Про одну нереалізовану справу життя Володимира Кательницького
Як політична сліпота, не знання й небажання пізнавати власну історію, не пошанування житейського чину мудрих і патріотичних пращурів погубили намір усього життя видатного данинця з відбудови знищених владою п’яти куполів Свято-Троїцького храму в Данині.
У з’яві цієї публікації на платформі «Сіверщини» є три інформаційні приводи.
1.Нині виповнюється рівно 65 років, як за вказівкою комуно-більшовицької влади у невпокореній нею ніжинській Данині завершили руйнувати п’ять куполів найбільшого і найкращого серед сільких сакарадбних споруд в області Свято-Троїцького храму.
2. Саме о цій літній порі 35 років тому виходець із цього села, активний борець за третє відродження Української Автокефальної Церкви Володимир Кательницький знайшов небайдужих меценатів у США для відбудови покаліченего храму.
3. Цього 5 серпня – день народження убитого ворогами українства пана Володимира й автор публікаії професор Микола Тимошик приурочив до цієї дати закінчення книги про цього мученика за українську віру і правду. Розділ із анвою «Із образом знищеного владою п’яткупольного храму в Данині» з майбутньої книги редакція «Сіверщини» пропонує своїм читачам.
Усі дорослі роки Володимир носив на серці одну криваву рану, пов’язану із зруйнуванням Свято -Троїцького храму в рідній Данині.
То було рішення верхньої влади, яка у такий спосіб вирішила помститися селу зі свободолюбивим, націоналістичним норовом його предків. І проблема була не відсутности в селі нормального приміщення клубу (за всі підсовєтські часи влада так його й не спромоглася побудувати, як і школу, а на клуб селяни готові були здати у складчину з кожного двору по 10 рублів, аби лиш не чіпали їхню гордість і славу - церкву).
Корінь справи полягав у тому, що саме в цьому селі і саме ця церква й була тим джерелом мазепинщини й петлюрівщини, яке московські опричники на місцях заповзялися з новою силою затрамбовувати в народній пам’яті по завершенні хрущовської відлиги. Варто нагадати, що лайливі ярлики «мазепинці», «петлюрівці», а пізніше – «бандерівці» московитські ідеологи приклеювали всім, хто продовжував відстоювати національну гідність і українську правду.
Рішення «валити церкву в Данині» було прийнято, звісно ж за вказівкою згори, Лосинівською райрадою депутатів трудящих 20 квітня 1961 року. Формальних приводів для такої постанови нашукали аж три:
1. «Церква знаходиться в 10-ти метрах від школи й лікарні і це негативно впливає на виховання дітей та проведення медичної роботи серед хворих».
2. «Через церковний спів та дзвони – низька дисципліна під час уроків та успішність учнів».
3. «Служителі церкви вселяють дітям недовір’я до піонерських галстуків, запрошують їх під час канікул прийняти релігійні обряди». Про закриття церкви в села Даніно. (Джерело: Рішення Лосинівської районної Ради Чернігівської області від 20 квітня 1961 року про закриття церкви в селі Данина. Державний архів Чернігівської області (ДАЧО). Ф. Р. 5166. Оп. 1. Од. зб. 48. Арк. 59-60).
На все життя Володимир запам’ятав цю дату - 26 липня 1961 року. Тоді найняті сільрадою з довколишніх сіл любителі підзаробити (свої відмовилися) почали руйнувати вікову сільську святиню: стягували під дикі вигуки «вай! вай! вай!» мотузками й ланцюгами з п’яти куполів позолочені хрести, руйнували самі куполи і скидали з дзвіниці більше ніж півтора десятка церковних дзвонів. Свою чорну справу безбожники закінчили 5 серпня і сільрада того ж дня відзвітувала в район про виконання завдання.
Цю подія Володимир Степанович завжди згадував як чорний день не лише історії рідного села Данини, а й історії його родини. Бо та наруга над храмом була його особистою драмою.
Чому?
Його рідного дядька по материній лінії Євмена Кошму розстріляла 1937 року зловісна «тройка» за те, що був ініціатором переведення церковної громади з московської церкви до УАПЦ, що привіз у село своєю підводою з Ніжина «автокефального попа».
Його рідна тітка Параска (блаженна Парасочка – так її називали в селі) була найкращою хористкою в церковній півчі. І, будучи обділеною від народження здоров’ям, не маючи власної сім’ї, завжди казала близьким, що на світі її тримає тільки цей храм.
Його батька Степана Филимоновича в селі прозвали «Святим Степаном» через те, відважився владі голосно, коли всі мовчали, сказати, що цей храм руйнувати не можна, що йому приснився сон з образом Богородиці Марії, яка накрила куполи данинського храму своїм покривалом і що те покривало може впасти на голови руйнівникам вогнем і попелом.
Та й сам Володимир виростав при храмі (їхня хата стояла неподалік), знав змалку усі дивовижні легенди й перекази про нього.
