Убили за любов до України. Злочинців не знайшли
До 25-річчя не покараного злочину
2022 року виповнюється 25 років від часу звірячого вбивства в домашньому помешканні столиці України заступника голови Української християнсько-демократичної партії, голови Київської крайової організації православного братства Андрія Первозванного журналіста Володимира Кательницького та його вісімдесятилітньої матері Лукерії Єлисеївни. Обоє – уродженці села Данина Ніжинського району на Чернігівщині. Вбивство не розкрите, пам'ять патріота достойно не поцінована й не увічнена.
«Закололи лікарі», виходила данинська знахарка
Володя був шостою дитиною в селянській родині Степана та Лукерії Кательницьких. Первісток Микола з’явився на світ у голодному 1933-му. Не вижив – зачах за півроку від недоїдання. Іван та Василь – довоєнні. Валентину мати тяжко виношувала в голодний 1947-й. За нею – знову хлопчик, якого назвали в честь померлого первістка – Миколою. Найменший Володя народився 1952-го.
Життя розпорядилося так, що з останньою дитиною батькам довелося спізнати й пережити найбільшого горя.
У п’ять років найменший захворів поліомієлітом. У час одного із загострень його спішно доправили до райлікарні в Лосинівку. Ні пігулки, ні уколи не подіяли. Ноги переставали ворушитися, а одна вже почала синіти.
Невідступно при малому була мати Ликера Євменівна. Часто безсонними ночами усе докопувалася до ніким не розгаданої таїни роду: «За що їй така кара, за кого й чому дитя мусить розплачуватися?». Тоді й згадала про бабку Соснишку – стареньку данинську знахарку, яка недавно перебралася до дітей у райцентр.
Бабку привезли до лікарні підводою разом із її знаною у краї клунком-валізою, наповненою всілякими каламарчиками з мазями й трав’яними настоянками. Псалтир тримала в руках. Вступивши до палати, воліла, щоб усіх, крім хлопчика, звідти вивели. Бабку в лікарні знали, тому й не перечили.
За півгодини вона вийшла в переповнений хворими та медсестрами коридор і тихо сказала: «Врачі закололи хлопчика. Але виживе. На дев’ятий день заворушиться, а потому й ходитиме».
Про той випадок у лікарні колись районної Лосинівки старожили Данини згадують і досі.
Можна цьому вірити-не вірити, але молитви, примочки та мазі баби Соснишки, яку батько Степан привозив ще пару разів і в Данину, таки виявилися помічними. Хлопець пішов до школи.
Втім, його ноги від тієї пори ніколи вже не ступали землею впевнено – завжди були непередбачливими – могли спіткнутися за будь-що, все більше ставали залежними і від погоди, і від самопочуття. Один ботинок кожного наступного року спеціально виготовлявся в майстерні.
Хлопець мав неабияку силу волі й хотів жити. Тому уперто навантажував свої неслухняні й неміцні ходуни не лише гантелями, а й працею на городі. Полов забур’янені грядки, рвав ботвину поросятам, збирав картоплю, в’язав снопи. Все те робив не як усі - на колінах. У такий спосіб працював на присадибних ділянках і багато літ потому, коли родина назавжди покинула Данину, - сестра Валентина купила хату ближче до ніжинської електрички, в Синяках. Володя тоді часто приїздив туди з Києва в гості. Але не байдикував, а звично ставав біля сестри у міжряддях. Утім, як і раніше, - на колінах.
Чи не на всі шкільні роки до нього приліпилося вуличне прізвисько «каліка». Від цього часто наодинці плакав. Добрі люди на те реагували мудрим народним висловом з наголосом на першому слові: «Людину треба любити, а не її гріх».
Звільнений за помилку в цитаті Лєніна
Зі своїм каліцтвом Володя змирився , а от із несправедливостями від світу цього, які часто сипалися на нього, – ніколи. Старша сестра Володі Валентина виділяє два знакові в його юній долі несправедливості долі: провальний вступ до Ніжинського педінституту та звільнення з посади ректора.
Змалку мав потяг до літератури, писання. Хотів бути вчителем української мови та літератури. Але ніжинські екзаменатори «зарізали» на творі. Із запропонованих трьох тем юнак обрав сучасну: роздумував над образом лікаря Платона Кречета з хрестоматійної колись драми Олександра Корнійчука. Тлумачив, видно, відверто, по-своєму, як тоді казали в селі, – не тим степом пішов.
Тодішній авторитет данинців директор сільської десятирічки Василь Євменович Кошма, вболіваючи за свого кращого випускника, наважився поїхати розбиратися з тією двійкою до приймальної комісії в Ніжині. Йому показали твір, перекреслений навхрест червоним. Граматичних виправлень там не було, але зі слів викладачки-перевіряльниці ставало зрозуміло, що цей абітурієнт написав твір цілковито не так, як тоді вимагалося від вступника до радянського вишу. Вдруге вступати до Ніжина вже не захотів.
Недовго обіймав Володя і престижну посаду редактора київського видавництва «Знання». Отримав її по закінченні редакторського факультету Українського поліграфічного інституту у Львові, куди вступив після року вимушеного колгоспного стажу обліковцем на тваринницькій фермі рідної Данини.
Товариство «Знання» радянської пори займалося зазвичай випуском пропагандистських агіток про переваги комуно-більшовицької системи над «загниваючим капіталістичним Заходом». Одну з таких і редагував новопризначений редактор Володимир Кательницький. Брошуру ту читав ще не один перевіряльник, певне уздовж і впоперек, перед засиланням до друку. Але всюдисущі цензори з ідеологічного відділу ЦК компартії все ж уздріли в примірнику уже віддрукованого накладу «грубу політичну помилку»: в розлогій цитаті Леніна було поставлено замість крапки… три крапки. В цьому побачили натяк чи то на недомовленість, чи то на двозначність. Одним словом, редактора наказали. І то в ганебний спосіб: за передрук цього аркуша з нього вирішили вираховувати… три наступні зарплати. Праця в цьому колективі ставала чимраз нестерпнішою через причіпки безпосереднього начальника – завідувача редакцією. Той був навсправжки «радянським ідеологічним солдафоном» - знущався з хлопця. Навіть його заяву про звільнення за власним бажанням не хотів підписувати. І таки поплатився: в час одного з прочуханів схопив того начальника інфаркт - помер на очах колективу.
Епізод цей таки виглядає містичним. Утім, коли скрупульозно вивчити короткий життєвий шлях Володимира Кательницького, то присутність нерозгаданої таїни в ньому, що межує з незбагненною містичністю, постає таки зримо. От хоча б історія із пророцтвом сліпого кобзаря.
Пророцтво сліпого кобзаря
Одного літнього надвечір’я на данинському церковному майдані зупинився перепочити старий мандрівний бандурист. (До ствердження більшовицької влади це явище було звичним у селах цього краю). Після кількох старовинних дум і пісень, яку селяни сприйняли із сльозами на очах, пообіцяв молодицям погадати на їхні долі. Відважилася підійти до того кобзаря і зовсім юна наймичка-сирота Лукерія.
Те, що сказав характерник-перебендя, тримаючи в руках Лукеріїну руку, тоді ні схвилювало, ні стривожило дівчину. Адже щось подібне не раз доводилося чути їй і від циганів. Особливо в першій половині «пророцтва». Мовляв, матимеш чоловіка та багато дітей і проживеш точно 60 літ; проте далі, як вдасться вийти з одного нещастя, то житимеш довго, але помреш мученицькою смертю.
Лукерія Єлисеївна згадала дітям про почуте ще в пору свого дівоцтва дивне пророцтво зайшлого в село сліпого кобзаря лише після трудно пережитого нещастя, яке випало їй саме в пору 60-ліття. Спочатку поламала ногу, затим унадилися інші хвороби. А далі була клінічна смерть, яку таки пережила. Коли б донька не забрала до Києва та не вибігала багатьох лікарів, напевне, не перейшла б мати самотужки ту чорну смугу.
Далі якось усе налагодилося. Старенька жила в Києві спочатку при доньці, а потім її забрав найменший син. Якраз набув власне житло на Оболоні по вулиці Зої Гайдай – невелику двокімнатку на верхньому поверсі блочної дев’ятиповерхівки. Щоправда, ліфт часто не працював і Володі доводилося долати ту висоту не однією зупинкою на міжповерхових сходах. Мати ж із хати фактично не виходила. Незатишно їй було в тій «клітці» з одним вікном, серце рвалося в рідну Данину. Одначе вона туди вже більше ніколи не повернулася.
Від навчання в Америці відмовився
Чим займався Володимир?
Обпікшись на редакторській праці, з головою поринув у політику та громадські рухи національно-демократичного спрямування. Набирав обертів, а з тим і нечуваного доти авторитету серед простих українців Рух, який з громадського об’єднання ставав впливовою партією. Як і на початку 20-х гостро постає суспільний запит на відродження українською за сутністю і духом Української церкви. На порозі нової України час потребував сміливих, рішучих, патріотичних особистостей. До цих лав не вагаючись долучився Володимир Кательницький. Тісно працював із В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою, патріархами - Мстиславом (Скрипником) у час його короткого керівництва об’єднаної УАПЦ, Володимиром Романюком.
Можна припустити, що доля Володі могла б скластися зовсім по-іншому, якби він свого часу скористався з пропозиції патріарха Володимира Романюка поїхати на навчання до Америки, в одну з православних колегій. Пропозиція направду заманлива. І несподівана. Для цього слід було обирати духовний сан і залишитися працювати з-поміж своїх земляків на чужині. Але… Він був чесним передусім перед собою. Тому - відмовився. Бо твердо вже вирішив для себе і без вагань відповів Патріархові: «Залишаюся в Україні, тут я більше можу зробити».
