Чому російськомовні - перелякані урбаністи?

Ще є один цікавий маркер московита - він дуже соромиться свого сільського походження й робить все, щоб навіть думки ні в кого не виникло, що воно з села. Оте Гурченчине "дєрєвня!", да.

В Україні це набирало ще колоніальних рис - сільські бабусі, до яких могло б поїхати на канікули мале москвитеня, були десь дуже далеко, чи не за Уралом, і діти росли переляканими урбаністами. Місто й село ними мислилися не менше ніж в парадигмі "Світу смерті" Гаррі Гаррісона - війна на знищення з використанням усіх засобів аж до атомної бомби. До речі, коли читаєш про підземний ядерний вибух на донецькій шахті, розумієш, що це не метафора.

Особливо цей переляк дитини асфальту перед культурою аборигенів мені чомусь був помітний в забутого вже культуртрегера Толіка Ульянова (і вже потім в Булгакова).

Справді, я ніколи не чув у середовищі москвомовної київської інтелігенції жодних жартів про картоплю, на якій нікому не важливо, ким ти є в цивільному житті, а від українського професора почути, що він поїхав "на багаті села" - загальне місце.

Тобто ота сковородинівська могилянська модель, коли філософ Хома Брут на канікулах шукає собі прокорму в "кантрісайд", в нас досі відчувається цілком нормальною і не раз давала інтелігенції можливість вижити в скрутні часи. Варто згадати хоча б усіляких неокласиків з Зеровим на чолі, які пересиділи по селах лихоліття 1920.

Ну тобто ніякого антагонізму між україномовним мешканцем Києва й мешканцем Трипілля не існує в принципі.

А якщо ви спитаєте, кого ж тоді батько Зелений скидав з трипільських круч, я відповім вам:
- Ой, не начинайте.

Антон САНЧЕНКО