Того дня цей храм зрадили всі: настоятель і церковна рада, активні прихожани і «віруючі» лиш на Паску та Різдво, колгоспники й інтелігенція, молоді й старі. Вони зрадили не лише храм, як символ віри й духу довго невпокорюваного більшовицькою владою села. Зрадили передусім пам’ять тих, хто втілив у 80-х роках позаминулого століття мрію багатьох поколінь данинців спорудити на красивому природному узвишші села, звідки розтікаються зусібіч п’ять вулиць, на спредковіку намоленому місці попереднього козацького двокупольного новий храм - «не такий, як у всіх».
Знехтували тодішні данинці й пам’яттю тих своїх десяти сміливих і мужніх земляків, хто в тому страшному 1938 році прийняв від «тройки» звироднілих енкаведистів мученицьку смерть. Вони, ті вісім ще молодих і дужих чоловіків, свідомо пішли на смерть не за участь у якійсь там ефемерній антирадянській націоналістичній організації, а всього лиш за те, що після розвалу Російської імперії в період піднесення хвилі національного відродження переконали громаду свого села полишити омофор московського патріарха й ствердити в Данині осередок своєї, Української Автокефальної Православної Церкви. Вона тоді відроджувалася на всіх захоплених більшовиками українських землях.
Тоді, у 20-х, ця церква, українська за духом і сутністю, відродилася і в Данині – завдяки небайдужости, сміливости й патріотизму кращих представників її громади. Через сорок років, на початку 60-х, ці представники (кращі чи гірші?) знекровленої, заляканої, збайдужілої й роз’єднаної данинської громади бездумно повторять крок Іуди-христопродавця…
Порушити цей сценарій могли хіба що кілька сміливих, відважних, патріотичних і авторитетних у громаді особистостей, здатних розворушити серця зневірених односельців, згуртувати їх напередодні чергового наступу влади на святая-святих – віру пращурів і уречевлену ними на свої щедрі пожертви в центрі села святиню - диво-храм.
Як показали передвоєнні події, передані батьками від пращурів своїм дітям побожність, віра й пов’язані з нею народні традиції на початку не піддавалися навіть здійснюваній партією масованій спробі витравити їх зі свідомости кожного. Не піддавалася, бо генетично переходили з покоління в покоління: від дідів - батькам, а від батьків - дітям.
На жаль, таких сміливців у Данині на початок 60-х років уже не знайшлося. Від таких село було зачищене ще в 20-30-х роках, а остаточно знекровлене на фронтах Другої світової.
Втім, у одного данинця та вимушена зрада земляків таки невідступно обпікала серце, а свідомість весь час шукала відповіді на запитання: як оправдати і як виправити цю зраду?
Це був Володимир Кательницький.
На початку ідея відродити Свято-Троїцький храм видалася йому наївною і фантастичною. Та щоразу навертався до думки мудрих: якщо чогось дуже хотіти, то може справдитися і можна добитися. Супроводжувана згустком емоцій і переживань ця ідея пережила в його серці кілька перевтілень: напочатку - мрія, бажання; згодом - намір, пізніше - шанс; і на останок – реальна можливість. Втім, за іронією долі, саме на останньому етапі ця реальна можливість була втрачена. І знову ж – через нерозважливість вже зденаціоналізованих земляків-сучасників.
Тут коротко про генезу цього болісного питання.
Ще не маючи жодного плану й жодних зачіпок, Володимир пам’ятав про храм у Данині, коли вносив пропозиції до проєкту статуту Братства Андрія Первозванного. Зокрема в роділлі 6 «Кошти та майно братства» з’являється пункт «будівництво та ремонт храмів, братських шкіл, монастирів, дитячих будинків, санаторіїв та медичних закладів». Це юридично закріплювало право Братства, за можливости, акумулювати на такі потреби кошти добродійні кошти від меценатів, зосібно й закордонних.
І закордон тут якраз заяснів на горизонті.
Якось Володимир Степанович поділився гіркою історію цього сільського храму з поважними гостями з української діяспори США, які кілька днів мешкали в його квартирі на тодішній вулиці Зої Гайдай. То були священник УАПЦ в Америці отець Василь Череванів та його добродійка Поліна. Істрія ця їх дуже вразила й другого дня отець Василь повернувся до неї. Розповів, як українці на початках налагодження громадського життя на чужині дбали передусім про три вічні обереги світового українства: національну школу, національну церкву і національну книгу та пресу. Саме ці три обереги врятували й досі рятують емігрантів на близьких і далеких чужинах від асиміляції та спонукають кожного щораз запитувати себе: хто ти? звідки ти? чому ти тут? Більшість тих оберегів уречевлювалися в народні доми, сакральні споруди, недільні школи, редакції і видавництва…
Отець Василь належав до тих представників активної діяспори, яка реально стала допомагати Україні після 1991 року. Передусім через Рух, інші громадські організації, зосібно й через Братство Андрія Первозванного. Ще сказав, що українська громада із штату Чикаго зініціювала недавно збір коштів на відбудову Братського монастиря на київському Подолі, фондованому колисьзнаною волинською меценеткою Галшкою Гулевичівною. Там ішлося про велику суму в американських доларах. А на сільський храм, на думку отця, могло б вистачити тисяч 10-15. На завершення тієї розмови заокеанський гість порадив Володимирові звернутися в цім питанні до патріярха Мстислава. «Переконаний, він такий проєкт точно підтримає», - сказав на прощання.