До своєї мученицької Голгофи йому залишалося від того епізоду рівно два роки.
Убивство: кобзареве пророцтво збулося
… Того липневого дня Володя мав приїхати на вихідні вечірньою електричкою з Києва. По обіді зателефонував сестрі. Голос був спокійний, бадьорий. Сказав, що пробуде два дні, отож, дополювати грядки будуть разом. Пані Валентина підійшла до платформи Синяки завчасно, однак із цієї електрички до неї ніхто не вийшов.
Передчуваючи щось недобре, подзвонила братові Івану в Ніжин. Той підняв слухавку знервованим, адже щойно лиш заспокоїв неповнолітню доньку Катю після її чергового емоційного зриву. Катя з дитинства тяжко хворіла й не раз билася в істериці, розповідаючи батькам те, що вона бачить перед очима. Сьогоднішнє її «видіння», схоже, стосувалася дядька Володі та бабусі Лукерії. Ось з її слів, переказаних пані Валентиною: «Убивають Лукерку!.. Нема Володі!.. Двоє тягнуть їх… Тече кров!..».
Те, що побачили правоохоронці з понятими, і те, що зафіксували згодом у протоколі огляду, не могло не приголомшити. Голе закривавлене тіло матері лежало на підлозі, таке ж Володі – у ванні. Звідти розтікалася квартирою червона вода. На тілі Володимира було 14 колотих та різаних ран. Воно було суцільним кривавим місивом - від тортур і побоїв. Такі ж жахливі сліди катувань (сокирою, ножем, молотком) вкривали тіло старенької матері. Як пізніше з’ясували експерти-криміналісти, смертельна рана у матері була десятою - сокирою по голові, а у Володимира чотирнадцята – від ножа в серце…
Сталося те в ніч із 7 на 8 липня 1997 року у власному київському помешканні журналіста і публіциста, відомого громадського і церковного діяча, вихідця з чернігівської Данини Володимира Кательницького.
За кілька днів по тому «Вечірній Київ» (число за 15 липня) приголомшив своїх читачів таким повідомленням:
«Минулого тижня столицю струснула звістка про жорстоке вбивство: у ніч із сьомого на восьме липня у власній квартирі на Оболоні було по-звірячому замордовано заступника голови Української християнсько-демократичної партії, голову обласної організації православного братства Андрія Первозванного журналіста Володимира Кательницького та його вісімдесятилітню матір Лукерію Єлисеївну. Саме вбивство вражає надзвичайною жорстокістю, оскільки величезна кількість різаних і колотих ран та тілах загиблих свідчить про те, що над жертвами довго глумилися…»
Звістка ця сколихнула не лише Київ, не лише всю Україну, а й небайдуже до вимушено покинутої батьківщини світове українство.
Відспівували тіла безневинно убитих Володимира та Лукерії у Володимирському патріаршому соборі в Києві за участю тисяч вірних.
Пророцтво сліпого кобзаря юній наймичці-сироті Лукерії на церковному майдані старовинної Данини збулося…
Убивство: реакція преси, громадськості і влади
Убивство Володимира Кательницького та його матері в особливо цинічний спосіб не залишилося поза увагою засобів масової інформації. Втім, аналіз газетних підшивок тієї пори, яку історики потім назвуть романтичною і тривожною добою українського відродження, засвідчує, що на цю резонансну подію належно зреагувала передусім преса національно-патріотичного спрямування. Зовсім промовчала (тобто або не помітила, або не надала цій події вагомого значення) та частина всеукраїнської, здебільше російськомовної, преси, яку в ту пору активно прибирали до своїх рук олігархи з чужою українству ментальністю.
Спробую подати огляд оцінок і акцентів крізь призму тих журналістів газет, які після оприлюднення інформаційних повідомлення про цю трагедію оперативно взялися проводити власні журналістські розслідування.
На шпальтах таких газет як «Час-Time», «За вільну Україну», «Молодь України», «День», «Українське Слово», «Нескорена Нація», «Вечірній Київ», «Наша Віра», «Київські Відомості» (українськомовний тижневий додаток до «Киевских Ведомостей») та інших не лише повідомлялися про перші деталі вбивства та ставилася вимога до правоохоронних органів результативно провести оперативне слідство, а й висловлювалися різні його версії.
Пострадянська міліція, на службовій формі якої держава лиш недавно поміняла московський серп і молот на український тризуб, зазвичай не поспішала з висновками. Більше того, від початку вона неохоче йшла на контакт із журналістами. Справа велася в’яло, безсистемно. Може, тому, що за неї взялися здебільше шовіністи в українських погонах, а не реальні професіонали-патріоти, захисники правопорядку рідної Батьківщини.
На настирливі домагання журналістів подати свіжу інформацію керівництво міліції зазвичай вживало формальну фразу: слідство розглядає кілька версій, про які ще рано говорити. Автори львівської газети «За вільну Україну» назвали таку відповідь «добре відомим професійним штампом, бо кваліфікованої спрямованості супроти злочинності тут не відчувається».
Відвертішими і сміливішими були на той час відомі громадсько-політичні діячі, які від початку прагнули примусити владу з усію серйозністю віднестися до цього вбивства, не допустити спроб міліції «перевести стрілки» на другорядне.
Найголовнішою називалася версія вбивства з політичних мотивів. Першим її озвучив тодішній голова Української християнсько-демократичної партії Олесь Сергієнко.
Цієї версії також дотримувався колектив редакції особливо популярної на той час газети, заснованої В’ячеславом Чорноволом, «Час-Time» (наклад її у липні того року сягав майже 120 тисяч примірників, що на теперішні реалії пресової української журналістики є нечуваним).
Тепер про реакцію громадськості.
Усі, хто тісно спілкування з Володимиром, знали, що він не раз скрушно згадував одну із погроз, яка прозвучала в слухавці його домашнього телефону: «В списке тех, кого мы будем убывать, ты первый». Не випадково після того він поставив вхідні до квартири залізні двері й замок із секретом.
Прихильники В. Кательницького, наголошувалося в цитованій вище публікації газети «День», схильні до версії про те, що він став жертвою міжконфесійних "розбірок" і своєї активної діяльності на користь Української Автокефалії. Тим паче, що вбивство сталося воно в переддень роковин смерті Патріарха Володимира Романюка. Прихожани київського Покровського храму, парафія якого першою в столиці України фактично очолила рух за перехід українських церков під омофор УАПЦ і де Кательницький був обраний за старосту, називали його одним із родоначальників автокефального руху в Україні початків відновлення її незалежності.
Версія тривіального пограбування. Її запустила прокуратура Подільського району м. Києва, яка за фактом вбивства вела кримінальну справу. Однак ця версія від початку не витримувала критики. І на це є кілька аргументів:
- у Кательницького не зберігалося жодної копійки власних заощаджень, позаяк він їх просто не мав;
- його часто не було вдома, а матір майже не піднімалася з ліжка, тому в будь-який час квартиру можна було пограбувати;
- навчений обережності у зв’язку з тривалими погрозами, власник квартири міг відчинити двері пізньої години хіба що добрим знайомим чи стражам закону;
- вбивці знущалися з жертв у помешканні багатоквартирного будинку, не боячись сусідів; цілком очевидно, що були впевнені у своїй безкарності
- після вбивства квартира не була пограбована, та в ній і не було що грабувати, крім книг і стосів газетних підшивок.
Висунуту працівниками міліції і прокуратури так звану грабіжницьку версію відразу спростував і тодішній патріарх УПЦ КП Філарет. Він виступив на спеціально скликаній прес-конференції із заявою, де акцент зроблено на такому: «Це не було вбивство, вчинене з метою пограбування, оскільки жертви були небагатими людьми. Вбивство Володимира та його матері має інший характер. Це – звірячий акт».
Через тиждень після цієї трагедії святійший Філарет, під час підписання Меморандуму християнських конфесій України про невикористання силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах, яке відбувалося у Маріїнському палаці 21 липня, звернувся до тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, щоб той допоміг прояснити всі обставини вбивства В. Кательницького. За словами помічника Патріарха Артура Губаря, «пан міністр клятвено пообіцяв, що до 23 липня все з’ясує і дасть патріархії інформацію».
Однак, як покаже подальший розвиток подій , «справу Кательницьких» міліція загнала в «глухий кут». Все в точності повторилося так, як і того «кривавого четверга» 1995 року біля брами Софійського собору в день поховання патріарха Володимира Романюка: безоружних вірних та справжніх українських патріотів жорстоко побили своїх ж, українські міліціонери; натомість винуватців провокації та її виконавців так і не знайшли і не покарали.
Пострадянська міліція патріотів не шанує
Розшукуючи вбивць, правоохоронці кинули за грати… родичів жертви.
Вище подане речення – не припущення автора, а підзаголовок журналістського розслідування редакції газети «Молодь України» до резонансної публікації під заголовком «Чиї ж руки в корові патріота?».
Спонукою цієї публікації в найстарішій українській молодіжній газеті слугувала сповідь-відчай сестри Володимира Кательницького - Валентини Савельєвої, яку вона вимучила на могилі матері і брата у час похорону на Берковецькому цвинтарі. Свідком цієї сповіді була низка журналістів, серед них і «молодоукраїнець» Анатолій Зубков. Саме цей небайдужий журналіст вирішив дослідити факти, викладені пані Валентиною. Ось що виявилося насправді.
Історія ця, як зазначає сам журналіст, важко вкладається не лише в якісь правові рамки, а й у звичайне людське розуміння.
