи за випадковим збігом обставин, чи в комуно-більшовиків уже тоді був злий умисел ускладнити для дослідників локальних історій шлях пошуку правди, але в описах архівних каталогів на багатьох справах не зазначаються ні дати, ні географічні «прив’язки», ні змістова сутьі самої справи (була вона політичною, економічною чи побутовою). Скажімо, справа, про яку піде мова, називається так (подаю мовою оригіналу):
«Дело по обвинению - Зоценко Иван Андреевич, Кошма Евмен Елисеевич, Процько Никита Евменович, Коваль Иван Кузьмович, Подолянко Василий Маркиянович, Дворский Яков Николаевич, Яценко Михей Данилович, Процько Мина Иванович» .
Перше прізвище в справі виділяю шрифтом, оскільки саме на цю особистість тодішня влада повісила місію організатора данинських анлидердавних заколотників.
У кількох рядках - звичайні українські прізвища, невідомі загалу імена.
Історики ж чи журналісти зазвичай прагнуть докопатися до вже знаних особистостей, віднайти в їхніх життєписах сенсаційні факти. Саме на такі реагують передусім нинішні українські ЗМІ. А тут – прості смертні, про яких не пам’ятають тепер навіть односельці. Але в тому й полягає драматизм нашого сьогодення, в якому ми й досі не докопалися до причин трагедії мільйонів отих «маленьких» українців, не пізнали їхнього високоморального житейського чину, не осмислили масштабів заподіяного більшовицькою владою загальнонаціонального лиха, не винесли з нього правдивих уроків.
І ще одна загальна заувага до цієї судової справи.
Вісім чоловік, що тут «проходять», – це не всі, на кого були заведені матеріали щодо «антирадянської української контрреволюційної націоналістичної організації» у віддаленому від твердлих доріг чернігівському селі Данина у 1938 році. Згідно з постановою Лосинівського райвідділу НКВС, за матеріалами слідства у цій справі проходило ще 11 селян, які нібито або підтримували зв’язок з учасниками цієї «організації», або були її членами. Матеріали на цих осіб були виділені в окреме провадження. Отож, у цій публікації вони не розглядаються. Втім, тавро підозрілих і небезпечних за цими данинцями та, відповідно, їхніми нащадками, негласно зберігалося до середини 50-х років минулого століття.
З кінця цієї історії повернемося на початок.
Нове для селян слово – автокефалія
Пізньої осені 1921 року в Данині передавали з рук у руки кілька доставлених через місцевий осередок «Просвіти» листівок, випущених новою Всеукраїнською Православною Церковною Радою. В одній із них повідомлялося про розростання швидкими темпами парафій УАПЦ в Чернігівському краї: найстаріший і найкрасивіший у Чернігові Борисоглібський храм на Валу став резиденцією єпископа Чернігівського і Ніжинського нової Української церкви. В самому ж Ніжині, йшлося в листівці, в розпорядження щойно сформованій українській церковній громаді влада офіційно передала в користування старовинний Благовіщенський собор.
Саме на одну із недільних урочистих служб, що анонсувалася в цій записці, й поїхало до Ніжина на ніч власними підводами кілька данинців. А другого дня по поверненні, вони заопливо розповідали на сільському сході про те, що бачили і чули.
Спонтанний сход перетворився явся на перші установчі зори про перехід місцевогої церковної громали до УВПЦ. Швидко обирали склад церковної ради, яка мала підготувати два перші важливі документи: Статут православної української парафії в Данині та проект договору між громадою і владою на отримання в користування Свято-Троїцького храму.
Після запустили майданом список, що став згодом архівним документом.
У цьому списку – 30 чоловік. Однак, це означає, що членами автокефальної громади ставала вся родина записаного. Якщо врахувати, що на той час на обійсті кожного двору, що все ще зберігав свій патріархальний устрій, мешкало від восьми до дванадцяти душ, то можна припустити, що кістяк громади Української автокефальної церкви початку жовтня 1921 року склали понад 300 данинців. Незабаром їх ставало більше. Згідно з «Реєстром членів парафії Св. Троїцької церкви при с. Данині Носівського району Ніжинської округи на Чернігівщині» від 1 червня 1924 року, у цьому списку вже було 120 данинських родин.
Проаналізовані два списки членів православної автокефальної громади при Свято-Троїцькому храмі с. Данини, що підготовлені були на вимогу влади в листопаді 1921 та червні 1924 року, засвідчують, що кількісно за неповні три роки громада виросла вчетверо.
Цей факт свідомо наводжу в цьому місці, щоб розвіяти неправдиві твердження деяких сучасних представників московської церкви в наших селах, які й досі, без знання правдивої історії Української церкви, без вивчення історичних документів, послуговуються найдошкульнішими зневажливими епітетами щодо феномену успіху УАПЦ у 20-х роках минулого століття. Взагалі, демонстративна зневага до вірних інших конфесій є характерним для священнослужителів московського православ’я – вони ніколи не зупинялися у виборі слів для огульних звинувачень своїх опонентів.