Про цей епізод у справі данинської церкви розповіла авторові цих рядків Володимирова сестра Валентина. Вона краєм вуха чула цю розмову, бо готувала для на кухні Володиного помешкання улюблені заокеанськими гостями данинські вареники на пару. Спогад Валентини Котельницької про проєкт віднровлення храму в Данині. Запис 15 травня 2026 троку. Домашній архів автора. Папка «Данина».
Володимир таки відважився в час однієї бесіди з патріярхом Мстиславом торкнутися питання про данинський храм. Історія ця також схвилювала патріарха. Він однозначно відповів тоді: «Такий храм треба відродити! Поможемо!»
То була пора початку 90-х, коли закриті в 60-х роках храми в селах поступово влада передавала церковним громадам. Звісно церкві офіційній - російській.
Вже за кілька днів за дорученням патріярха Мстислава в Данину поїхали два представники щойно створеного в Ніжині Комітету з відродження УАПЦ. Зустріч була в тодішній сільраді.
Пропозиція данинцям була такою: Ніжинське благочиння УАПЦ готове стати замовником ремонтних робіт і профінансувати за кошти українських американців (називалася сума до 15 тисяч доларів) відбудову п’яти куполів Свято-Троїцького храму. Але за однієї умови: церковна громада переходить у лоно УАПЦ. Фінансування й розрахунки за всі ремонтно-будівельні роботи здіснюватитуться через Братсво Андрія Первозванного.
Здавалося, чи й можна було відмовитися від такої пропозиції?
Чи можливо було допустити почути у відповідь «ні»?
Однак, ніжинські автокефалісти те «ні» почули в Данині…
Аргумент був дикунський і фальшивий. Мовляв, нас хрестили в московській церкві, ми в розкольницьку, петлюрівську чи ще якусь не хочемо.
Аргумент був примітивний і не переконливий. Пам'ять же про те, що данинська громада однією з перших у Ніжинській окрузі на початку 20-х років перейшла до новоутвореної національної церкви і вактично сталаа зразковою в окрузі завдяки талановитому сященникоу-компощзитору, учневі Миколи Лисенка отцю Іванові Зоценку, очевидно в тих переговірників повністю відбило…
У час зустрічі зі мною на Хрещатику після перемоги Студентської революції на граніті наприкінці жовтня 1990 року Володимир Степанович із болем у серці згадував про ту відмову данинців. Дуже шкодував, що через тісний графік поїздок із патріярхом Мстиславом Україною, де він був задіяний у групі супроводу, тоді не міг побувати в Данині. Може б, казав, вдалося переконати земляків…. Втім, у ту ж мить із гіркотою обмовився: «На жаль, там не було з ким говорити. Червона полуда на очах, невідання й небажання знати історію. А ще – людська гординя й ідеологічна зашореність, заздрість на того, що хтось вибрався нагору й бере участь у великих справах…»
Цілком очевидно, що з цієї причини нічого не вийшло і з ідеєю відновлення на зібрані кошти українцями Чикаго на території Києво-Могилянської академії зруйнованого більшовиками у 30-х роках храму Братського монастиря. Про цей дикунський випадок розповів Володимира Кательницького у свій резонансній статті «Заповіт Галшки Гулевичівни звинувачує», опублікованій у газеті «Вечірній Київ» (число від 28 жовтня 1995 року). До речі, стаття ця мала неабиякий розголос за океаном - після передруку в канадській двомовній газеті Український Голос – Ukrainian Voice» (Джерело публікації: Вінніпег, Канада, 22 січня 1996 року).
Варто процитувати промовисту думку автора цієї статті. Вона навертає на гірку правду про те, що пору третього відродження УАПЦ на початку 90-х років ХХ ст. архіважливість цієї справи не розуміли (або не хотіли розуміти через залежність від влади) не лише низова інтелігенція, вихована колоніальною владою, а й деякі її чолові представники у столиці.
«Коли громада церкви св. Андрія в Чикаґо запропонувала ректорові КМА Брюховецькому 50 тисяч долярів для реставрації та ремонту церкви, що на території академії, ректор відповів відмовою. Його не влаштувала вимога: ця церква мусить бути у підпорядкуванні Київського патріярхату, як це було до її закриття і як це записано у заповіті Галшки Гулевичівни». Не виключено, що це стане підставою для того, аби нащадки Галшки Гулевичівни, пославшись на порушення заповіту, у судовому порядку заявили свої права на ці землі». (Джерело: Кательницький В. Заповіт Галшки Гулевичівни звинувачує. Вечірній Київ. 1995. 28 жовт. Передрук: Український Голос (Вінніпег, Канада). 1996. 22 січ.