Далі, з посиланням на цю публікацію, подаю зреферований і скорочений виклад головного з неї.
Працівники міліції відразу схопили їх, зламаних горем, людей, що прийшли самі до міліції просити допомоги. Схопили двох синів пані Валентини – Олександра і Костю. Також старшого брата вбитого Володі Миколу. Їх зачинили в камері райвідділу міліції і… били. Рідним загиблих, які були в стані шоку від щойно пізнаної трагедії, хвацькі «стражі порядку» з кам’яним і звірячим виглядом хотіли… повісити це подвійне вбивство. Повторювали не один раз: «Признавайтесь, как вы их убывали!».
Методи – із 30-х сталінських років: упродовж 36 годин (півтори доби) , без сну та їжі. Молодшого з родичів, двадцятирічного Костю, який благав міліціонерів не бити хоча б по голові, бо він перехворів на менінгіт, «стражі порядку» гамселили з двох боків по вухах. А щоб не кричав, додавали ще й палицею, промовляючи: «Будешь кричать, мы с тобой в хоккей поиграем!».
Лиш після цього, пересвідчившись, що хлопці ні в чому не винні, а вибити такого потрібного для слідчих «зізнання» не вдасться, їх відпустили. Звичайно, ніхто й не збирався вибачатися в тому, що «перевищили повноваження».
Дивом пощастило уникнути знущань у райвідділі міліції пані Валентині, в якої від нервового зриву відкрилася кровотеча, і «пінкертонам», щоб не сталося більшої біди, довелося викликати «швидку». Тим часом для її сина спілкування з міліцією обернулося серйозними наслідками. У Костянтина, якому після таких «допитів» стало зле, черговий лікар міської лікарні (колишньої Жовтневої) зафіксував розрив барабанної перетинки внаслідок ударів»…
Чим же завершилися ті розслідування?
Чи добилися родичі, небайдужі журналісти правди від правоохоронців, влади?
На обидва запитання відповідь однозначна - ні.
Справу хотіли закрити ще того ж 1997 року. Але через наполегливість тодішнього депутата Київради Олеся Сергієнка, її знову змушені були діставати з архіву та запускати новим колом. Помінялися три слідчі. Але нового й правдивого в ній нічого не з’явилося.
Втім через два роки по тому до цієї теми знову повернувся «Вечірній Київ» з аналітичною статтею Володимира Щербини. Назва статті також промовиста: «Нерозкриті злочини стають нормою для України». Уводжу до цього сумного огляду преси цю статтю для того, щоб процитувати головну думку автора: «Нерозкрите політичне вбивство В. Кательницького і безкарність цього злочину тягнуть за собою й цілу низку подальших убивств. Згадаймо недавні підступні постріли кілерів у під’їздах будинків, вибухи у громадських установах, раптові транспортні аварії, випадкові отруєння, а то й зникнення небажаних для когось людей. Страшно жити в такій країні, де не діють закони, а панує свавілля і безкарність злочинів, де нерозкриті вбивства стали нормою суспільного життя».
Гірко констатувати істину: в країні, в якій уся судова система покрита метастазами корупції, подібні злочини ніколи не розкриваються. Згадаймо хоча б убивство Володимира Івасюка, В’ячеслава Чорновола, Олександра Бойчишина, героїв Небесної Сотні…
Під знаком братства Андрія Первозванного
З кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття в українському інформаційному полі все частіше звучали поняття «братство». Маємо справу із явищем активного розвою діяльності релігійно-національних товариств, традиції яких сягають козацьких часів. Тоді, за твердженням дослідника Євгена Онацького, такі братства ставали активними оборонцями української національної самобутності. Вони розгортали активну культурно-освітню працю, започатковували книгодрукування рідною мовою, допомагали простому люду зберігати віру, традиції та обряди своїх пращурів. Виникали зазвичай при православних монастирях, а чи провідних храмах. Найпоказовіший факт авторитету такого громадсько-релігійного руху маємо з 1632 року, коли до Київського братства записався сам гетьман України Петро Сайгайдачний зі всім Військом Запорізьким.
В історії українського національно-визвольного руху відомі братства як громадські об’єднання однодумців за суспільно-політичними орієнтирами, вояцьким минулим або за якоюсь однією соціально важливою конкретною справою: братство тарасівців, Кирило-Мефодіївське братство, братство Українських Січових Стрільців, Братство колишніх вояків Першої Української Національної Армії, братство Св. Миколи, братство Св. Покрови.
Володимирові Кательницькому судилося стояти біля витоків єднання молодих однодумців-патріотів православного віровизнання в організацію новітнього часу, якою стало Братство Святого Андрія Первозванного. І не просто бути свідком відродження однієї зі славних традицій українства, а й очолити чи не найбільший і найпотужніший осередок «андріївців» – Київський. Цей осередок об’єднував активістів столиці, Київської, Чернігівської, а згодом і Сумської областей.
Тут варто звернути шванк на оду особливо резонансну серед киян акція, до успішної проведення якої мав безпосередній стосунок Володимир Кательницький як голова київського осередку братства Андрія Первозванного. Ідеться про приїзд в Україну зі США 20 жовтня 1990 року патріарха Мстислава (Скрипника). З Борисполя аж до Софії Київської патріарха зустрічав живий ланцюг християнської України - з букетами живих квітів, радісними вигуками привітаннями за національними кличами «Слава Україні!» - «Героям Слава!». Таку масу народу треба ж було підняти, організувати, поінформувати, роззосередити.
Тоді він стояв неподалік від імпровізованої сцени на майдані Святої Софії і з живими іскринками в очах ловив кожне слово легендарного українського патріарха вкотре відродженої на берегах Дніпра УАПЦ: «Понад триста років нас гнобила Московська церков, «опікували» західні і східні «покровителі». І не було від того радости, бо всі прагнули тримати нас навколішках, як своїх рабів поневолених. Відсьогодні ми ж є рівноправні серед усіх Церков. То ж не варто ієрархам московським кидати на нас прокльони. Бо ті, хто воює, не мають права називатися слугами Христосової Церкви. Ми нікого не обездолюємо, ми лише повертаємо своє, відроджуємо церкву, котра опікувалася київськими князями, славним гетьманством і козацтвом».
Та пам’ятна подія 20 жовтня 1990 року вселила в серця мільйонів українців віру, що цього разу свою, національну, церкву таки вдасться ствердити в себе вдома.
Нині важко припустити, про що думав Володимир Степанович у ті миті на переповненому українським людом Софійському майдані столиці. Зазвичай, коли емоції зашкалюють, коли серце стукає частіше, а на душі особливо тривожно-радісно, в калейдоскопі пам’яті особливо зринають знакові картинки з рідної сторони: батьківського дому і все те до болю близьке, що з ним пов’язане. А коли так, то й напівзруйнований безбожною владою рідний данинський храм, схожий тепер на критий шифром величезний хрестоподібний сарай, - без п’яти куполів-красенів, без дзвіниці, яку за ясної погоди і з Ніжина можна було розгледіти. Напевне, що рішення віддати борг-данину свої Данині - відродити цей храм - у нього з’явилося саме того дня.
До цього сюжету варто буде повернутися дещо згодом.
Від редактора до журналіста
Володимир Кательницький - талановитий журналіст, майстер пера високої проби, яскравий представник української патріотичної журналістики, що саме в цю історичну пору активно відроджувалася. Йдеться передусім про низку газет у центрі і в краях, засновники і працівники яких продовжували кращі традиції попередників - відчайдухів без журналістських дипломів кінця ХІХ - початку у ХХ століть. І те відбувалося за умов, коли новочасна офіційна Україна того не толерувала і всіляко, за допомогою каральних органів, притлумлювала. Йдеться про журналістику правдиву, наступальну, із чітко вираженою націоцентричною проблематикою, якої упродовж останніх тридцяти років українського державотворення ставало, як це не парадоксально звучить, все менше.
Висвітлити цю тему в усій її повноті й багатогранності тепер досить складно. Передусім тому, що весь колосальний домашній архів Володимира Кательницького, його рясне листування з громадськими, політичними діячами, з нашою діаспорою в Канаді, США, Італії, Аргентині пропав назавжди. Безумовно, що там міг зберігатися й архів його газетних публікацій або принаймні витинки з них. З іншого боку, Володимир співробітничав не з одною конкретною газетою, підшивку якої, за бажанням, легко віднайти й ретельно простудіювати, а був своєрідним журналістом-фрілансером: надсилав свої часті дописи передусім у ті газети, редакційна політика яких була суголосною із суспільно-політичними орієнтирами автора. Спроби скласти бодай первинну бібліографію таких публікацій досі ніким ще не здійснювалися.
Вдалося з’ясувати коло редакцій газет, із якими найактивніше співробітничав Володимир і де стало друкувалися його праці. Це передусім всеукраїнські «Час -Time», «За Вільну Україну», київська «Вечірній Київ». Із діаспорних видань найчастіше дописи цього автора оприлюднювала двомовна канадська газета «Український Голос – Ukrainian Voice».
Володимир Кательницький відносився до тієї незначної чисельно спільноти українських журналістів нового часу, яким полювання за сенсаційними, здебільше, неперевіреними фактами та торгування з редакціями, що більше заплатять за таку направду «смажену» сенсацію, було чужим, відразним. Для цього не треба й учитися на журналіста, а просто мати зв’язки із сильними світу цього, яким доступні джерела походження інформації і які зацікавлені в поширенні на шпальтах української журналістики суцільного негативу. Такий не випадковий ще від початків 90-х років негатив, що надовго «прописався» в ЗМІ, з упертою послідовністю формував комплекс переляканого, невпевненого в собі, невибагливо в читацьких смаках українського читача. Такого читача, звісно, легко переконувати, залякувати, спрямовувати: що читати чи дивитися, в яку церкву ходити, кого шанувати, а кого лаяти, якою мовою говорити….