Для прикладу. Прикро читати в надрукованій кілька літ пропагандистській брошурі про православну Лосинівку, що, мовляв «самозванці» і «самосвяти» «лукавством і хитрощами» змінювали старий склад церковних громад у навколишіх селах на початку 20-х років, що так званий «липківський» або «самосвятський розкольницький рух» приніс «розклад та ворожнечу серед багатьох віруючих». Залапковані слова належать агресивному адептові московитів Олегу Гузі, який у тому селиші упродовж багатьох років, за потурання керівництва громади, вважає за істину останньої інстанції.
Таким чином, той майже стихійно скликаний пізньої осені 1921 року сільський сход з приводу слухання про першу службу Української церкви в Ніжинському Богоявленському соборі, поклав початок перереєстрації данинської церковної громади та перехід її до складу новоутвореної УАПЦ.
Перший статут Данинської парафії УАПЦ був затверджений печаткою сільської ради 26 лютого 1922 року. А вже другого дня його зареєстрували за №1551 в управлінні Ніжинського виконкому.
На початок весни 1922 року данинці завершили всі непрості формальності, пов’язані з реєстрацією в своєму селі громади УАПЦ. Тепер залишалося поїхати до Чернігова, аби нововисв’ячений у Києві архієпископ Чернігівський і Ніжинський Іван Павловський призначив у Данину священика.
Як в інших селах?
У чернігівських селах, як і в цілому по Україні, головним предметом дискусії у виборі церкви стала не проблема «канонічности» чи «самосвятности», а мова Богослужбових відправ: старослов’янська (вона ж – російська) чи українська. У тих селах, де після революції залишалися старі священики, нерідко громади ділилися на дві непримиримі парафії: російську і українську. Напруга в таких збільшувалася, бо доводилося ділити одне церковне приміщення. Масла у вогонь підливали самі такі священики, які фальшивили перед селянами твердженням, що лише молитва перед Богом російською мовою приємна Богові. На це нерідко піддавалося затуркане жіноцтво.
Якою ж склалася картина автокефального церковного руху в Ніжинській окрузі на момент остаточного переходу до цієї церкви Данинської громади?
Чи не були данинці одинокими в своєму переконливому виборі?
За допомогою архівних документів відтворимо реальну православну карту цього краю. Маємо дані на початок 1926 року.
Назвемо села, у яких діяли українські автокефальні церкви:
Данина, Безуглівка, Вертіївка, Крути, Курилівка, Лосинівка (одна – Івано-Богословська), Макіївка, Рівчак, Сальне, Татарівка, Терешківка, Шатура. У містечку Носівці із чотирьох тамтешніх церков три були автокефальними – Успенська, Воскресенська, Спаська.
А ось населені пункти, у яких православні залишилися вірними російській церкві:
Бакаївка, Березанка Вертіївка, Володькова Дівиця, Коломійцівка, Крапивна, Пашківка, Талалаївка, Терешківка, Лосинівка (одна - Свято-Троїцька) Носівка (одна – Свято-Троїцька), Черняхівка.
У цілому Ніжинська Повітова Церковна Рада УАПЦ об’єднувала 40 парафій, що було значно більше від кількости церков московського підпорядкування. На чолі цієї Церковної Ради від червня 1923 року стояв єпископ Микола Ширяй, а з грудня 1925 – єпископ Олександр Червінський.
20-річний настоятель храму з укоріненим чуттям українця
Новому священнику, якому волею долі випало зміцнювати й об’єднувати нову автокефальну церковну громаду в Данині, ледь виповнилося на ту пору 20 років. Прибув він у село 15 серпня 1922 року з молодою дружиною Параскою.
Прибулець виявився земляком - із Вертіївки, де народився 19 грудня 1901 року. Потяг до священничої праці відчув ще з дитинства. Адже виростав у високодуховній родині. Батько, Зоценко Андрій Митрофанович, був дияконом у Вертіївській церкві. Дияконував у тому містечку і дядько, батьків брат Степан.
1919 року юнак закінчив Чернігівську духовну семінарію. На старших курсах захопився музикою, почав складати власні музичні твори. Тому вступив до Вищого музичного драматичного Інституту ім. М. Лисенка в Києві. Викладачами цього інституту най то час були активні учасники національно-визвольного руху українців Михайло Іванович Вериківський, Пилип Омелянович Козицький, Людмила Старицька-Черняхівська та ін. Того ж року із числа викладачів і студентів створюється народний хор, активним учасником якого стає і юнак із чернігівської Вертіївки Іван Зоценко.
Цікаво, що на Першому установчому соборі УАПЦ саме цей музичний колектив став основою регентського хору в Софійському соборі – головного осередку УАПЦ.
З особливим захопленням і емоційним переживанням юний Зоценко слухає виступи головних провідників новопосталої церкви Липківського, Шараєвського, Чехівського, Дурдуківського, Мороза, інших активних учасників становлення УАПЦ. До цього ще слід додати повсюдну піднесену атмосферу національного пробудження, яка панувала тоді в українській столиці. Все це не могло не позначитися на формуванні головних житейських орієнтирів, моральних і суспільно-політичних цінностей молодої людини.
У березні 1922 року Іван Зоценко несподівано перериває навчання в столиці й повертається у рідну Вертіївку. Причиною такою рішення могли стати матеріальні труднощі проживання в столиці за умов непевної політичної обстановки.