***
Нині, як і кілька віків тому, на центральне узвишшя Данини, яке здавна місцевий люд називають Церковним Майданом, зусібіч ведуть п’ять сільських вулиць. Раніше було, з якого боку сюди не в’їжджаєш чи не входиш, очі і старого, і малого, як магнітом, притягували п’ять куполів Свято-Троїцького храму, що за будь-якої погоди вигравали своєю сонцесяйністю, і ніби прагненням ось-ось злетіти до неба.
А вже понад 65 літ тим очам нема за що «зачепитися». Величезна за розмірами, хрестоподібної форми, дерев’яна споруда стоїть у центрі села здеформованою, покаліченою, приплюснутою – чимось нагадує великий колгоспний гамазей. Виглядає на те, ніби із здорового тіла вирвано душу й скалічено не невпізнання колись неземної краси обличчя.
Такої «хворої» форми церква набула після того, як з неї було знесено у 1961-му всі п’ять красенів-куполів, а знижену до рівня одного поверху крівлю зробили у формі сарайної надбудови. Про те, що ця величезна споруда мала колись вивершені обриси величного храму, нагадує лиш відновлена силами місцевих теслярів дзвіниця. Втім і вона, через брак коштів і відсутність тоді на руках проєкту креслень споруди, зовсім не нагадує реальні обриси первинної дзвіниці.
Про колишню велич знаменитого на всю Ніжинську округу Данинського свято-Троїцького храму нагадують тепер лише три артефакти:
- затверджений у тодішній столиці Російської імперії Петербурзі детальний макет будови (панорамний і в розрізах), віднайдений автором цих рядків в архівах колишньої Чернігівської єпархіальної консисторії;
- зроблене відразу по війні знаним лосинівським фотографом Миколою Півнем панорамне фото сільського міської святині
- зменшений у сотню разів макет храму, зроблений наприкінці 80-х років минулого століття знаним данинським столяром-самородком Петром Іларіоновичем Макаренком та його середнім сином Іваном. Це справжній шедевр малої архітектури, який достойно так і не поцінували данинці.
Поки живі були майстри, макет цей стояв на столі у світлиці їхнього дому під вититим рушником. Його охоче показували господарі кожному, хто цим цікавився.
По несподіваній смерті батька та сина, а невзабарі й господині дому данинська громада проявила повну байдужість до цього неповторного історичного артефакту.
Макет, який досі вважався пропалим, таки віднайшовся. Його фактично порятував із спорожнілої хати виходець із Данини, відомий ніжинець Володимир Гой.
Це він зберігав стільки літ у своєму домашньому ніжинському помешканні цей дивовижний макет. Забрав його зі спорожнілого обійстя Макаренків після того, коли на той світ відійшли творці цього шедевру – майстри-самородки батько і син, а згодом і господиня дому. Забрав після того, як на цей макет довго не звертали жодної уваги ті, хто мав би це зробити за обов’язком служби: тодішня ще сільрада, місцева школа та її багатолітній директор, до речі історик за фахом, настоятель місцевого храму, що тоді перебував у московській окупації.
На пропозицію автора цих рядків Володимир Гой підтримав ідею про повернення історичної справедливости цьому артефакту.
У червні 2026 року, майже через 65 літ після драматичних подій у Данині, пов’язаних із руйнуванням тамтешнього Свято -Троїцького храму, в Ніжинському краєзнавчому музеї відбулася урочиста церемонія передачі на вічне зберігання «пропалого» на багато літ макету. Організаторами цієї неординарної для Чернігівського краю події стали відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ, Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) та сам Ніжинський краєзнавчий музей.
Пошанувати будівничих і захисників сплюндрованого сакрального оберегу Данини прийшли і виступили з наснажуючими промовами Благочинний Чернігівської єпархії ПЦУ, настоятель собору Всіх Святих у Ніжині протоієрей Сергій Чечин та настоятель Свято-Воскресенського Іоанно-Богословського чоловічого монастиря ієромонах Петро (Цюра). Знаковість події в тому, що громада Данинського Свято-Троїцького храму понад сто років тому в числі перших у тодішній Ніжинській окрузі перейшло в лоно стрімко відроджуваної після національної революції 1919-1921 років УАПЦ. Чи не першими в сучасному Ніжинському районі данинці рішуче розірвали кайдани московської церкви і в нинішній час цієї підлої й несправедливої війни росії проти України.
***
Макет шедевру сакральної архітектури – тепер у музеї. А міг постати відродженим наяву в усій його красі й величі в центрі Данини, куди віддавна ведуть п’ять вулиць старовинного села…
Не постане…
Нерозважливість, політична сліпота, не знання власної історії й не пошанування житейського чину мудрих, сміливих і патріотичних пращурів сучасними данинцями. Саме це й погубило намір усього життя видатного данинця Володимира Кательбницького відбудувати знищені владою п’ять куполів Свято-Троїцького храму в Данині. так і залишився не здійснений…
Боляче... Незбагненно… Непростимо…
Микола ТИМОШИК
Київ-Ніжин-Данина- Київ
У з’яві цієї публікації на платформі «Сіверщини» є три інформаційні приводи.