Володимира цікавив фактаж передусім соціально й національно значущий. Такий, що ставав би приводом для аналізу, роздумування і, звісно ж, дії – на початку самого автора, а згодом і широкого кола читачів.
Зазвичай таке чтиво є нелегким для пересічного читача, якого продажна й олігархічна преса вже встигла сформувати за останні десятиліття, - читача зневіреного суспільними негараздами, роздратованого нікчемними, але владними політиками-обіцяльниками. Спонукати такого до прочитання текстів мізками, які «пітніють від незнаної досі правди», можна лишень у випадку, коли такий текст не просто зачепить «за живе» на початку, а й не відпускатиме до кінця.
На та це здатен далеко не кожен журналіст. А передусім лиш той, кому притаманні такі вроджені й набуті чесноти як талант, багатий життєвий досвід, глибокі знання та оригінальний власний стиль письма. У такому письмі важливі інтонаційно-образні прийоми та переконливий, аргументований і емоційний виклад.
Проаналізувавши виявлений у час підготовки цього розділу журналістський доробок Володимира Кательницького, можу без перебільшення ствердити, що саме такі характеристики накладаються на публіцистичні тексти цієї особистості.
Чому сучасна Данина зігнорувала вшанування пам’яті знаного в світі земляка ?
Виповнюється вже чверть століття від часу мученицької смерті його та матері. Про той останній у житті живий їхній день нагадують на Берковецькому цвинтарі в Києві хіба що ці два написи на їхніх мармурових пам’ятниках. Матері: «Голубко сиза! Коли Вас катували, тобі боліли не твої, а синові рани. Нехай святиться любов материнська!».Володимирові: «Звірячим катування відібрали твоє тілесне життя, але Дух не зламали. Лишилася живою твою любов до Бога і України».
Його любов до Бога напевне що залишиться назавжди живою. А от пам'ять тих, хто мав би пишатися такою особистістю, ставити в приклад, згадувати з осібною шаною та подякою, все ще перебуває в німотному стані. Йдеться про його рідну Данину та тих сучасників, хто тепер уособлює це колись велике, знане на цілу округу старовинне село.
Данина була здавна відмітною на цілій Чернігівщині за кількома характеристиками її історичного поступу – село заможне, вільнолюбиве, патріотичне. Православні вірні цього села чи не першими в краї зініціювали на початку 20-х років перехід своєї громади в лоно активно відроджуваної Української Автокефальної Православної Церкви. За прикладом данинців активно відмосковлювалися тоді й інші села Ніжинщини. Селяни з Данини довго саботували акцію із переписування свого майна до колгоспів. Будучи насильно загнаними до колгоспного стійла, так і не навчилися результативно працювати на спільний казанок: три данинські колгоспи упродовж десятиліть хронічно замикали районні зведення чи не за всіма показниками виконання своїх виробничих зобов’язань перед державою. Село було славне також осібним храмом на честь Святої Тройці. Не таким, як у всіх, – на всю Ніжинську округу найбільшим (на тисячу душ) і найкрасивішим (п’ять куполів із висотною дзвіницею). Через той храм і його харизматичного священника отця-протоієрея Петра Скорини, який віддав цьому селу півстоліття своєї ревної праці, Данина упродовж тривалого часу була центром окремого благочинного округу. Чи багато сіл можуть похвалитися такою честю? Адже зазвичай роль столиці того чи того благочиння виконує місто, районний центр. А тут - віддалене від твердих доріг, загублене між болотистими рудками село. Показовий факт:
Радянська влада жорстоко мстилася мешканцям таких сіл. 1938 року вісім данинських ініціаторів відмосковолення церкви на чолі зі священником Іваном Зоценком рішенням зловісної «тройки» розстріляли, храм закрили, більшість мешканців виморили голодом 1932-1933 років. А на початку 60-х знаменитий храм переобладнали під сільський клуб, зруйнувавши усі красені-куполи над ним. Останки будівничого храму оця Петра Скорини, які покоїлися від 1909 року в храмовому склепі, викинули на смітник.
На початку 90-х років , коли рішенням держави ще не знищені до кінця храми, в яких містилися або склади, або клуби, повертали вірним. У пораненого Данинського храму з’явилася щаслива нагода бути відновленим. Й ініціатором такого відновленням виступив Володимир Кательницкий.
Будучи чоловим активістом всеукраїнського руху за автокефалію УПЦ й добре вже знаним у діаспорі, Володимир фактично домовився із заокеанськими земляками про виділення коштів на відбудову куполів знаменитого храму в його рідному селі. Доларові пожертви були зібрані. Справа залишалася дріб’язкова: отримати згоду на це самих данинців, що храм цей має знову повернутися до матірньої Української Автокефальної Православної Церкви.
У Данину прибули представники окружної в Ніжині УАПЦ. Однак сплюндровану владою і зраджену тодішньою інтелігенцією українську сутність громади захищати в Данині було вже нікому. Із «раскольнікамі» не захотіли розмовляти – ні влада, ні вірні. Вже тоді в селі орудували прихильники Московського патріархату. Все, на що вони спромоглися, – замовити сільським теслям простеньку, цілковито відмінну від попередньої, дзвіницю. Про куполи й не йшлося.
Такою короткою виявилася пам’ять нащадків колись невпокореного Москвою села…
Про цю не зреалізовану давню свою мрію з відродження храму, в якому хрестився він і всі його предки, з гіркотою повідав Володимир Степанович авторові цих рядків під час єдиної нашої зустрічі в Києві на Хрещатику, у видавництві «Либідь» при Київському університеті 1996 року.
Уже пізніше, втілюючи власну ініціативу з повернення селу історичної назви Данина (замість тричі погвалтованої радянцями Даніно, Данино, Данине) автор цих рядків надіслав до депутатів Данинської сільської ради ґрунтовну історичну довідку та відкритого листа до кожного двору з пропозицією «увічнити в назвах вулиць імена тих, хто зробив багато добра Данині, хто її прославив позва межами краю і був несправедливо знеславлений, спаплюжений, витравлений з пам’яті не одного покоління данинців».
Серед семи достойних імен у тому листі значився і Володимир Кательницький. До листа долучалися й детальні біографічні довідки цих особистостей.
Рішення сільської ради було прогнозовано негативним: таких, мовляв, не знаємо. Що ж до пошанування пам’яті наймолодшого знаного данинця – мученика за віру і Україну, то у відмові назвати вулицю Луцькову, де він народився і мешкав із родиною, на його честь прозвучав аргумент одного «всезнайки» : «Його батько не працював у колгоспі, їздив на бричці та розмальованих санях»…
Справді, народжений 1911 року Степан Филимонович Кательницький не був колгоспником, а заготівельником від місцевої кооперації. Справді, мав і бричку, і сани, майстерно виготовлені й оздоблені своїми руками. Мав і власну думку, і власну гідність. А таких, самодостатніх і успішних, у радянсько-колгоспному, до безміри озлобленому й розшарованому за майновою і світоглядною ознаками, селі віддавна не любили – ні начальство, ні свої…
***
Автор публікації «Нерозкриті злочини стають нормою для України» у «Вечірньому Києві» від 21 липня 1999 року Володимир Щербина закінчив її пригадкою, що друзі й рідні Володимира Кательницького збирають документи про його життя.
Справді, в час похорону на Берковецькому цвинтарі звучали думки пр. необхідність зібрати спомини та видати книгу про мученика за віру і справжнього українського патріота, про його громадсько-політичну діяльність та жертовну смерть в ім’я національного і духового відродження рідного народу.
Відтоді публікації проминуло чверть століття. Але про ту задумку, як це часто буває в нашій стабільно напруженій від запізнілих очікувань сірій буденщині, просто забули. Декого з вірних друзів уже немає в живих, дехто просто розгубився на непростих житейських розстанях, декому просто не до цього.
Вірною своєму улюбленому братові та його недовершеній справі залишилася лише його сестра Валентина Кательницька (Савельєва). Її в сучасній Данині називають найбільшою націоналісткою, надаючи цьому поняттю здебільше негативного відтінку. А у вузькому колі друзів – каторжанкою. Очевидно, за все те, що вона достойно витерпіла та витримала, будучи своєрідним ангелом-охоронцем пам’яті короткої історії життя Володимира. У тоненькій папці вона й передала мені дещо з тих неспростовних документів буремної доби, яка відійшла. Це фотографії, листівки, деякі газетні вирізки. Вони не оцифровані, їх не віднайдеш в інтернеті. І цим вони особливо цінні з історичного погляду
Багато чого з тієї буремної доби відійшло, забулося, вивітрилося з короткої людської пам’яті здебільше не осмисленим, не пізнаним, не поцінованим достойно сучасниками. Йдеться передусім про неповторні людські долі тих, хто тоді жив за принципом «якщо не я, то хто?». Втім, вицвілі, зблідлі від часу й мало ким читані всі ці газетні вирізки, фотографії, листівки, листи ще й до сьогодні бережуть дух молодого й красивого, сповненого добрих намірів і світлих мрій одного з нас – Володі Кательницького, його високий житейський чин і поклик.
Доторкнімося до нього. Щоб не впасти в безпам’ятство. Щоб позбавитися принизливого комплексу хохла-малороса, послушного сало- та вареникоїда, запопадливого гнучкошиєнка. Щоб набратися певності. Щоб стати іншими.