На момент повернення додому в батьковій хаті він застав великого гостя з Києва – єпископа Степана Орлика, якого прислав проід УАПЦ для розв’язання питань із формування мережі УАПЦ у Ніжинській окрузі. Певний час, до облаштування свого побуту в Ніжині, єпископ мешкав у Зоценків.
Цілком очевидно, що саме під впливом єпископа Орлика Іван Зоценко пристає на пропозицію висвятитися в сан диякона. Адже саме в той час, коли ідеї УАПЦ активно поширювалися в українській глибинці, церква потребувала молодих, енергійних, патріотичних сил.
З 13 березня по 18 червня 1922 року працював дияконом при Ніжинському Благовіщенському соборі, який першим був переданий владою в розпорядження місцевого громади УАПЦ, а напередодні призначення в Данину був випробуваний на посаді священика цього ж собору та керівника соборного хору. Відтак зарахований до складу священників УАПЦ. Про це привіз у Данину посвідку від Ніжинської Окружної Церковної Ради УАПЦ за підписами єпископа Степана Оришка і членів ради.
До приїзду Зоценка в Данину українські автокефальні осередки вже існували в сусідніх селах. Зокрема у Лосинівці один із храмів очолював Петро Семенович Харченко, у Рівчаку-Степанівці – Скрипець Леонтій Якимович, у Макіївці - Глотко Сергій Савич. Із цими та й іншими священиками в Івана Андрійовича від початку складуться дружні стосунки.
День 15 серпня був пам’ятним для оця Івана не лише тому, що вважався датою початку його дорослого життя на новому місці призначення, а й тому, що рівно через рік – 15 серпня 1923 року тут, у Данині, в молодого подружжя Зоценків народився син, якого також назвали Іваном.
Для місця осідку новоприбулих громада облаштувала окрему хату в центрі села, що розміщувалася на території нинішнього рокитнянського парку неподалік озерця.
Відразу по прибуттю в село новий священик попросився вступити до храму, в якому йому належало служити.
Яким же постав перед очима отця Івана Зоценка 15 серпня 1922 року знаменитий Данинський храм?
Українізована церква: погляд із середини
Найбільшою заслугою Українською автокефальної православної церкви було те, що вона, за влучним висловом митрополита Василя Липківського, перша й найвиразніше вшанувала українську літературну мову перед усім народом, зробивши її священною, церковною мовою, вознісши її саме в храмі з Попелюшки до рівня справжньої Цариці.
На таке високопочесне місце, вознесла українську мову і данинська громада. У зміненому й доповненому «Статуті Автокефальної Православної Парафії в с. Данина Ніжинської округи Чернігівської губернії», який члени громади розробили разом із новим священиком отцем Іваном Зоценком у травні 1924 року, з’являється окремий пункт - «Вживання української мови в час Божих служб». У цьому місці зазначено таке:
«Позаяк того, що вже майже три роки як Служба Божа проводиться в нашому храмі на нашій народній, для віруючої людности цілком зрозумілій, українській мові – постановили і надалі провадити відправу Божі служби на нашій рідній українській мові».
Проте, на мій погляд, навіть не мова, і передусім не мова, була найбільшою заслугою цієї церкви. Було масштабніше й важливіше. За час, що проминув після так званого возз’єднання України з Росією 1654 року, церква в нашому краї вперше стала будувалася на національному ґрунті. Це означало, що вона без боязні й оглядки на всіляких чужинських прикажчиків, опричників та й своїх безбатченків підносила національну свідомість, національну гідність, національні почуття с в о г о народу; що вона відкрито виступила проти малоросійства, хохляцтва, зрадництва, запроданства й зневаги усього того, що виявляє єство народу, його душу, його святощі. Таким чином, церква нарешті навертала кожного до власних витоків, до зрадженої материзни.
У конкретних данинських реаліях це яскраво проявилося передусім в оздобі храму. Перше, що зробили данинці на прохання молодого священика, прийшовши другого дня готувати храм на Богослужби «по-новому», так це познімали з ікон рушники з російськими двоголовими орлами та написами «Боже, Царя храни!» Натомість позносили до храму все найкраще, що втілювали довгими зимовими вечорами в своїх дивовижних вишивках-узорах. Уперше милували в храмі мережані барвистими чорно-червоними хрестиками дорогі серцю кожному написи: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», «На щастя, на долю», відомі Шевченкові фрази на кшталт «Боже милий, світе тихий, моя Україно!».
Композиторський талант нового священника
Від початку відновлення богослужб селяни не могли не звернути увагу на незвичні досі вставлення в «поминальному» блоці літургій: урочистий молитовний спомин про Тараса Шевченка.
З нововведень у щонедільних літургіях – повна заміна московського співу українським. Храмовий хор швидко розучує багато колядок, щедрівок, кантів, що базувалися на українському мелосі. Згадали про Бортнянського, Веделя.
Запроваджується церковний спів за новими літургіями, кантами, колядками молодого талановитого українського композитора Кирила Стеценка. Як відомо, він, вихованець Київської семінарії, протоієрей, без вагань привітав постання УАПЦ, радо увійшов до складу центральної православної церковної ради, сам очолив одну з українських парафій у селі Веприк на Васильківщині. На жаль, тиф передчасно скосив молодий талант – помер у квітні 1920 року.