1.Нині виповнюється рівно 65 років, як за вказівкою комуно-більшовицької влади у невпокореній нею ніжинській Данині завершили руйнувати п’ять куполів найбільшого і найкращого серед сільких сакарадбних споруд в області Свято-Троїцького храму.
2. Саме о цій літній порі 35 років тому виходець із цього села, активний борець за третє відродження Української Автокефальної Церкви Володимир Кательницький знайшов небайдужих меценатів у США для відбудови покаліченего храму.
3. Цього 5 серпня – день народження убитого ворогами українства пана Володимира й автор публікаії професор Микола Тимошик приурочив до цієї дати закінчення книги про цього мученика за українську віру і правду. Розділ із анвою «Із образом знищеного владою п’яткупольного храму в Данині» з майбутньої книги редакція «Сіверщини» пропонує своїм читачам.
Усі дорослі роки Володимир носив на серці одну криваву рану, пов’язану із зруйнуванням Свято -Троїцького храму в рідній Данині.
То було рішення верхньої влади, яка у такий спосіб вирішила помститися селу зі свободолюбивим, націоналістичним норовом його предків. І проблема була не відсутности в селі нормального приміщення клубу (за всі підсовєтські часи влада так його й не спромоглася побудувати, як і школу, а на клуб селяни готові були здати у складчину з кожного двору по 10 рублів, аби лиш не чіпали їхню гордість і славу - церкву).
Корінь справи полягав у тому, що саме в цьому селі і саме ця церква й була тим джерелом мазепинщини й петлюрівщини, яке московські опричники на місцях заповзялися з новою силою затрамбовувати в народній пам’яті по завершенні хрущовської відлиги. Варто нагадати, що лайливі ярлики «мазепинці», «петлюрівці», а пізніше – «бандерівці» московитські ідеологи приклеювали всім, хто продовжував відстоювати національну гідність і українську правду.
Рішення «валити церкву в Данині» було прийнято, звісно ж за вказівкою згори, Лосинівською райрадою депутатів трудящих 20 квітня 1961 року. Формальних приводів для такої постанови нашукали аж три:
1. «Церква знаходиться в 10-ти метрах від школи й лікарні і це негативно впливає на виховання дітей та проведення медичної роботи серед хворих».
2. «Через церковний спів та дзвони – низька дисципліна під час уроків та успішність учнів».
3. «Служителі церкви вселяють дітям недовір’я до піонерських галстуків, запрошують їх під час канікул прийняти релігійні обряди». Про закриття церкви в села Даніно. (Джерело: Рішення Лосинівської районної Ради Чернігівської області від 20 квітня 1961 року про закриття церкви в селі Данина. Державний архів Чернігівської області (ДАЧО). Ф. Р. 5166. Оп. 1. Од. зб. 48. Арк. 59-60).
На все життя Володимир запам’ятав цю дату - 26 липня 1961 року. Тоді найняті сільрадою з довколишніх сіл любителі підзаробити (свої відмовилися) почали руйнувати вікову сільську святиню: стягували під дикі вигуки «вай! вай! вай!» мотузками й ланцюгами з п’яти куполів позолочені хрести, руйнували самі куполи і скидали з дзвіниці більше ніж півтора десятка церковних дзвонів. Свою чорну справу безбожники закінчили 5 серпня і сільрада того ж дня відзвітувала в район про виконання завдання.
Цю подія Володимир Степанович завжди згадував як чорний день не лише історії рідного села Данини, а й історії його родини. Бо та наруга над храмом була його особистою драмою.
Чому?
Його рідного дядька по материній лінії Євмена Кошму розстріляла 1937 року зловісна «тройка» за те, що був ініціатором переведення церковної громади з московської церкви до УАПЦ, що привіз у село своєю підводою з Ніжина «автокефального попа».
Його рідна тітка Параска (блаженна Парасочка – так її називали в селі) була найкращою хористкою в церковній півчі. І, будучи обділеною від народження здоров’ям, не маючи власної сім’ї, завжди казала близьким, що на світі її тримає тільки цей храм.
Його батька Степана Филимоновича в селі прозвали «Святим Степаном» через те, відважився владі голосно, коли всі мовчали, сказати, що цей храм руйнувати не можна, що йому приснився сон з образом Богородиці Марії, яка накрила куполи данинського храму своїм покривалом і що те покривало може впасти на голови руйнівникам вогнем і попелом.
Та й сам Володимир виростав при храмі (їхня хата стояла неподалік), знав змалку усі дивовижні легенди й перекази про нього.
Того дня цей храм зрадили всі: настоятель і церковна рада, активні прихожани і «віруючі» лиш на Паску та Різдво, колгоспники й інтелігенція, молоді й старі. Вони зрадили не лише храм, як символ віри й духу довго невпокорюваного більшовицькою владою села. Зрадили передусім пам’ять тих, хто втілив у 80-х роках позаминулого століття мрію багатьох поколінь данинців спорудити на красивому природному узвишші села, звідки розтікаються зусібіч п’ять вулиць, на спредковіку намоленому місці попереднього козацького двокупольного новий храм - «не такий, як у всіх».
Знехтували тодішні данинці й пам’яттю тих своїх десяти сміливих і мужніх земляків, хто в тому страшному 1938 році прийняв від «тройки» звироднілих енкаведистів мученицьку смерть. Вони, ті вісім ще молодих і дужих чоловіків, свідомо пішли на смерть не за участь у якійсь там ефемерній антирадянській націоналістичній організації, а всього лиш за те, що після розвалу Російської імперії в період піднесення хвилі національного відродження переконали громаду свого села полишити омофор московського патріарха й ствердити в Данині осередок своєї, Української Автокефальної Православної Церкви. Вона тоді відроджувалася на всіх захоплених більшовиками українських землях.
Тоді, у 20-х, ця церква, українська за духом і сутністю, відродилася і в Данині – завдяки небайдужости, сміливости й патріотизму кращих представників її громади. Через сорок років, на початку 60-х, ці представники (кращі чи гірші?) знекровленої, заляканої, збайдужілої й роз’єднаної данинської громади бездумно повторять крок Іуди-христопродавця…
Порушити цей сценарій могли хіба що кілька сміливих, відважних, патріотичних і авторитетних у громаді особистостей, здатних розворушити серця зневірених односельців, згуртувати їх напередодні чергового наступу влади на святая-святих – віру пращурів і уречевлену ними на свої щедрі пожертви в центрі села святиню - диво-храм.
Як показали передвоєнні події, передані батьками від пращурів своїм дітям побожність, віра й пов’язані з нею народні традиції на початку не піддавалися навіть здійснюваній партією масованій спробі витравити їх зі свідомости кожного. Не піддавалася, бо генетично переходили з покоління в покоління: від дідів - батькам, а від батьків - дітям.
На жаль, таких сміливців у Данині на початок 60-х років уже не знайшлося. Від таких село було зачищене ще в 20-30-х роках, а остаточно знекровлене на фронтах Другої світової.
Втім, у одного данинця та вимушена зрада земляків таки невідступно обпікала серце, а свідомість весь час шукала відповіді на запитання: як оправдати і як виправити цю зраду?
Це був Володимир Кательницький.
На початку ідея відродити Свято-Троїцький храм видалася йому наївною і фантастичною. Та щоразу навертався до думки мудрих: якщо чогось дуже хотіти, то може справдитися і можна добитися. Супроводжувана згустком емоцій і переживань ця ідея пережила в його серці кілька перевтілень: напочатку - мрія, бажання; згодом - намір, пізніше - шанс; і на останок – реальна можливість. Втім, за іронією долі, саме на останньому етапі ця реальна можливість була втрачена. І знову ж – через нерозважливість вже зденаціоналізованих земляків-сучасників.
Тут коротко про генезу цього болісного питання.
Ще не маючи жодного плану й жодних зачіпок, Володимир пам’ятав про храм у Данині, коли вносив пропозиції до проєкту статуту Братства Андрія Первозванного. Зокрема в роділлі 6 «Кошти та майно братства» з’являється пункт «будівництво та ремонт храмів, братських шкіл, монастирів, дитячих будинків, санаторіїв та медичних закладів». Це юридично закріплювало право Братства, за можливости, акумулювати на такі потреби кошти добродійні кошти від меценатів, зосібно й закордонних.
І закордон тут якраз заяснів на горизонті.
Якось Володимир Степанович поділився гіркою історію цього сільського храму з поважними гостями з української діяспори США, які кілька днів мешкали в його квартирі на тодішній вулиці Зої Гайдай. То були священник УАПЦ в Америці отець Василь Череванів та його добродійка Поліна. Істрія ця їх дуже вразила й другого дня отець Василь повернувся до неї. Розповів, як українці на початках налагодження громадського життя на чужині дбали передусім про три вічні обереги світового українства: національну школу, національну церкву і національну книгу та пресу. Саме ці три обереги врятували й досі рятують емігрантів на близьких і далеких чужинах від асиміляції та спонукають кожного щораз запитувати себе: хто ти? звідки ти? чому ти тут? Більшість тих оберегів уречевлювалися в народні доми, сакральні споруди, недільні школи, редакції і видавництва…
Отець Василь належав до тих представників активної діяспори, яка реально стала допомагати Україні після 1991 року. Передусім через Рух, інші громадські організації, зосібно й через Братство Андрія Первозванного. Ще сказав, що українська громада із штату Чикаго зініціювала недавно збір коштів на відбудову Братського монастиря на київському Подолі, фондованому колисьзнаною волинською меценеткою Галшкою Гулевичівною. Там ішлося про велику суму в американських доларах. А на сільський храм, на думку отця, могло б вистачити тисяч 10-15. На завершення тієї розмови заокеанський гість порадив Володимирові звернутися в цім питанні до патріярха Мстислава. «Переконаний, він такий проєкт точно підтримає», - сказав на прощання.
