Дорога від Березни до Мени – на людських кістках.
Фабрикант Карпо помер від голоду. Наша розповідь піде про невеличку частину діянь того режиму, який залізною рукою заганяв людей до «світлого майбутнього», про розкуркулювання, голод і руйнування людських святинь.
До «Сіверщини» звернувся уродженець Березни, а нині він житель Чернігова, колишній працівник Чорнобильської АЕС Олександр Васильович Архипенко. Не про себе він розповідав, не про свої досягнення в житті. Його зацікавило коріння роду, йому з дитинства не давали спокою думки: чому це діти в школі називали його куркулем, де поховані дідусь, бабуся та інші родичі, чому батьки в дитинстві так і не дали йому відповіді на ці, здавалося б, дуже прості запитання.
«Мені так і не вдалося дізнатися, де знаходяться могили моїх предків, зокрема, мого дідуся, фабриканта-підприємця Карпа Євтихійовича Архипенка,- каже його онук Олександр. – Батьки мені нічого конкретного не говорили, тому, що сім»я була практично репресована. Мене не даремно діти дражнили куркулем. Ті обзивання вони найімовірніше чули від дорослих. Я ж тоді ще не розумів, що це за слово. Запитував у батьків, але вони нічого не пояснювали. Можливо, боялися, що мене переслідуватимуть ще більше, якщо я взнаю правду, через яку в мене могла з»явитися агресія.
Та коли я вийшов на пенсію і з»явилось багато вільного часу, то став наполегливіше шукати могили своїх родичів. Виявилось, що мій дід і його батьки, діди й прадіди були поховані на Березнянському кладовищі. Але де саме і чому ж не збереглися їхні могили? Ще одне питання, на яке не було відповіді. Звернувся за роз»ясненням до ще живих моїх родичів. Як повідомила мені моя тітка, 92-річна Варвара Карпівна Архипенко, родина мого діда Карпа Євтихійовича Архипенка була великою.
Дід вважався людиною заможною, мав свою фабрику по виготовленню шкір і одночасно був підприємцем по скупці та продажу взуття в Березні. В селищі працювало багато шевців, які не могли знайти збуту свого товару, тож дід їм в цьому дуже допомагав. Ремісники селища продавали йому взуття, яке він возив в Росію, Білорусію, на Кубань, у Західну Україну. Дід був дуже культурною людиною, красивою як в душі так і за зовнішністю. Як казала моя бабуся Варка (по материній лінії): «Архипенки ходили при галстуках».
Це мене ще більше зацікавило. Я став глибше досліджувати цю проблему. Виявилося, що з настанням НЕПу, сталінський режим вивів назовні всіх розумних людей, весь середній клас, який міг щось виробляти та протидіяти тому режиму. А в 1932-1933 роках, коли в Україні організували штучний голод, геноцид проти власного народу, діда Карпа розкуркулили. Активісти забрали все майно, навіть не залишили картоплі в погребі. Моєму батьку тоді було 11 років, а його брату Леоніду 8. Щоб якось вижити й не померти від голоду, вони пішли по селах з торбами просити милостиню. Інші діти, як писав Тарас Шевченко, «розлізлися межи людьми, мов мишенята». Тітка Валя у 16 років вийшла заміж і виїхала із селища, тітку Лізу забрали до інтернату. А основний годувальник великої родини, який давав робочі місця десяткам березнянців, помер від голоду, як і його 12-річна донька Маргарита.
Бабуся Аксиня збожеволіла і в 1933 році потрапила до Чернігівської психлікарні. Там її у 1941 році і розстріляли фашисти, лише за те, що вона була дуже хворою. Я і досі не знаю місця її поховання, але обов»язково знайду його
... Надто вже багато коїться аварій на відрізку шляху із Березни до Городища. До речі, виявляється відтинок дороги біля кладовища не єдиний, який був прокладений по кістках. По шляху ближче до птахофабрики, колись було єврейське кладовище. Там теж сталося немало аварій...
Валерій МАГУЛА
Скорочено. Повністю --в газеті "Сіверщина" за 2 серпня
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