Микола ТИМОШИК
2022 року виповнюється 25 років від часу звірячого вбивства в домашньому помешканні столиці України заступника голови Української християнсько-демократичної партії, голови Київської крайової організації православного братства Андрія Первозванного журналіста Володимира Кательницького та його вісімдесятилітньої матері Лукерії Єлисеївни. Обоє – уродженці села Данина Ніжинського району на Чернігівщині. Вбивство не розкрите, пам'ять патріота достойно не поцінована й не увічнена.
«Закололи лікарі», виходила данинська знахарка
Володя був шостою дитиною в селянській родині Степана та Лукерії Кательницьких. Первісток Микола з’явився на світ у голодному 1933-му. Не вижив – зачах за півроку від недоїдання. Іван та Василь – довоєнні. Валентину мати тяжко виношувала в голодний 1947-й. За нею – знову хлопчик, якого назвали в честь померлого первістка – Миколою. Найменший Володя народився 1952-го.
Життя розпорядилося так, що з останньою дитиною батькам довелося спізнати й пережити найбільшого горя.
У п’ять років найменший захворів поліомієлітом. У час одного із загострень його спішно доправили до райлікарні в Лосинівку. Ні пігулки, ні уколи не подіяли. Ноги переставали ворушитися, а одна вже почала синіти.
Невідступно при малому була мати Ликера Євменівна. Часто безсонними ночами усе докопувалася до ніким не розгаданої таїни роду: «За що їй така кара, за кого й чому дитя мусить розплачуватися?». Тоді й згадала про бабку Соснишку – стареньку данинську знахарку, яка недавно перебралася до дітей у райцентр.
Бабку привезли до лікарні підводою разом із її знаною у краї клунком-валізою, наповненою всілякими каламарчиками з мазями й трав’яними настоянками. Псалтир тримала в руках. Вступивши до палати, воліла, щоб усіх, крім хлопчика, звідти вивели. Бабку в лікарні знали, тому й не перечили.
За півгодини вона вийшла в переповнений хворими та медсестрами коридор і тихо сказала: «Врачі закололи хлопчика. Але виживе. На дев’ятий день заворушиться, а потому й ходитиме».
Про той випадок у лікарні колись районної Лосинівки старожили Данини згадують і досі.
Можна цьому вірити-не вірити, але молитви, примочки та мазі баби Соснишки, яку батько Степан привозив ще пару разів і в Данину, таки виявилися помічними. Хлопець пішов до школи.
Втім, його ноги від тієї пори ніколи вже не ступали землею впевнено – завжди були непередбачливими – могли спіткнутися за будь-що, все більше ставали залежними і від погоди, і від самопочуття. Один ботинок кожного наступного року спеціально виготовлявся в майстерні.
Хлопець мав неабияку силу волі й хотів жити. Тому уперто навантажував свої неслухняні й неміцні ходуни не лише гантелями, а й працею на городі. Полов забур’янені грядки, рвав ботвину поросятам, збирав картоплю, в’язав снопи. Все те робив не як усі - на колінах. У такий спосіб працював на присадибних ділянках і багато літ потому, коли родина назавжди покинула Данину, - сестра Валентина купила хату ближче до ніжинської електрички, в Синяках. Володя тоді часто приїздив туди з Києва в гості. Але не байдикував, а звично ставав біля сестри у міжряддях. Утім, як і раніше, - на колінах.
Чи не на всі шкільні роки до нього приліпилося вуличне прізвисько «каліка». Від цього часто наодинці плакав. Добрі люди на те реагували мудрим народним висловом з наголосом на першому слові: «Людину треба любити, а не її гріх».
Звільнений за помилку в цитаті Лєніна
Зі своїм каліцтвом Володя змирився , а от із несправедливостями від світу цього, які часто сипалися на нього, – ніколи. Старша сестра Володі Валентина виділяє два знакові в його юній долі несправедливості долі: провальний вступ до Ніжинського педінституту та звільнення з посади ректора.
Змалку мав потяг до літератури, писання. Хотів бути вчителем української мови та літератури. Але ніжинські екзаменатори «зарізали» на творі. Із запропонованих трьох тем юнак обрав сучасну: роздумував над образом лікаря Платона Кречета з хрестоматійної колись драми Олександра Корнійчука. Тлумачив, видно, відверто, по-своєму, як тоді казали в селі, – не тим степом пішов.
Тодішній авторитет данинців директор сільської десятирічки Василь Євменович Кошма, вболіваючи за свого кращого випускника, наважився поїхати розбиратися з тією двійкою до приймальної комісії в Ніжині. Йому показали твір, перекреслений навхрест червоним. Граматичних виправлень там не було, але зі слів викладачки-перевіряльниці ставало зрозуміло, що цей абітурієнт написав твір цілковито не так, як тоді вимагалося від вступника до радянського вишу. Вдруге вступати до Ніжина вже не захотів.
Недовго обіймав Володя і престижну посаду редактора київського видавництва «Знання». Отримав її по закінченні редакторського факультету Українського поліграфічного інституту у Львові, куди вступив після року вимушеного колгоспного стажу обліковцем на тваринницькій фермі рідної Данини.
Товариство «Знання» радянської пори займалося зазвичай випуском пропагандистських агіток про переваги комуно-більшовицької системи над «загниваючим капіталістичним Заходом». Одну з таких і редагував новопризначений редактор Володимир Кательницький. Брошуру ту читав ще не один перевіряльник, певне уздовж і впоперек, перед засиланням до друку. Але всюдисущі цензори з ідеологічного відділу ЦК компартії все ж уздріли в примірнику уже віддрукованого накладу «грубу політичну помилку»: в розлогій цитаті Леніна було поставлено замість крапки… три крапки. В цьому побачили натяк чи то на недомовленість, чи то на двозначність. Одним словом, редактора наказали. І то в ганебний спосіб: за передрук цього аркуша з нього вирішили вираховувати… три наступні зарплати. Праця в цьому колективі ставала чимраз нестерпнішою через причіпки безпосереднього начальника – завідувача редакцією. Той був навсправжки «радянським ідеологічним солдафоном» - знущався з хлопця. Навіть його заяву про звільнення за власним бажанням не хотів підписувати. І таки поплатився: в час одного з прочуханів схопив того начальника інфаркт - помер на очах колективу.
Епізод цей таки виглядає містичним. Утім, коли скрупульозно вивчити короткий життєвий шлях Володимира Кательницького, то присутність нерозгаданої таїни в ньому, що межує з незбагненною містичністю, постає таки зримо. От хоча б історія із пророцтвом сліпого кобзаря.
Пророцтво сліпого кобзаря
Одного літнього надвечір’я на данинському церковному майдані зупинився перепочити старий мандрівний бандурист. (До ствердження більшовицької влади це явище було звичним у селах цього краю). Після кількох старовинних дум і пісень, яку селяни сприйняли із сльозами на очах, пообіцяв молодицям погадати на їхні долі. Відважилася підійти до того кобзаря і зовсім юна наймичка-сирота Лукерія.
Те, що сказав характерник-перебендя, тримаючи в руках Лукеріїну руку, тоді ні схвилювало, ні стривожило дівчину. Адже щось подібне не раз доводилося чути їй і від циганів. Особливо в першій половині «пророцтва». Мовляв, матимеш чоловіка та багато дітей і проживеш точно 60 літ; проте далі, як вдасться вийти з одного нещастя, то житимеш довго, але помреш мученицькою смертю.
Лукерія Єлисеївна згадала дітям про почуте ще в пору свого дівоцтва дивне пророцтво зайшлого в село сліпого кобзаря лише після трудно пережитого нещастя, яке випало їй саме в пору 60-ліття. Спочатку поламала ногу, затим унадилися інші хвороби. А далі була клінічна смерть, яку таки пережила. Коли б донька не забрала до Києва та не вибігала багатьох лікарів, напевне, не перейшла б мати самотужки ту чорну смугу.
Далі якось усе налагодилося. Старенька жила в Києві спочатку при доньці, а потім її забрав найменший син. Якраз набув власне житло на Оболоні по вулиці Зої Гайдай – невелику двокімнатку на верхньому поверсі блочної дев’ятиповерхівки. Щоправда, ліфт часто не працював і Володі доводилося долати ту висоту не однією зупинкою на міжповерхових сходах. Мати ж із хати фактично не виходила. Незатишно їй було в тій «клітці» з одним вікном, серце рвалося в рідну Данину. Одначе вона туди вже більше ніколи не повернулася.
Від навчання в Америці відмовився
Чим займався Володимир?
Обпікшись на редакторській праці, з головою поринув у політику та громадські рухи національно-демократичного спрямування. Набирав обертів, а з тим і нечуваного доти авторитету серед простих українців Рух, який з громадського об’єднання ставав впливовою партією. Як і на початку 20-х гостро постає суспільний запит на відродження українською за сутністю і духом Української церкви. На порозі нової України час потребував сміливих, рішучих, патріотичних особистостей. До цих лав не вагаючись долучився Володимир Кательницький. Тісно працював із В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою, патріархами - Мстиславом (Скрипником) у час його короткого керівництва об’єднаної УАПЦ, Володимиром Романюком.
Можна припустити, що доля Володі могла б скластися зовсім по-іншому, якби він свого часу скористався з пропозиції патріарха Володимира Романюка поїхати на навчання до Америки, в одну з православних колегій. Пропозиція направду заманлива. І несподівана. Для цього слід було обирати духовний сан і залишитися працювати з-поміж своїх земляків на чужині. Але… Він був чесним передусім перед собою. Тому - відмовився. Бо твердо вже вирішив для себе і без вагань відповів Патріархові: «Залишаюся в Україні, тут я більше можу зробити».
До своєї мученицької Голгофи йому залишалося від того епізоду рівно два роки.
Убивство: кобзареве пророцтво збулося
… Того липневого дня Володя мав приїхати на вихідні вечірньою електричкою з Києва. По обіді зателефонував сестрі. Голос був спокійний, бадьорий. Сказав, що пробуде два дні, отож, дополювати грядки будуть разом. Пані Валентина підійшла до платформи Синяки завчасно, однак із цієї електрички до неї ніхто не вийшов.
Передчуваючи щось недобре, подзвонила братові Івану в Ніжин. Той підняв слухавку знервованим, адже щойно лиш заспокоїв неповнолітню доньку Катю після її чергового емоційного зриву. Катя з дитинства тяжко хворіла й не раз билася в істериці, розповідаючи батькам те, що вона бачить перед очима. Сьогоднішнє її «видіння», схоже, стосувалася дядька Володі та бабусі Лукерії. Ось з її слів, переказаних пані Валентиною: «Убивають Лукерку!.. Нема Володі!.. Двоє тягнуть їх… Тече кров!..».
Те, що побачили правоохоронці з понятими, і те, що зафіксували згодом у протоколі огляду, не могло не приголомшити. Голе закривавлене тіло матері лежало на підлозі, таке ж Володі – у ванні. Звідти розтікалася квартирою червона вода. На тілі Володимира було 14 колотих та різаних ран. Воно було суцільним кривавим місивом - від тортур і побоїв. Такі ж жахливі сліди катувань (сокирою, ножем, молотком) вкривали тіло старенької матері. Як пізніше з’ясували експерти-криміналісти, смертельна рана у матері була десятою - сокирою по голові, а у Володимира чотирнадцята – від ножа в серце…
Сталося те в ніч із 7 на 8 липня 1997 року у власному київському помешканні журналіста і публіциста, відомого громадського і церковного діяча, вихідця з чернігівської Данини Володимира Кательницького.
За кілька днів по тому «Вечірній Київ» (число за 15 липня) приголомшив своїх читачів таким повідомленням:
«Минулого тижня столицю струснула звістка про жорстоке вбивство: у ніч із сьомого на восьме липня у власній квартирі на Оболоні було по-звірячому замордовано заступника голови Української християнсько-демократичної партії, голову обласної організації православного братства Андрія Первозванного журналіста Володимира Кательницького та його вісімдесятилітню матір Лукерію Єлисеївну. Саме вбивство вражає надзвичайною жорстокістю, оскільки величезна кількість різаних і колотих ран та тілах загиблих свідчить про те, що над жертвами довго глумилися…»
Звістка ця сколихнула не лише Київ, не лише всю Україну, а й небайдуже до вимушено покинутої батьківщини світове українство.
Відспівували тіла безневинно убитих Володимира та Лукерії у Володимирському патріаршому соборі в Києві за участю тисяч вірних.
Пророцтво сліпого кобзаря юній наймичці-сироті Лукерії на церковному майдані старовинної Данини збулося…
Убивство: реакція преси, громадськості і влади
Убивство Володимира Кательницького та його матері в особливо цинічний спосіб не залишилося поза увагою засобів масової інформації. Втім, аналіз газетних підшивок тієї пори, яку історики потім назвуть романтичною і тривожною добою українського відродження, засвідчує, що на цю резонансну подію належно зреагувала передусім преса національно-патріотичного спрямування. Зовсім промовчала (тобто або не помітила, або не надала цій події вагомого значення) та частина всеукраїнської, здебільше російськомовної, преси, яку в ту пору активно прибирали до своїх рук олігархи з чужою українству ментальністю.
Спробую подати огляд оцінок і акцентів крізь призму тих журналістів газет, які після оприлюднення інформаційних повідомлення про цю трагедію оперативно взялися проводити власні журналістські розслідування.
На шпальтах таких газет як «Час-Time», «За вільну Україну», «Молодь України», «День», «Українське Слово», «Нескорена Нація», «Вечірній Київ», «Наша Віра», «Київські Відомості» (українськомовний тижневий додаток до «Киевских Ведомостей») та інших не лише повідомлялися про перші деталі вбивства та ставилася вимога до правоохоронних органів результативно провести оперативне слідство, а й висловлювалися різні його версії.
Пострадянська міліція, на службовій формі якої держава лиш недавно поміняла московський серп і молот на український тризуб, зазвичай не поспішала з висновками. Більше того, від початку вона неохоче йшла на контакт із журналістами. Справа велася в’яло, безсистемно. Може, тому, що за неї взялися здебільше шовіністи в українських погонах, а не реальні професіонали-патріоти, захисники правопорядку рідної Батьківщини.
На настирливі домагання журналістів подати свіжу інформацію керівництво міліції зазвичай вживало формальну фразу: слідство розглядає кілька версій, про які ще рано говорити. Автори львівської газети «За вільну Україну» назвали таку відповідь «добре відомим професійним штампом, бо кваліфікованої спрямованості супроти злочинності тут не відчувається».
Відвертішими і сміливішими були на той час відомі громадсько-політичні діячі, які від початку прагнули примусити владу з усію серйозністю віднестися до цього вбивства, не допустити спроб міліції «перевести стрілки» на другорядне.
Найголовнішою називалася версія вбивства з політичних мотивів. Першим її озвучив тодішній голова Української християнсько-демократичної партії Олесь Сергієнко.
Цієї версії також дотримувався колектив редакції особливо популярної на той час газети, заснованої В’ячеславом Чорноволом, «Час-Time» (наклад її у липні того року сягав майже 120 тисяч примірників, що на теперішні реалії пресової української журналістики є нечуваним).
Тепер про реакцію громадськості.
Усі, хто тісно спілкування з Володимиром, знали, що він не раз скрушно згадував одну із погроз, яка прозвучала в слухавці його домашнього телефону: «В списке тех, кого мы будем убывать, ты первый». Не випадково після того він поставив вхідні до квартири залізні двері й замок із секретом.
Прихильники В. Кательницького, наголошувалося в цитованій вище публікації газети «День», схильні до версії про те, що він став жертвою міжконфесійних "розбірок" і своєї активної діяльності на користь Української Автокефалії. Тим паче, що вбивство сталося воно в переддень роковин смерті Патріарха Володимира Романюка. Прихожани київського Покровського храму, парафія якого першою в столиці України фактично очолила рух за перехід українських церков під омофор УАПЦ і де Кательницький був обраний за старосту, називали його одним із родоначальників автокефального руху в Україні початків відновлення її незалежності.
Версія тривіального пограбування. Її запустила прокуратура Подільського району м. Києва, яка за фактом вбивства вела кримінальну справу. Однак ця версія від початку не витримувала критики. І на це є кілька аргументів:
- у Кательницького не зберігалося жодної копійки власних заощаджень, позаяк він їх просто не мав;
- його часто не було вдома, а матір майже не піднімалася з ліжка, тому в будь-який час квартиру можна було пограбувати;
- навчений обережності у зв’язку з тривалими погрозами, власник квартири міг відчинити двері пізньої години хіба що добрим знайомим чи стражам закону;
- вбивці знущалися з жертв у помешканні багатоквартирного будинку, не боячись сусідів; цілком очевидно, що були впевнені у своїй безкарності
- після вбивства квартира не була пограбована, та в ній і не було що грабувати, крім книг і стосів газетних підшивок.
Висунуту працівниками міліції і прокуратури так звану грабіжницьку версію відразу спростував і тодішній патріарх УПЦ КП Філарет. Він виступив на спеціально скликаній прес-конференції із заявою, де акцент зроблено на такому: «Це не було вбивство, вчинене з метою пограбування, оскільки жертви були небагатими людьми. Вбивство Володимира та його матері має інший характер. Це – звірячий акт».
Через тиждень після цієї трагедії святійший Філарет, під час підписання Меморандуму християнських конфесій України про невикористання силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах, яке відбувалося у Маріїнському палаці 21 липня, звернувся до тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, щоб той допоміг прояснити всі обставини вбивства В. Кательницького. За словами помічника Патріарха Артура Губаря, «пан міністр клятвено пообіцяв, що до 23 липня все з’ясує і дасть патріархії інформацію».
Однак, як покаже подальший розвиток подій , «справу Кательницьких» міліція загнала в «глухий кут». Все в точності повторилося так, як і того «кривавого четверга» 1995 року біля брами Софійського собору в день поховання патріарха Володимира Романюка: безоружних вірних та справжніх українських патріотів жорстоко побили своїх ж, українські міліціонери; натомість винуватців провокації та її виконавців так і не знайшли і не покарали.
Пострадянська міліція патріотів не шанує
Розшукуючи вбивць, правоохоронці кинули за грати… родичів жертви.
Вище подане речення – не припущення автора, а підзаголовок журналістського розслідування редакції газети «Молодь України» до резонансної публікації під заголовком «Чиї ж руки в корові патріота?».
Спонукою цієї публікації в найстарішій українській молодіжній газеті слугувала сповідь-відчай сестри Володимира Кательницького - Валентини Савельєвої, яку вона вимучила на могилі матері і брата у час похорону на Берковецькому цвинтарі. Свідком цієї сповіді була низка журналістів, серед них і «молодоукраїнець» Анатолій Зубков. Саме цей небайдужий журналіст вирішив дослідити факти, викладені пані Валентиною. Ось що виявилося насправді.
Історія ця, як зазначає сам журналіст, важко вкладається не лише в якісь правові рамки, а й у звичайне людське розуміння.
Далі, з посиланням на цю публікацію, подаю зреферований і скорочений виклад головного з неї.
Працівники міліції відразу схопили їх, зламаних горем, людей, що прийшли самі до міліції просити допомоги. Схопили двох синів пані Валентини – Олександра і Костю. Також старшого брата вбитого Володі Миколу. Їх зачинили в камері райвідділу міліції і… били. Рідним загиблих, які були в стані шоку від щойно пізнаної трагедії, хвацькі «стражі порядку» з кам’яним і звірячим виглядом хотіли… повісити це подвійне вбивство. Повторювали не один раз: «Признавайтесь, как вы их убывали!».
Методи – із 30-х сталінських років: упродовж 36 годин (півтори доби) , без сну та їжі. Молодшого з родичів, двадцятирічного Костю, який благав міліціонерів не бити хоча б по голові, бо він перехворів на менінгіт, «стражі порядку» гамселили з двох боків по вухах. А щоб не кричав, додавали ще й палицею, промовляючи: «Будешь кричать, мы с тобой в хоккей поиграем!».
Лиш після цього, пересвідчившись, що хлопці ні в чому не винні, а вибити такого потрібного для слідчих «зізнання» не вдасться, їх відпустили. Звичайно, ніхто й не збирався вибачатися в тому, що «перевищили повноваження».
Дивом пощастило уникнути знущань у райвідділі міліції пані Валентині, в якої від нервового зриву відкрилася кровотеча, і «пінкертонам», щоб не сталося більшої біди, довелося викликати «швидку». Тим часом для її сина спілкування з міліцією обернулося серйозними наслідками. У Костянтина, якому після таких «допитів» стало зле, черговий лікар міської лікарні (колишньої Жовтневої) зафіксував розрив барабанної перетинки внаслідок ударів»…
Чим же завершилися ті розслідування?
Чи добилися родичі, небайдужі журналісти правди від правоохоронців, влади?
На обидва запитання відповідь однозначна - ні.
Справу хотіли закрити ще того ж 1997 року. Але через наполегливість тодішнього депутата Київради Олеся Сергієнка, її знову змушені були діставати з архіву та запускати новим колом. Помінялися три слідчі. Але нового й правдивого в ній нічого не з’явилося.
Втім через два роки по тому до цієї теми знову повернувся «Вечірній Київ» з аналітичною статтею Володимира Щербини. Назва статті також промовиста: «Нерозкриті злочини стають нормою для України». Уводжу до цього сумного огляду преси цю статтю для того, щоб процитувати головну думку автора: «Нерозкрите політичне вбивство В. Кательницького і безкарність цього злочину тягнуть за собою й цілу низку подальших убивств. Згадаймо недавні підступні постріли кілерів у під’їздах будинків, вибухи у громадських установах, раптові транспортні аварії, випадкові отруєння, а то й зникнення небажаних для когось людей. Страшно жити в такій країні, де не діють закони, а панує свавілля і безкарність злочинів, де нерозкриті вбивства стали нормою суспільного життя».
Гірко констатувати істину: в країні, в якій уся судова система покрита метастазами корупції, подібні злочини ніколи не розкриваються. Згадаймо хоча б убивство Володимира Івасюка, В’ячеслава Чорновола, Олександра Бойчишина, героїв Небесної Сотні…
Під знаком братства Андрія Первозванного
З кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття в українському інформаційному полі все частіше звучали поняття «братство». Маємо справу із явищем активного розвою діяльності релігійно-національних товариств, традиції яких сягають козацьких часів. Тоді, за твердженням дослідника Євгена Онацького, такі братства ставали активними оборонцями української національної самобутності. Вони розгортали активну культурно-освітню працю, започатковували книгодрукування рідною мовою, допомагали простому люду зберігати віру, традиції та обряди своїх пращурів. Виникали зазвичай при православних монастирях, а чи провідних храмах. Найпоказовіший факт авторитету такого громадсько-релігійного руху маємо з 1632 року, коли до Київського братства записався сам гетьман України Петро Сайгайдачний зі всім Військом Запорізьким.
В історії українського національно-визвольного руху відомі братства як громадські об’єднання однодумців за суспільно-політичними орієнтирами, вояцьким минулим або за якоюсь однією соціально важливою конкретною справою: братство тарасівців, Кирило-Мефодіївське братство, братство Українських Січових Стрільців, Братство колишніх вояків Першої Української Національної Армії, братство Св. Миколи, братство Св. Покрови.
Володимирові Кательницькому судилося стояти біля витоків єднання молодих однодумців-патріотів православного віровизнання в організацію новітнього часу, якою стало Братство Святого Андрія Первозванного. І не просто бути свідком відродження однієї зі славних традицій українства, а й очолити чи не найбільший і найпотужніший осередок «андріївців» – Київський. Цей осередок об’єднував активістів столиці, Київської, Чернігівської, а згодом і Сумської областей.
Тут варто звернути шванк на оду особливо резонансну серед киян акція, до успішної проведення якої мав безпосередній стосунок Володимир Кательницький як голова київського осередку братства Андрія Первозванного. Ідеться про приїзд в Україну зі США 20 жовтня 1990 року патріарха Мстислава (Скрипника). З Борисполя аж до Софії Київської патріарха зустрічав живий ланцюг християнської України - з букетами живих квітів, радісними вигуками привітаннями за національними кличами «Слава Україні!» - «Героям Слава!». Таку масу народу треба ж було підняти, організувати, поінформувати, роззосередити.
Тоді він стояв неподалік від імпровізованої сцени на майдані Святої Софії і з живими іскринками в очах ловив кожне слово легендарного українського патріарха вкотре відродженої на берегах Дніпра УАПЦ: «Понад триста років нас гнобила Московська церков, «опікували» західні і східні «покровителі». І не було від того радости, бо всі прагнули тримати нас навколішках, як своїх рабів поневолених. Відсьогодні ми ж є рівноправні серед усіх Церков. То ж не варто ієрархам московським кидати на нас прокльони. Бо ті, хто воює, не мають права називатися слугами Христосової Церкви. Ми нікого не обездолюємо, ми лише повертаємо своє, відроджуємо церкву, котра опікувалася київськими князями, славним гетьманством і козацтвом».
Та пам’ятна подія 20 жовтня 1990 року вселила в серця мільйонів українців віру, що цього разу свою, національну, церкву таки вдасться ствердити в себе вдома.
Нині важко припустити, про що думав Володимир Степанович у ті миті на переповненому українським людом Софійському майдані столиці. Зазвичай, коли емоції зашкалюють, коли серце стукає частіше, а на душі особливо тривожно-радісно, в калейдоскопі пам’яті особливо зринають знакові картинки з рідної сторони: батьківського дому і все те до болю близьке, що з ним пов’язане. А коли так, то й напівзруйнований безбожною владою рідний данинський храм, схожий тепер на критий шифром величезний хрестоподібний сарай, - без п’яти куполів-красенів, без дзвіниці, яку за ясної погоди і з Ніжина можна було розгледіти. Напевне, що рішення віддати борг-данину свої Данині - відродити цей храм - у нього з’явилося саме того дня.
До цього сюжету варто буде повернутися дещо згодом.
Від редактора до журналіста
Володимир Кательницький - талановитий журналіст, майстер пера високої проби, яскравий представник української патріотичної журналістики, що саме в цю історичну пору активно відроджувалася. Йдеться передусім про низку газет у центрі і в краях, засновники і працівники яких продовжували кращі традиції попередників - відчайдухів без журналістських дипломів кінця ХІХ - початку у ХХ століть. І те відбувалося за умов, коли новочасна офіційна Україна того не толерувала і всіляко, за допомогою каральних органів, притлумлювала. Йдеться про журналістику правдиву, наступальну, із чітко вираженою націоцентричною проблематикою, якої упродовж останніх тридцяти років українського державотворення ставало, як це не парадоксально звучить, все менше.
Висвітлити цю тему в усій її повноті й багатогранності тепер досить складно. Передусім тому, що весь колосальний домашній архів Володимира Кательницького, його рясне листування з громадськими, політичними діячами, з нашою діаспорою в Канаді, США, Італії, Аргентині пропав назавжди. Безумовно, що там міг зберігатися й архів його газетних публікацій або принаймні витинки з них. З іншого боку, Володимир співробітничав не з одною конкретною газетою, підшивку якої, за бажанням, легко віднайти й ретельно простудіювати, а був своєрідним журналістом-фрілансером: надсилав свої часті дописи передусім у ті газети, редакційна політика яких була суголосною із суспільно-політичними орієнтирами автора. Спроби скласти бодай первинну бібліографію таких публікацій досі ніким ще не здійснювалися.
Вдалося з’ясувати коло редакцій газет, із якими найактивніше співробітничав Володимир і де стало друкувалися його праці. Це передусім всеукраїнські «Час -Time», «За Вільну Україну», київська «Вечірній Київ». Із діаспорних видань найчастіше дописи цього автора оприлюднювала двомовна канадська газета «Український Голос – Ukrainian Voice».
Володимир Кательницький відносився до тієї незначної чисельно спільноти українських журналістів нового часу, яким полювання за сенсаційними, здебільше, неперевіреними фактами та торгування з редакціями, що більше заплатять за таку направду «смажену» сенсацію, було чужим, відразним. Для цього не треба й учитися на журналіста, а просто мати зв’язки із сильними світу цього, яким доступні джерела походження інформації і які зацікавлені в поширенні на шпальтах української журналістики суцільного негативу. Такий не випадковий ще від початків 90-х років негатив, що надовго «прописався» в ЗМІ, з упертою послідовністю формував комплекс переляканого, невпевненого в собі, невибагливо в читацьких смаках українського читача. Такого читача, звісно, легко переконувати, залякувати, спрямовувати: що читати чи дивитися, в яку церкву ходити, кого шанувати, а кого лаяти, якою мовою говорити….
Володимира цікавив фактаж передусім соціально й національно значущий. Такий, що ставав би приводом для аналізу, роздумування і, звісно ж, дії – на початку самого автора, а згодом і широкого кола читачів.
Зазвичай таке чтиво є нелегким для пересічного читача, якого продажна й олігархічна преса вже встигла сформувати за останні десятиліття, - читача зневіреного суспільними негараздами, роздратованого нікчемними, але владними політиками-обіцяльниками. Спонукати такого до прочитання текстів мізками, які «пітніють від незнаної досі правди», можна лишень у випадку, коли такий текст не просто зачепить «за живе» на початку, а й не відпускатиме до кінця.
На та це здатен далеко не кожен журналіст. А передусім лиш той, кому притаманні такі вроджені й набуті чесноти як талант, багатий життєвий досвід, глибокі знання та оригінальний власний стиль письма. У такому письмі важливі інтонаційно-образні прийоми та переконливий, аргументований і емоційний виклад.
Проаналізувавши виявлений у час підготовки цього розділу журналістський доробок Володимира Кательницького, можу без перебільшення ствердити, що саме такі характеристики накладаються на публіцистичні тексти цієї особистості.
Чому сучасна Данина зігнорувала вшанування пам’яті знаного в світі земляка ?
Виповнюється вже чверть століття від часу мученицької смерті його та матері. Про той останній у житті живий їхній день нагадують на Берковецькому цвинтарі в Києві хіба що ці два написи на їхніх мармурових пам’ятниках. Матері: «Голубко сиза! Коли Вас катували, тобі боліли не твої, а синові рани. Нехай святиться любов материнська!».Володимирові: «Звірячим катування відібрали твоє тілесне життя, але Дух не зламали. Лишилася живою твою любов до Бога і України».
Його любов до Бога напевне що залишиться назавжди живою. А от пам'ять тих, хто мав би пишатися такою особистістю, ставити в приклад, згадувати з осібною шаною та подякою, все ще перебуває в німотному стані. Йдеться про його рідну Данину та тих сучасників, хто тепер уособлює це колись велике, знане на цілу округу старовинне село.
Данина була здавна відмітною на цілій Чернігівщині за кількома характеристиками її історичного поступу – село заможне, вільнолюбиве, патріотичне. Православні вірні цього села чи не першими в краї зініціювали на початку 20-х років перехід своєї громади в лоно активно відроджуваної Української Автокефальної Православної Церкви. За прикладом данинців активно відмосковлювалися тоді й інші села Ніжинщини. Селяни з Данини довго саботували акцію із переписування свого майна до колгоспів. Будучи насильно загнаними до колгоспного стійла, так і не навчилися результативно працювати на спільний казанок: три данинські колгоспи упродовж десятиліть хронічно замикали районні зведення чи не за всіма показниками виконання своїх виробничих зобов’язань перед державою. Село було славне також осібним храмом на честь Святої Тройці. Не таким, як у всіх, – на всю Ніжинську округу найбільшим (на тисячу душ) і найкрасивішим (п’ять куполів із висотною дзвіницею). Через той храм і його харизматичного священника отця-протоієрея Петра Скорини, який віддав цьому селу півстоліття своєї ревної праці, Данина упродовж тривалого часу була центром окремого благочинного округу. Чи багато сіл можуть похвалитися такою честю? Адже зазвичай роль столиці того чи того благочиння виконує місто, районний центр. А тут - віддалене від твердих доріг, загублене між болотистими рудками село. Показовий факт:
Радянська влада жорстоко мстилася мешканцям таких сіл. 1938 року вісім данинських ініціаторів відмосковолення церкви на чолі зі священником Іваном Зоценком рішенням зловісної «тройки» розстріляли, храм закрили, більшість мешканців виморили голодом 1932-1933 років. А на початку 60-х знаменитий храм переобладнали під сільський клуб, зруйнувавши усі красені-куполи над ним. Останки будівничого храму оця Петра Скорини, які покоїлися від 1909 року в храмовому склепі, викинули на смітник.
На початку 90-х років , коли рішенням держави ще не знищені до кінця храми, в яких містилися або склади, або клуби, повертали вірним. У пораненого Данинського храму з’явилася щаслива нагода бути відновленим. Й ініціатором такого відновленням виступив Володимир Кательницкий.
Будучи чоловим активістом всеукраїнського руху за автокефалію УПЦ й добре вже знаним у діаспорі, Володимир фактично домовився із заокеанськими земляками про виділення коштів на відбудову куполів знаменитого храму в його рідному селі. Доларові пожертви були зібрані. Справа залишалася дріб’язкова: отримати згоду на це самих данинців, що храм цей має знову повернутися до матірньої Української Автокефальної Православної Церкви.
У Данину прибули представники окружної в Ніжині УАПЦ. Однак сплюндровану владою і зраджену тодішньою інтелігенцією українську сутність громади захищати в Данині було вже нікому. Із «раскольнікамі» не захотіли розмовляти – ні влада, ні вірні. Вже тоді в селі орудували прихильники Московського патріархату. Все, на що вони спромоглися, – замовити сільським теслям простеньку, цілковито відмінну від попередньої, дзвіницю. Про куполи й не йшлося.
Такою короткою виявилася пам’ять нащадків колись невпокореного Москвою села…
Про цю не зреалізовану давню свою мрію з відродження храму, в якому хрестився він і всі його предки, з гіркотою повідав Володимир Степанович авторові цих рядків під час єдиної нашої зустрічі в Києві на Хрещатику, у видавництві «Либідь» при Київському університеті 1996 року.
Уже пізніше, втілюючи власну ініціативу з повернення селу історичної назви Данина (замість тричі погвалтованої радянцями Даніно, Данино, Данине) автор цих рядків надіслав до депутатів Данинської сільської ради ґрунтовну історичну довідку та відкритого листа до кожного двору з пропозицією «увічнити в назвах вулиць імена тих, хто зробив багато добра Данині, хто її прославив позва межами краю і був несправедливо знеславлений, спаплюжений, витравлений з пам’яті не одного покоління данинців».
Серед семи достойних імен у тому листі значився і Володимир Кательницький. До листа долучалися й детальні біографічні довідки цих особистостей.
Рішення сільської ради було прогнозовано негативним: таких, мовляв, не знаємо. Що ж до пошанування пам’яті наймолодшого знаного данинця – мученика за віру і Україну, то у відмові назвати вулицю Луцькову, де він народився і мешкав із родиною, на його честь прозвучав аргумент одного «всезнайки» : «Його батько не працював у колгоспі, їздив на бричці та розмальованих санях»…
Справді, народжений 1911 року Степан Филимонович Кательницький не був колгоспником, а заготівельником від місцевої кооперації. Справді, мав і бричку, і сани, майстерно виготовлені й оздоблені своїми руками. Мав і власну думку, і власну гідність. А таких, самодостатніх і успішних, у радянсько-колгоспному, до безміри озлобленому й розшарованому за майновою і світоглядною ознаками, селі віддавна не любили – ні начальство, ні свої…
***
Автор публікації «Нерозкриті злочини стають нормою для України» у «Вечірньому Києві» від 21 липня 1999 року Володимир Щербина закінчив її пригадкою, що друзі й рідні Володимира Кательницького збирають документи про його життя.
Справді, в час похорону на Берковецькому цвинтарі звучали думки пр. необхідність зібрати спомини та видати книгу про мученика за віру і справжнього українського патріота, про його громадсько-політичну діяльність та жертовну смерть в ім’я національного і духового відродження рідного народу.
Відтоді публікації проминуло чверть століття. Але про ту задумку, як це часто буває в нашій стабільно напруженій від запізнілих очікувань сірій буденщині, просто забули. Декого з вірних друзів уже немає в живих, дехто просто розгубився на непростих житейських розстанях, декому просто не до цього.
Вірною своєму улюбленому братові та його недовершеній справі залишилася лише його сестра Валентина Кательницька (Савельєва). Її в сучасній Данині називають найбільшою націоналісткою, надаючи цьому поняттю здебільше негативного відтінку. А у вузькому колі друзів – каторжанкою. Очевидно, за все те, що вона достойно витерпіла та витримала, будучи своєрідним ангелом-охоронцем пам’яті короткої історії життя Володимира. У тоненькій папці вона й передала мені дещо з тих неспростовних документів буремної доби, яка відійшла. Це фотографії, листівки, деякі газетні вирізки. Вони не оцифровані, їх не віднайдеш в інтернеті. І цим вони особливо цінні з історичного погляду
Багато чого з тієї буремної доби відійшло, забулося, вивітрилося з короткої людської пам’яті здебільше не осмисленим, не пізнаним, не поцінованим достойно сучасниками. Йдеться передусім про неповторні людські долі тих, хто тоді жив за принципом «якщо не я, то хто?». Втім, вицвілі, зблідлі від часу й мало ким читані всі ці газетні вирізки, фотографії, листівки, листи ще й до сьогодні бережуть дух молодого й красивого, сповненого добрих намірів і світлих мрій одного з нас – Володі Кательницького, його високий житейський чин і поклик.
Доторкнімося до нього. Щоб не впасти в безпам’ятство. Щоб позбавитися принизливого комплексу хохла-малороса, послушного сало- та вареникоїда, запопадливого гнучкошиєнка. Щоб набратися певності. Щоб стати іншими.
Микола ТИМОШИК
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