Про цей епізод у справі данинської церкви розповіла авторові цих рядків Володимирова сестра Валентина. Вона краєм вуха чула цю розмову, бо готувала для на кухні Володиного помешкання улюблені заокеанськими гостями данинські вареники на пару. Спогад Валентини Котельницької про проєкт віднровлення храму в Данині. Запис 15 травня 2026 троку. Домашній архів автора. Папка «Данина».
Володимир таки відважився в час однієї бесіди з патріярхом Мстиславом торкнутися питання про данинський храм. Історія ця також схвилювала патріарха. Він однозначно відповів тоді: «Такий храм треба відродити! Поможемо!»
То була пора початку 90-х, коли закриті в 60-х роках храми в селах поступово влада передавала церковним громадам. Звісно церкві офіційній - російській.
Вже за кілька днів за дорученням патріярха Мстислава в Данину поїхали два представники щойно створеного в Ніжині Комітету з відродження УАПЦ. Зустріч була в тодішній сільраді.
Пропозиція данинцям була такою: Ніжинське благочиння УАПЦ готове стати замовником ремонтних робіт і профінансувати за кошти українських американців (називалася сума до 15 тисяч доларів) відбудову п’яти куполів Свято-Троїцького храму. Але за однієї умови: церковна громада переходить у лоно УАПЦ. Фінансування й розрахунки за всі ремонтно-будівельні роботи здіснюватитуться через Братсво Андрія Первозванного.
Здавалося, чи й можна було відмовитися від такої пропозиції?
Чи можливо було допустити почути у відповідь «ні»?
Однак, ніжинські автокефалісти те «ні» почули в Данині…
Аргумент був дикунський і фальшивий. Мовляв, нас хрестили в московській церкві, ми в розкольницьку, петлюрівську чи ще якусь не хочемо.
Аргумент був примітивний і не переконливий. Пам'ять же про те, що данинська громада однією з перших у Ніжинській окрузі на початку 20-х років перейшла до новоутвореної національної церкви і вактично сталаа зразковою в окрузі завдяки талановитому сященникоу-компощзитору, учневі Миколи Лисенка отцю Іванові Зоценку, очевидно в тих переговірників повністю відбило…
У час зустрічі зі мною на Хрещатику після перемоги Студентської революції на граніті наприкінці жовтня 1990 року Володимир Степанович із болем у серці згадував про ту відмову данинців. Дуже шкодував, що через тісний графік поїздок із патріярхом Мстиславом Україною, де він був задіяний у групі супроводу, тоді не міг побувати в Данині. Може б, казав, вдалося переконати земляків…. Втім, у ту ж мить із гіркотою обмовився: «На жаль, там не було з ким говорити. Червона полуда на очах, невідання й небажання знати історію. А ще – людська гординя й ідеологічна зашореність, заздрість на того, що хтось вибрався нагору й бере участь у великих справах…»
Цілком очевидно, що з цієї причини нічого не вийшло і з ідеєю відновлення на зібрані кошти українцями Чикаго на території Києво-Могилянської академії зруйнованого більшовиками у 30-х роках храму Братського монастиря. Про цей дикунський випадок розповів Володимира Кательницького у свій резонансній статті «Заповіт Галшки Гулевичівни звинувачує», опублікованій у газеті «Вечірній Київ» (число від 28 жовтня 1995 року). До речі, стаття ця мала неабиякий розголос за океаном - після передруку в канадській двомовній газеті Український Голос – Ukrainian Voice» (Джерело публікації: Вінніпег, Канада, 22 січня 1996 року).
Варто процитувати промовисту думку автора цієї статті. Вона навертає на гірку правду про те, що пору третього відродження УАПЦ на початку 90-х років ХХ ст. архіважливість цієї справи не розуміли (або не хотіли розуміти через залежність від влади) не лише низова інтелігенція, вихована колоніальною владою, а й деякі її чолові представники у столиці.
«Коли громада церкви св. Андрія в Чикаґо запропонувала ректорові КМА Брюховецькому 50 тисяч долярів для реставрації та ремонту церкви, що на території академії, ректор відповів відмовою. Його не влаштувала вимога: ця церква мусить бути у підпорядкуванні Київського патріярхату, як це було до її закриття і як це записано у заповіті Галшки Гулевичівни». Не виключено, що це стане підставою для того, аби нащадки Галшки Гулевичівни, пославшись на порушення заповіту, у судовому порядку заявили свої права на ці землі». (Джерело: Кательницький В. Заповіт Галшки Гулевичівни звинувачує. Вечірній Київ. 1995. 28 жовт. Передрук: Український Голос (Вінніпег, Канада). 1996. 22 січ.
***
Нині, як і кілька віків тому, на центральне узвишшя Данини, яке здавна місцевий люд називають Церковним Майданом, зусібіч ведуть п’ять сільських вулиць. Раніше було, з якого боку сюди не в’їжджаєш чи не входиш, очі і старого, і малого, як магнітом, притягували п’ять куполів Свято-Троїцького храму, що за будь-якої погоди вигравали своєю сонцесяйністю, і ніби прагненням ось-ось злетіти до неба.
А вже понад 65 літ тим очам нема за що «зачепитися». Величезна за розмірами, хрестоподібної форми, дерев’яна споруда стоїть у центрі села здеформованою, покаліченою, приплюснутою – чимось нагадує великий колгоспний гамазей. Виглядає на те, ніби із здорового тіла вирвано душу й скалічено не невпізнання колись неземної краси обличчя.
Такої «хворої» форми церква набула після того, як з неї було знесено у 1961-му всі п’ять красенів-куполів, а знижену до рівня одного поверху крівлю зробили у формі сарайної надбудови. Про те, що ця величезна споруда мала колись вивершені обриси величного храму, нагадує лиш відновлена силами місцевих теслярів дзвіниця. Втім і вона, через брак коштів і відсутність тоді на руках проєкту креслень споруди, зовсім не нагадує реальні обриси первинної дзвіниці.
Про колишню велич знаменитого на всю Ніжинську округу Данинського свято-Троїцького храму нагадують тепер лише три артефакти:
- затверджений у тодішній столиці Російської імперії Петербурзі детальний макет будови (панорамний і в розрізах), віднайдений автором цих рядків в архівах колишньої Чернігівської єпархіальної консисторії;
- зроблене відразу по війні знаним лосинівським фотографом Миколою Півнем панорамне фото сільського міської святині
- зменшений у сотню разів макет храму, зроблений наприкінці 80-х років минулого століття знаним данинським столяром-самородком Петром Іларіоновичем Макаренком та його середнім сином Іваном. Це справжній шедевр малої архітектури, який достойно так і не поцінували данинці.
Поки живі були майстри, макет цей стояв на столі у світлиці їхнього дому під вититим рушником. Його охоче показували господарі кожному, хто цим цікавився.
По несподіваній смерті батька та сина, а невзабарі й господині дому данинська громада проявила повну байдужість до цього неповторного історичного артефакту.
Макет, який досі вважався пропалим, таки віднайшовся. Його фактично порятував із спорожнілої хати виходець із Данини, відомий ніжинець Володимир Гой.
Це він зберігав стільки літ у своєму домашньому ніжинському помешканні цей дивовижний макет. Забрав його зі спорожнілого обійстя Макаренків після того, коли на той світ відійшли творці цього шедевру – майстри-самородки батько і син, а згодом і господиня дому. Забрав після того, як на цей макет довго не звертали жодної уваги ті, хто мав би це зробити за обов’язком служби: тодішня ще сільрада, місцева школа та її багатолітній директор, до речі історик за фахом, настоятель місцевого храму, що тоді перебував у московській окупації.
На пропозицію автора цих рядків Володимир Гой підтримав ідею про повернення історичної справедливости цьому артефакту.
У червні 2026 року, майже через 65 літ після драматичних подій у Данині, пов’язаних із руйнуванням тамтешнього Свято -Троїцького храму, в Ніжинському краєзнавчому музеї відбулася урочиста церемонія передачі на вічне зберігання «пропалого» на багато літ макету. Організаторами цієї неординарної для Чернігівського краю події стали відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ, Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) та сам Ніжинський краєзнавчий музей.
Пошанувати будівничих і захисників сплюндрованого сакрального оберегу Данини прийшли і виступили з наснажуючими промовами Благочинний Чернігівської єпархії ПЦУ, настоятель собору Всіх Святих у Ніжині протоієрей Сергій Чечин та настоятель Свято-Воскресенського Іоанно-Богословського чоловічого монастиря ієромонах Петро (Цюра). Знаковість події в тому, що громада Данинського Свято-Троїцького храму понад сто років тому в числі перших у тодішній Ніжинській окрузі перейшло в лоно стрімко відроджуваної після національної революції 1919-1921 років УАПЦ. Чи не першими в сучасному Ніжинському районі данинці рішуче розірвали кайдани московської церкви і в нинішній час цієї підлої й несправедливої війни росії проти України.
***
Макет шедевру сакральної архітектури – тепер у музеї. А міг постати відродженим наяву в усій його красі й величі в центрі Данини, куди віддавна ведуть п’ять вулиць старовинного села…
Не постане…
Нерозважливість, політична сліпота, не знання власної історії й не пошанування житейського чину мудрих, сміливих і патріотичних пращурів сучасними данинцями. Саме це й погубило намір усього життя видатного данинця Володимира Кательбницького відбудувати знищені владою п’ять куполів Свято-Троїцького храму в Данині. так і залишився не здійснений…
Боляче... Незбагненно… Непростимо…
Микола ТИМОШИК
Київ-Ніжин-Данина- Київ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |