Чомусь не хочеться зустрічатися зі старими друзями

Якось дуже неохоче і з побоюванням зустрічаюся і просто контактую зі старими друзями. Ну там - однокласники, однокурсники, суднобратія всяка тощо.

Час іде, люди змінюються. Був за Гітлера, став за Черчилля. Слухав Цоя, тепер плюєшся. Вже не маєш російської розкладки на клаві, а там досі треба й не треба цитують Стругацьких і фільми про лікаря Женю й Барбару Брильску. Останнім часом щодня доводиться стримуватися, щоб тільки не казати щодня "а ми ж вам казали", а вони не стримуються й досі "прі чьом тут Зєлєнскій".

Свого часу ледь вискочив з машини з колишнім своїм старпомом, який з таким азартом пропонував розстріляти Яценюка, бо йому платять мінімальну пенсію після 40 років у морі. Про те, що 30 з цих 40 він не відраховував грошей у пенсійний фонд, бо працював "під флагом", побудував будинок і квартири дітям, міг би й готель який на старість замутити, як моряки в усьому світі роблять, а не бухати, старпом слухати не хотів, проїхав на червоне світло два перехрестя і договорився до "Путін пріді". Ледь вискочив з тої його "Дачі" на наступному перехресті і навряд чи вже схочу бачити його знову.

А так хороше сиділи. Навіть оповідання колись написав про нього.

Але як приємно буває, коли попри усі ці побоювання й завчасні "блоки" зустрічаєшся - а там нормальна людина. Теж не сиділа на місці, розвивалася, змінювалася, і ви йшли ці 20 років, що не бачилися, принаймні, в один бік.

Антон САНЧЕНКО