Ще одним музичним обличчям цієї церкви став талановитий композитор Микола Леонтович. Син священика з Поділля, він вихором піднісся на хвилі національного відродження в Києві, очолив хор Микільського (Мазепиного) собору. Без його талановитих обробок не обходилася жодна літургія в храмах УАПЦ.
У країходять перекази, що послухати Леонтовичів кант Почаївській Божій Матері «Ой зійшла Зоря» у виконанні Данинського церковного хору спеціально приїздили такі ж хористи з Ніжина. За оцінками фахівців, цей твір Леонтовича українізував українців більше, ніж усілякі промови. Життя цієї обдарованої особистости обірвали вороги українського відродження: його застрелили в січні 1921 року, коли він їхав із Києва у гості до батька на Різдво.
Ось слова митрополита Липківського, які найкраще характеризують все те нове, свіже, неординарне, що запровадили священики цієї церкви до храмів разом зі своїми парафіянами:
«Майже кожна парафія має свого композитора і співає в церкві їхні твори, майже в кожній парафії є свої поети, що церковні події свого села описують досить дотепними віршами. Це вже загальна відміна кожної української парафії: гарні художні й народні хори, скрізь майже свої самоуки диригенти, своя особиста співоча творчість».
На непересічні музинів здібности тамтешнього священика звернула увагу комісія, що була послана в Данину Ніжинською Окружною Церковною Радою 10 серпня 1929 року для вивчення місцевого церковного життя. В «Акті обслідування парафіяльного життя в с. Данині» йдеться про таке:
«Взаємовідносини між причетом і парафіяльною радою гарні, парафія проводить своє життя повнотою духа організованости. У цьому допомагає очевидна працездібність настоятеля священика Івана Зоценка, який спрямовує вміло свою діяльність на справу підняття свідомости серед вірних. Хор у парафії є одна із ланок музичної діяльности о. Зоценка, що має свої музичні властивости і здібности до цієї церковної творчости, яка в нашій Україні мало поширена. Його музичні твори дійсно можуть бути пристосовані до наших церковних хорів у парафіях. Колорит мелодій суто церковний і при виконанні його справляє на людей-вірних релігійний настрій. Свою збірку церковних творів ним було надіслано до культурно-освітньої комісії Всеукраїнської православної церковної ради, але вона віднеслась навіть легковажно, замість того аби підбадьорити молоду музичну особу на майбутнє – студіювати свою здібність і звершенствувати».
На завершення цього документу голова комісії звертається до керівництва Окружної Церковної Ради з переконливою пропозицією «взяти під свій захист творчість о. Зоценка». Йшлося про те, аби поширити його музичні твори у відповідні музичні установи, видати ноти з текстами накладами, достатніми для поширення в церквах округу.
Залишається лише пошкодувати, що історія не пощадила жодного з творів цього молодого й здібного данинського композитора. Хто зна, якби суспільно-політичні обставини життя виявилися сприятливими для формування та розросту молодого таланту, мали б українці в особі молодого данинця отця Івана Зоценка ще одного знаного на всю державу музиканта рівня Кирила Стеценка чи Миколи Леонтовича, а національна музична скарбниця поповнилася б низкою оригінальних творів.
З епістолярії священиків
Цінні відомости про участь селян української глибинки у розвитку автокефального руху віднаходимо в епістолярії Ніжинської Окружної Церковної Ради. Йдеться про листи до Ніжина самого отця Івана Зоценка або листи священиків, у яких ідеться про данинського настоятеля.
Листи ці розпорошені в різних архівних теках:
-у «Персональній справі священика о. Івана Андрійовича Зоценка» Ніжинського окружного адміністративного відділу,
-в «Акті обслідування парафіяльного життя в с. Данині. 10 жовтня 1927 року»,
-в «Довідках, списках та інших документах служителів культу Ніжинського округу».
Три листи о. Зоценка адресовані до єпископа Ніжинського УАПЦ Олександра Червінського. Вони датовані 2 січня 1927, 3 січня 1928, 11 травня 1928.
Між рядками цих листів не лише проглядаються риси характеру молодого священика, а й містяться його погляди на тогочасну церковну ситуацію, міркування щодо розбудови УАПЦ, зокрема важливости налагодження проводом церкви випуску друкованої продукції та її поширення в сільських парафіях. Йдеться також про журнал «Церква і Життя».
Звертає на себе увагу відвертість і щирість молодої людини, її жага до пізнання, бажання зробити більше корисних справ своїй церкві, парафії, високий патріотизм, віра в щасливий завтрашній день українців, готовність переборювати труднощі.
Про основного адресата листів - єпископа Олександра Червінського - в літературі знаходимо мало свідчень. Відомо, що провід церкви прислав його на підсилення Ніжинської Окружної Церковної Ради в грудні 1925 року. Заарештований НКВС 31 грудня 1932 року. Подальша доля його невідома.
Перший лист із Данини до єпископа Олександра датований 2 січня 1926 року. У ньому - запрошення взяти участь у храмовому святі села 9 січня – на третій день Різдва Христосового. Це, як відомо, день першого мученика за віру Христову архідиякона Степана. В пам'ять про цього апостола, на честь якого було названо перший Данинський храм, і встановлено віддавна в цьому селі храмове свято.
Отець Іван давно мріяв про те, аби одну з урочистих служб у Данинському храмі очолив єпископ УАПЦ. По сусідству з Даниною на північно-західний бік (Володькова Дівиця, Талалаївка, Кропивна) парафії належали до московської церкви й тамтешні селяни уважно прислухалися, що і як відбувається «в автокефалів». З огляду на це, наголошує отець Іван до Ніжинського єпископа, «Ваша присутність в нас дуже і дуже бажана і потрібна». Наприкінці листа – приписка: «П. С. Підвода буде вислана на другий день Різдва. Дуже просимо сповістити куда? Ваші парафіяльна рада і священик Іван Зоценко. с. Данина. 20 грудня ст. ст. 2 січня н. ст.».
До цього листа додана накреслена від руки автором листа схема розміщення Данини між Ніжином, Носівкою, Володьковою Дівицею, Шатурою та Лосинівкою із зазначенням кількости верст до цих населених пунктів.
Є всі підстави стверджувати, що урочисту храмову службу в Данинському храмі на третій день Різдва Христового, 9 січня 1926 року, таки очолив єпископ Ніжинський Олександр Червінський і данинці запам’ятали той день його єпископським благословенням та палкою проповіддю. Адже на листі – такий текст резолюції: «Відбулась урочиста великопостна служба Божа згідно прохання».
Досить важливу проблематику з життя церкви порушив данинський священик у наступному листі до єпископа від 3 січня 1928 року. Йдеться про інформаційний голод сільських священиків та прихожан парафій УАПЦ. Ставши активним читачем головного друкованого періодичного органу церкви журналу «Церква і Життя», молодий священик з нетерпінням очікує з Ніжина кожного наступного числа цього нового українського журналу:
«Нетерпляче жду числа 5, - йдеться у цьому листі. - Я надіслав до ВПЦР передплату до кінця 1927 року, але одержав невеселе сповіщення, що журнал припинився, і хто знає, коли вийде слідуючий номер. А тепер, як видно буде журнал виходити з Харкова, не знаю, чи переведуть мої гроші до Харкова? А як дуже хочеться до Різдва одержати Різдвяний журнал!».
Отець Іван звертає увагу єпископа на відсутність у селі буд-яких книг українською мовою. В храмових книжкових шафах – десятки московських, петербурзьких видань про російську церкву, російського царя, російське православ’я. А де ж українські видання? На це запитання сам дає відповідь:
«Взагалі, моя думка така, коли б ВПЦР випустила дешевих Євангелій, молитовників і те інше, популярних і взагалі потрібних для віруючих книжок, да щоб дешевих, а ми б кожну по 10 (чи 100) взяли б накладки і це було б хороше і для вірних, і для видавця».
Отож, він висловлює готовність організувати в селі продаж українських книжок. Єдина умова – аби дешевих, бо в людей зайвих грошей у цю скрутну пору бракує, але він певен, що селяни братимуть книги рідною мовою, якщо будуть написані популярно та коштуватимуть недорого. Про це він пише так:
«Передайте для мене на продаж, у Вас там я бачив є «Закон Божий». Передасте скільки є примірників, указавши ціну (тільки щоб невелика), то я може продам їх тут – що продам – гроші Вам надішлю, а як не всі, то все рівно у вас вони лежать без діла. А коли б були молитовники, то й їх би дуже треба – є запрос. Коли у Вас нема, то якось достаньте з Київа, бо і отець Петро (священик із Шатури – М. Т. ) казав, що і в його парафії бажають, то ми може хоть на книжках як-небудь би підтримали наш видавничий відділ».
У цьому листі й прохання особистого характеру, але теж стосується книжок:
«Щиро прошу Вас, Всечесний Отче, замовити мені новий збірничок промов, а також і календаря на 1928 рік. А також, коли є у Вас «Св. Мінея», то передайте нам пока у борг, а ми після свят надішлемо вам гроші».
Будучи захопленим книжником і глибоко вірячи, що друковане слово має велику виховну силу на селі, отець Зоценко піднімає цю тему і в наступному листі до єпископа Олександра 11 травня 1928 року: «Спосіб передати книги на село, на мою думку, цілком підходящий - накладною платнею. Не думаю, щоб хто відмовився. Хай надсилаю і баста, може ще вдасться подешевити, аби поширити книжки» .
Данинський священик був дуже ретельним у виконанні бід-яких фінансових зобов’язань перед церквою, про що засвідчують ось такі фрази з його листів: «Я свій борг 3 крб. передам Вам, а Рада і дяк обіцяють надіслати святками чи після празника, а зараз просимо вибачити і підожджать»; «Надсилаємо Вам 18 крб. грошей. Це – від парафіяльної ради з травня 1927 р.».
В деяких листах віднаходимо «посили» про непрості побутові умови з життя священика сільської глибинки. З листа від 3 січня 1928 року: «Не знаю, чи Ви розберете моє царапання і думки, бо у хаті холодно, саме вимазали хату, усе розкидане, пишу на табуретці, ізмерз, аж тремтю…, то так і написав».
А ось коротка записка, адресована окружному благовісникові (відповідальному працівникові Консисторії) отцю Івану Кис-ну (так в оригіналі – М. Т.). В ній ідеться про неможливість прибуття на нараду в Ніжин. Причина була давно відомою по цілій околиці - «непрохідна і непроїзна данинська грязь», що століттями супроводжувала мешканців цього села через його розташування в болотистій западині пониззя річки Дівиці всю ранню весну і пізню осінь:
«Сповіщаю Вас і прошу вибачити мені, що я не можу явитись на засідання Окрцеркради своєчасно, бо, по-перше, через хворість, а по-друге, не можна ніяк через грязь ні виїхати, ні вийти з села. Треба верст 5-6 брести водою та гряззю.. При першій можливости приїду. З любов’ю до Вас – свящ. І. Зоценко».
Підкупляє в цих листах прямота і відвертість данинського священика, його ще юначий і щирий максималізм, відсутність будь-якої боязні висловлювати відверто свої думки, навіть якщо вони критичні. Ось приклад.
Провід церкви періодично надсилав парафіяльним священикам тексти проповідей, створені в Києві богословами старої школи. Нерідко виклад таких текстів був настільки тяжким, незрозумілим, «залізобетонним», що переповідати його для сільських прихожан було непросто. І про це відверто відважився сказати єпископові молодий священик:
«Тепер про недоліки. Нам, сільським священикам, треба промови на кожне свято й неділі, тільки не такого важкого стилю, як написав Всечесний о. Нестор на Паску. На село треба, хоч і про високу матерію балакаєш, а по-простому, простими виразами».
Оця його оголена відвертість, нестримне шукання істини, довіра до людей, щира наївність, безмірна допитливість, ставали тими рисами характеру, які в той буремний час були не просто не модними, не витребуваними, а й у багатьох випадках – небезпечними. У зв’язку з цим варто звернути увагу на один епізод із біографії священика Зоценка, який мало не коштував йому кар’єри, що так успішно розпочалася в Данині.
З метою розколу УАПЦ, спонукати до виходу з неї селянських мас, більшовицька влада наприкінці 1927 року запустила проект створення в Україні так званої «української обновленської церкви». На Чернігівщині роль такого обновленця-розкольника охоче взявся колишній автокефаліст єпископ Філарет. Звичайно, що допитливий і ще не загартований життям отець Іван Зоценко вирішив поцікавитися, що ж то за церква. Так він пішов на одну із служб обновленців у якомусь селі, про що стало відомо керівництву Окружної Церковної Ради.
Занепокоєне загрозою можливого «розброду й хитань» у підпорядкованих УАПЦ парафіях, керівництво відреагувало відразу. Воно доручило старшому і досвідченому священику, настоятелю Рівчацького храму отцю Миколі Красину провести бесіду з данинським священником, яка б давала можливість з ясувати його релігійні й політичні орієнтири. Священик Красин 20 грудня 1927 року письмово повідомив єпископа Олександра Червінського про результати такої бесіди. До речі. До тієї бесіди був запрошений ще один священник УАПЦ Петро Харченко.
Текст цього листа слід навести повністю, оскільки він проливає світло на непросту ситуацію, що складалася в УАПЦ на кінець 20-х років:
«Згідно доручення Окружного Церковного Собору, я перевів бесіду з священниками о. Іваном Зоценком та Петром Харченко з приводу вияснення відношення їх до нашої церкви. Обидва зауважували, що думку вони свою не раз нібито висловлювали. Запевняють, що вони належать до нашої церкви: на службах Божих поминають нашого митрополита, Вас та Церковну Раду.
Що ж торкається завітання їх до обновленого єпископа Філарета, то пояснюють тим, що цікавились ближче ознакомитись із обновленою церквою, під час невиразного становища нашої церкви. Обидва і тепер мріють про об’єднання церков, навіть коли б до цього прийшлось «доповнить» благодать, про «повноту» якої більше мріє о. Зоценко. – Свящ. М. Красин. с. Рівчак.
Не підозрюючи навіть після тієї бесіди, яка темна хмара нависала над його молодою долею, отець Іван Зоценко і далі в своєму листуванні залишається вірним своїй відкритості й щирості в стосунках з іншими. Ось фрагмент його листа до єпископа Червінського від 3 січня 1928 року – через кілка днів після тієї насторожуючої співбесіди з рівчацьким священиком. Тут лиш натяк на ту свою «дитячу хворобу», яку можна назвати наївністю й відсутністю житейського досвіду:
«Любий Отче Олександре! Дуже вдячний Вам за ті інформації і взагалі за Ваше листування до мене, за те, що Ви мене ще не зовсім забули. І не забувайте, бо я того не заслуговую. Що я трохи був… переболів… про це опісля побалакаю з Вами на самоті.. Але я шукав, мучився і знайшов…».
В іншому листі:
«А моя думка така, що я і зараз стою за з’єднання всіх християн в Христі, але і себе не дати вдарити лицем у грязь, своє захищати, про своє дбати всіма силами, а до других мати Христове відношення».
У пору того непростого становленні і змужніння молодий священник, що ставав особистістю в досить непростих умовах, як ніколи, потребував чиєїсь дружньої поради, батьківської допомоги й, можливо, опіки. Це дало б змогу розвіяло б сумніви, навести лад розбурханим думкам і почуванням, що чимраз частіше огортали ще зовсім юну голову. Тому з такою щирістю і звертається до єпископа: «Дуже б хотілося побалакати з Вами доволі. Та може дасть Бог колись приїду до Вас і… поговоримо про все…».
Час арештів наближався
Час не зберіг жодної фотографії отця Івана Андрійовича Зоценка - талановитої, одержимої, і, як з’ясувалося, на кінець його молодого життя ще й мужньої особистості, музичний і організаторський талант якого так розбрунькувався, але не встиг сповна розквітнути в Данині.
Що сталося з дружиною?
Де подівся їхній маленький син?
Де й за яких обставин закінчив він сам своє коротке земне життя?
Відповіді на ці та подібні запитання – ось у цій короткій цитаті безпосереднього учасника українського автокефального руху протоієрея Митрофана Явдася:
«В роках 1926-1931 десятки тисяч української інтелігенції духовенства, робітників та селян пішли на розстріл, на заслання й катування за виявлення своїх релігійних переконань, або лише через те, що впадало підозріння на людину в таких переконаннях. У 1932-1933 роках в Україні був штучно утворений голод, який знищив одну п’яту частину населення України. Релігійне життя було утиснуто до краю. Застрашені люди не появлялися в церкві або заходили крадькома. Священик був ізольований від населення. З ним вірні боялися зустрітися, тим більше говорити».
Чудом вислизнувши із тенет НКВС і, опинившись на Заході, цей діяч зробив перший, хоча й далеко не повний, мартиролог священиків та вірних УАПЦ, розстріляних та переслідуваних більшовиками в 1921-1937 роках. Але і в цьому мартирологу прізвища священика Івана Зоценка не віднаходимо.
Як довго він ще протримався в Данині?
І як довго ще існувала в цьому селі українська церковна громада?
Виступ хору з Данини у філармонії скасували через керівника священника-автокефаліста
Перший сигнал біди над долею отця Івана Зоценка прозвучав… у залі Чернігівської філармонії восени 1929 року. Туди він приїхав зі своїм хором, як переможець районного огляду художньої самодіяльности. Однак на сцену данинських хористів не випустили. Згідно з архівним документом, на сцену вийшов контролер концерту у шкіряній тужурці з такими словами: «Виступ з Данини знімається з програми. З’ясовано в останній момент, що ним керує священник розкольницької церкви. Такого ми не можемо допустити!»
По поверненні із Чернігова в Данині його чекав другий удар влади: данинський храм закривається.
Колишній священик влаштовується рахівником Данинського бурякового товариства й заодно за сумісництвом – керівником сільського хору при колбуді.
1930 року залишає Данину. Працює вчителем Куликівської школи, обліковцем заготівельного зернового пункту Ніжинської міжрайзаготконтори, а з 1933 року технічним працівником Менської міжрайонної контори «Союзтабаксырье».
Його арештували у Мені 26 березня 1938 року.
Слідство, допити
Постанова про міру запобіжних заходів на період слідства була такою: утримання під вартою в тюрмах Чернігова і Ніжина. Керувати операцією із затримання Зоценка у Мені був посланий офіцер із Чернігівського облуправління НКВС Шевченко,
Арештованому інкримінували звинувачення: керівництво антирадянською українською націоналістичною організацію та проведення антирадянської діяльності (стаття 54-10, частина 2 Кримінального кодексу УРСР).
Цю статтю в народі зі страхом називали розстрільною. Як особливих злочинців, у їхніх домівках чи на роботі обшуки проводилися з особливою ретельністю й відразу, ще до суду, приймалося рішення про конфіскацію майна.
Що ж знайшли у данинських «злочинців» і скільки й чого конфісковували?
Усіх допитували пізніми вечорами. Тих, хто не зізнавався відразу, викликали вночі на повторні допити. Страхали, били, погрожували, нагадували про сім’ї.
Як вели себе на допитах ці данинські чоловіки?
Отця Івана Зоценка допитували першим. І це зрозуміло. Як священника фактично розгромленої владою ще на початку 30-х років Української автокефальної православної церкви, влада «ліпила» з нього головного організатора антирадянської націоналістичної організації в стабільно непокірній упродовж усіх радянських років Данині. Тому запитання слідчого весь час формулювалися довкола головного: про кількість завербованих до організації селян, про зміст і місця підпільних засідань, про ланцюг зв’язків його, як керівника осередку, поза межами Данини.
Оскільки ні про яке вербування чи тим більше якусь підпільну працю в селі фактично не можна було вести ніякої мови, бо всього цього насправді просто не було, слідчі все ж «вибили» в отця Зоценка бажані для протоколу зізнання: «Визнаю, що я до дня арешту являвся учасником активно діючої в Україні контрреволюційної української націоналістичної організації». Однак до цих загальних слів зізнання їм вкрай важливо була додати факти.
Якими вони були в цьому зізнанні і чи «тягнули» на страшний злочин проти радянської влади?
Читач має можливість переконатися в цих «злочинах» ось із цих головних признань звинуваченого:
«В час навчання в інституті студенти, в тім числі і я, виступав у хорах українських церков, слухав патріотичні проповіді священиків, на лекціях розглядали поезію українських поетів про любов до України, слухали музику українських композиторів».
«У своїх проповідях під час богослужб у Данинському храмі я закликав селян згуртуватися довкола Української автокефальної церкви та її митрополита Василя Липківського, любити свою церкву».
«Наприкінці 1937 року я зустрівся зі Слоницьким Ю. А. в Чернігові на обласній олімпіаді із художньої самодіяльності. У бесіді з ним я висловив невдоволення, що мене як колишнього священика української церкви не допускають до участі в художній самодіяльності. Слоницький висловив мені в цьому співчуття й зі свого боку додав: «Нашого брата українця взагалі притісняють».
Маючи інтелігентну вдачу, щиру і вразливу душу, отець Зоценко вкінець зломився. Далися взнаки нервові перенапруження. Жив у постійному страху, часто змінюючи роботу і місця переслідування. Дуже журився за майбутню долю єдиного, ще неповнолітнього, сина. Тому щиро повірив у порожні обіцянки «полегшити міру покарання», коли добровільно співпрацюватиме зі слідством.
Суд, вирок
Цей розділ судової справи містить близько трьох десятків аркушів.
Навіть тепер, через десятки літ від створення цих документів, читати їх спокійно не можна – емоції зашкалюють. Вражає цинізм, упередженість і зоологічна ненависть до всього українського тих, хто наспіх створював ці два товсті томи так званих доказів, та виконував рішення (їхні прізвища самі говорять за себе: Сініцин, Єгоров, Баутін, Крєпак, Анякін). Таке відчуття, що з того конвейєрного молоху придуманої кровожерливими катами страшної антиукраїнської машини, в якій перемелювалися кращі сини і дочки нашого народу, ти випадково взяв лиш одну із сотень тисяч справ. І в кожній із них головною була не суть, не правда, а формальність, безумовне виконання наперед поставленого високим начальством завдання.
Поспішність і неправдивість зшитих «білими нитками» доказів очевидна.
Як відомо, основна частина данинських «націоналістів» була арештована 17 квітня. А вже через шість днів, 23 квітня 1938 року, начальник Лосинівського райвідділу НКВС молодший лейтенант держбезпеки Крепак, та начальник Ніжинської оперативної слідчої групи лейтенант держбезпеки Баутін складають у Ніжині «Обвинувальний висновок» усім вісьмом данинцям «в участі в українській націоналістичній, контрреволюційній повстанській організації». Цей документ закінчується словами: «Слідчу справу із звинувачення Зоценка Івана Адрійовича, Кошми Євмена Єлисейовича, Процька Микити Євменовича, Коваля Івана Кузьмовича, Подолянка Василя Маркіяновича, Дворського Якова Миколайовича, Яценка Михея Денисовича, Процька Мини Івановича направити на розгляд Трійки при Чернігівському облуправлінні НКВС».
Отож, допити арештованих, свідків, запити на характеристики із колгоспів, сільрад, паперове оформлення усіх документів – на все це потрачено менше тижня.
Звертає на себе увагу одна промовиста деталь: і обвинувальний вирок, і рішення тієї зловісної «тройки» датується одним і тим же днем: 23 квітня 1938 року. Отож, ніякого суду, ніякого права на оскарження його результатів. Збіг день у день підписів обвинувачення і протоколу засідання «тройки» наводить на думку: або тройка та «засідала» в Ніжині, або справу вранці передали до Чернігова, а після обіду вона вже була розглянута й затверджена до виконання.
Рішення «тройки», яке оформлялося протоколом №64, було однакове для всіх восьми арештованих: «Розстріляти».
Наказ про виконання цього рішення по кожному з цих воістину безневинних мучеників підписував персонально начальник Управління НКВС по Чернігівській області Єгоров. Наведемо для історії мовою оригіналу один із цих восьми наказів справи «данинських націоналістів»:
«Сов. секретно. Серия «Ч».
Коменданту Черниговского СУ НКВД сержанту госбзопасности тов. Филенко
ПРИКАЗАНИЕ
На основании выписки и протокола №64 от 23 апреля 1938 года – заседания Тройки при Черниговском облуправлении НКВД
ПРИКАЗЫВАЮ:
Зоценко Ивана Андеевича, 1901 г. Рож., урож. с. Вертиевка Нежинського р-на
Р А С С Т Р Е Л Я Т Ь.
Об исполнении составить акт в 3-х экземплярах, который отдать начальнику 8-го Отделения УГБ УНКВД.
Начальник УНКВД по Черниговской обл. капитан госбезопасности Егоров.
5 мая 1938 г.
І так – по кожному із тих восьми прізвищ.
Засудженим на розстріл у цій справі залишалося ще прожити в переповнених такими ж «ворогами народу» камерах Чернігівської в’язниці дев’ять днів. Вирок було таємно виконано 14 травня 1938 року.
***
Такі матеріали, які пролежали в недоступних архівах десятиліття, мають пізнати й глибоко осмислити не лише родичі, спадкоємці репресованих, а й всі, нині сущі в Україні, – старші і молоді. Одні - для того, щоб повернутися з вибіркового безпам’ятства, відділити завбачливо утрамбовані владою товстими шарами ідеологічної полови зерна правди. Інші – для того, щоб гіркі житейські уроки дідів і прадідів передати своїм дітям. Саме вони перед світлою пам’яттю своїх чистих душею і світлих у своїх намірах попередників нізащо не повинні допустити повторення нової національної біди.
Микола ТИМОШИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |