Чоловік фатальної жінки і, можливо, автор «Марка Вовчка»
До 200-ліття Опанаса Марковича
Його могила в Чернігові на Болдиній горі. Так ось Борис Грінченко, який у Чернігові прожив десяток років, коли водив своїх гостей з інших міст, підводячи до могили Опанаса Марковича, завжди казав: «А тут похований Марко Вовчок». Він, як і багато його сучасників, був переконаний, що росіянка Марія Вілінська аж ніяк не могла написати українські «Народні оповідання», якими вона так прогриміла, що аж Тарас Шевченко встиг її назвати донечкою. «Не може московка так знати нашу мову» - була переконана Олена Пчілка щодо Марії Вілінської, яка прибрала собі псевдонім Марко Вовчок.
Від роду – до братства
Опанас Маркович – не з простого роду: він був сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича та домогосподарки Олени Керстен. У віці 46 років батько Опанаса вийшов у відставку і оселився в селі. А близьким родичем був знаменитий ректор Київського університету святого Володимира Михайло Максимович. Народився Опанас в селі Кулажинцях на Полтавщині і був шостою дитиною подружжя. Страшенно любив слухати всілякі народні розповіді від селянських дітей – в його багатій уяві виникали цікаві конструкції, переплетені багатим українським фольклором. Мати просила записувати українські народні пісні, а потім сама добирала музику, і вже разом з сином вони виконували ці пісні перед гостями.
Зрозуміло, що після закінчення Пирятинського міського училища у 1836 році батько відправив сина саме до Київського університету, до родича. Там він знайшов вдячного слухача своїх народних оповідок – професор російської літератури Іван Краськовський слухав його годинами. Професор зобов’язав його записувати казки, прислів’я, приказки, пісні, що запам’ятав від кулажинських селян.
1846 року Опанас закінчує навчання, але лишається в Києві. Вступає до таємного Кирило- Мефодіївського братства. Це була одна з перших організацій в Російській імперії, яка виразно ставила завдання боротьби за вільну Україну.
Донощик Петров, син жандармського офіцера, повідомляє в охранку про антиурядове товариство і при обшуку в Миколи Гулака знаходять, зокрема, листи вчорашнього студента Опанаса Марковича. Петров у повторному доносі пише, що Маркович не тільки читав програму товариства – «Закон Божий (Книгу буття українського народу)», але й схвально відгукувався. Це було достатньою підставою для переслідування. Російська влада його арештовує у 1847 році і висилає в Орел, де Опанас працює в канцелярії військового губернатора – здалася батькова кар’єра і, певно, старі зв’язки.
Цікаво, що хоча керівником організації жандарми визнали Миколу Гулака, та найдужче покарали Тараса Шевченка, бо, як вони зазначали, «по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников». Та ще й знайшли в нього поему «Сон», де так глумливо зображено царську родину, особливо імператрицю, «мов опеньок засушений». Микола Гулак був засаджений на три роки у Шліссербурзьку кріпость, а Шевченка заслали в солдати із забороною писати і малювати за особистою резолюцією імператора Миколи I. В основному всі інших братчиків розіслали у віддалені губернії неосяжної імперії. Цікаво, що суду не було – російська влада завжди боялася розголосу. Покарали братчиків «по височайшому повелению»…
Зауважимо, на полях, реакцію на арешт українського товариства російських демократів (не кажучи вже про реакціонерів) – так знаменитий Віссаріон Бєлінський писав: «Ох мені ці хохли! Адже барани — а ліберальничають, в ім'я галушок і вареників зі свинячим салом! А з іншого боку, як і скаржитися на уряд? Який же уряд дозволить проповідувати відторгнення від нього області?». Як бачимо, вже тоді вся російська демократія закінчувалася на українському питанні…
Недарма у згаданому маніфесті кирило- мефодіївців про росіян говорилося так: «Московщина була з москалів і була у їх велика Річ Посполита Новгородська, вільна і рівна, хочь не без панства: і пропав Новгород за те, що і там завелось панство, і цар московський взяв верх над усіма москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, христіянський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своего нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим». А про Україну було там пророцтво, що здійснюється лише зараз: «Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу».
Фатальна жінка
В Орлі Опанас Маркович знайомиться з Марією Вілінською і в січні 1851 року вони одружуються. Хтозна чи була любов Марії до свого чоловіка – у всякому разі вона явно була рада таким шлюбом вирватися і від вітчима – п’яниці, що бігав за нею з сокирою, і від матері, що не могла утримувати дітей, і від тітки, в якої вимушено жила. Зрештою, згодом, уже після розлучення з Марковичем, вона сама пояснювала шлюб бажанням вирватися з осоружного середовища, що їй і вдалося. І того ж року подружжя приїздить в Україну - у Чернігові Маркович влаштовується коректором газети «Черниговские губернские ведомости».
1852 року у Марковича та Вілінської народилася перша дитина, дочка Віра, яка незабаром померла й похована в Чернігові. Родина переїздить до Києва, де Маркович працює в палаті державного майна. 1853 року у родини народився син Богдан. Проте сімейне життя не склалося і Маркович 1855 року отримує посаду вчителя географії Немирівської гімназії, а дружина, що вже вкусила смаку вільного, міського життя, 1859 року разом із сином переїздить до столиці, до Санкт – Петербургу. Туди згодом переїздить і Опанас, який зразу включається в життя потужної української громади. Скажімо, бере участь у виданні українського журналу «Основа».
Проте 1861 року він вертається в Україну, на Чернігівщину, де отримує посаду акцизного наглядача у Новгороді- Сіверському.
Чому Марію Вілінську називали фатальною жінкою? Бо її чоловіки помирали, а закохувалися в неї мало не всі гранди української, російської та французької літератур. Серед шанувальників слід назвати хоча би Пантелеймона Куліша та Івана Тургенєва. До речі, був такий епізод, коли Куліш таки домагається побачення з нею і задля цього приїздить у Берлін, де Марія зустрічає його разом з …Іваном Тургенєвим.
Під впливом чоловіка Опанаса Марковича Марія записує українську народну творчість і сама починає писати, прибравши псевдонім, що починався від чоловіка, а закінчувався її вовчкуватим характером – Марко Вовчок. Зрештою, в той час під чоловічим псевдонімом було легше увійти в літературу, яку творили майже виключно чоловіки.
Опанаса вона використала по повній – так, скажімо, коли він переслав їй у Париж зібрані ним українські прислів’я і приказки для друку, бо там їх легше видати - Марія видає частину їх у лейпцигсько – вінтертурському видавництві, але без згадки про чоловіка. Називає видання так: «Двісти українських пісень. Співи і слова зібрав: Марко Вовчок». Марковича для неї вже нема, а сама ні скромністю, ні етичністю не страждає… Хоча офіційно вони розлучилися лише перед його смертю у 1867 році.
До речі, питання про авторство творів, що підписані іменем Марко Вовчок, так і лишається нез’ясованим в українському літературознавстві. Проте принаймні очевидно, що перше редагування її «Народних оповідань» здійснив Опанас Маркович, а довів до ладу Пантелеймон Куліш, який їх і видав. Скільки там лишилося від авторства Марії Вілінської невідомо. Дальші ж її твори писалися під впливом (чи авторством?) Івана Тургенєва, з яким вона була довго у близьких стосунках. Зрештою, її літературна кар’єра завершилася звинуваченням у плагіаті і коли не стало коло неї чоловіків – літераторів (скажімо, російський критик Пісарєв втопився під час купання з нею!), Марко Вовчок не пише нічого і помирає у глушині, без слави, тільки зі згадками про блискучих чоловіків, якими вона крутила, мов циган сонцем.
Невідома любов Опанаса
1866 року Опанаса Марковича через захворювання на туберкульоз переведено в Сосницю (ближче до Чернігівської лікарні). В червні 1867 року хвороба його посилилась і його переведено до Чернігова.
І тут існує версія про його останню любов – до Меланії Загорської. Дівоче її прізвище – Ходот і народилася вона в селі Покошичі та згодом вийшла заміж за поміщика Загорського, який мав хутір біля містечка Понорниці. Голос мала видатний і чоловік відвіз її до Київської консерваторії. За свідченням сучасників, вона з особливою любов'ю популяризувала пісні Чернігівщини. Композитор Микола Лисенко занотував з голосу Меланії Загорської багато пісень. 27 пісень з її голосу в записі увійшли до 3-го випуску його «Збірника українських пісень».
Після завершення консерваторії співачка працювала у Чернігівському театрі. Зокрема, у Чернігові вона першою виконала роль Наталки в опері М. Лисенка за твором Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Казковий голос Меланії зачарував і Опанаса Марковича. Мало хто знає, що саме Маркович, ще до Миколи Лисенка, написав музику до опери «Наталка Полтавка», як і музику до опери «Чари» за п’єсою Кирила Тополі – вона була поставлена в аматорських гуртках, що ними керував Маркович у Новгороді- Сіверському та в Чернігові.
Дослідниця Станіслава Мельник – Орехович, яка вивчає авдіївські та довколишні роди, каже: « Заміжньою за Маркевичем Меланія не була. Хоча про нього дуже турбувалася. Особливо в хворобі, він був хворий на туберкульоз. І знову ж таки про роман відомо від друзів Маркевича , які і внесли в історію сотню неточностей. Чи були в них з Маркевичем спільні діти - невідомо. Підтверджень архівних поки не знайдено. Відомо про двох дітей з Загорським, щодо яких і говорили, що вони від Маркевича. Та оскільки вони народилися до близького знайомства з Маркевичем, носили прізвище Загорського, а аналізу ДНК не існувало - питання батьківства практично виключається».
Похорон коштом губернатора
1 вересня 1867 року Опанас Маркович помер у чернігівській лікарні. Грошей у нього на похорон не лишилося. Друзі Опанаса Марковича та сім'я тодішнього чернігівського губернатора князя С. Голіцина зібрали грошей, щоб поховати його. Перед смертю просив Марко Вовчок привезти єдиного сина, щоб попрощатися. Марія прохання проігнорувала…
Журнал «Киевская старина», відгукуючись на смерть Опанаса Марковича, назвав його талановитою та благородною людиною, сіячм добра, краси і науки.
Зараз могилу фольклориста і етнографа Опанаса Марковича треба впорядкувати. Він похований на Болдиній горі, недалеко від могили Михайла та Віри Коцюбинських. Але надгробок не є ідентичним справжньому – він встановлений у радянські часи і, зрозуміло, що хреста комуністична влада не ставила. Голова міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Андрій Глухенький каже, що просвітяни будуть ініціювати відновлення справжнього вигляду поховання видатного українця.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Його могила в Чернігові на Болдиній горі. Так ось Борис Грінченко, який у Чернігові прожив десяток років, коли водив своїх гостей з інших міст, підводячи до могили Опанаса Марковича, завжди казав: «А тут похований Марко Вовчок». Він, як і багато його сучасників, був переконаний, що росіянка Марія Вілінська аж ніяк не могла написати українські «Народні оповідання», якими вона так прогриміла, що аж Тарас Шевченко встиг її назвати донечкою. «Не може московка так знати нашу мову» - була переконана Олена Пчілка щодо Марії Вілінської, яка прибрала собі псевдонім Марко Вовчок.
Від роду – до братства
Опанас Маркович – не з простого роду: він був сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича та домогосподарки Олени Керстен. У віці 46 років батько Опанаса вийшов у відставку і оселився в селі. А близьким родичем був знаменитий ректор Київського університету святого Володимира Михайло Максимович. Народився Опанас в селі Кулажинцях на Полтавщині і був шостою дитиною подружжя. Страшенно любив слухати всілякі народні розповіді від селянських дітей – в його багатій уяві виникали цікаві конструкції, переплетені багатим українським фольклором. Мати просила записувати українські народні пісні, а потім сама добирала музику, і вже разом з сином вони виконували ці пісні перед гостями.
Зрозуміло, що після закінчення Пирятинського міського училища у 1836 році батько відправив сина саме до Київського університету, до родича. Там він знайшов вдячного слухача своїх народних оповідок – професор російської літератури Іван Краськовський слухав його годинами. Професор зобов’язав його записувати казки, прислів’я, приказки, пісні, що запам’ятав від кулажинських селян.
1846 року Опанас закінчує навчання, але лишається в Києві. Вступає до таємного Кирило- Мефодіївського братства. Це була одна з перших організацій в Російській імперії, яка виразно ставила завдання боротьби за вільну Україну.
Донощик Петров, син жандармського офіцера, повідомляє в охранку про антиурядове товариство і при обшуку в Миколи Гулака знаходять, зокрема, листи вчорашнього студента Опанаса Марковича. Петров у повторному доносі пише, що Маркович не тільки читав програму товариства – «Закон Божий (Книгу буття українського народу)», але й схвально відгукувався. Це було достатньою підставою для переслідування. Російська влада його арештовує у 1847 році і висилає в Орел, де Опанас працює в канцелярії військового губернатора – здалася батькова кар’єра і, певно, старі зв’язки.
Цікаво, що хоча керівником організації жандарми визнали Миколу Гулака, та найдужче покарали Тараса Шевченка, бо, як вони зазначали, «по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников». Та ще й знайшли в нього поему «Сон», де так глумливо зображено царську родину, особливо імператрицю, «мов опеньок засушений». Микола Гулак був засаджений на три роки у Шліссербурзьку кріпость, а Шевченка заслали в солдати із забороною писати і малювати за особистою резолюцією імператора Миколи I. В основному всі інших братчиків розіслали у віддалені губернії неосяжної імперії. Цікаво, що суду не було – російська влада завжди боялася розголосу. Покарали братчиків «по височайшому повелению»…
Зауважимо, на полях, реакцію на арешт українського товариства російських демократів (не кажучи вже про реакціонерів) – так знаменитий Віссаріон Бєлінський писав: «Ох мені ці хохли! Адже барани — а ліберальничають, в ім'я галушок і вареників зі свинячим салом! А з іншого боку, як і скаржитися на уряд? Який же уряд дозволить проповідувати відторгнення від нього області?». Як бачимо, вже тоді вся російська демократія закінчувалася на українському питанні…
Недарма у згаданому маніфесті кирило- мефодіївців про росіян говорилося так: «Московщина була з москалів і була у їх велика Річ Посполита Новгородська, вільна і рівна, хочь не без панства: і пропав Новгород за те, що і там завелось панство, і цар московський взяв верх над усіма москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, христіянський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своего нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим». А про Україну було там пророцтво, що здійснюється лише зараз: «Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу».
Фатальна жінка
В Орлі Опанас Маркович знайомиться з Марією Вілінською і в січні 1851 року вони одружуються. Хтозна чи була любов Марії до свого чоловіка – у всякому разі вона явно була рада таким шлюбом вирватися і від вітчима – п’яниці, що бігав за нею з сокирою, і від матері, що не могла утримувати дітей, і від тітки, в якої вимушено жила. Зрештою, згодом, уже після розлучення з Марковичем, вона сама пояснювала шлюб бажанням вирватися з осоружного середовища, що їй і вдалося. І того ж року подружжя приїздить в Україну - у Чернігові Маркович влаштовується коректором газети «Черниговские губернские ведомости».
1852 року у Марковича та Вілінської народилася перша дитина, дочка Віра, яка незабаром померла й похована в Чернігові. Родина переїздить до Києва, де Маркович працює в палаті державного майна. 1853 року у родини народився син Богдан. Проте сімейне життя не склалося і Маркович 1855 року отримує посаду вчителя географії Немирівської гімназії, а дружина, що вже вкусила смаку вільного, міського життя, 1859 року разом із сином переїздить до столиці, до Санкт – Петербургу. Туди згодом переїздить і Опанас, який зразу включається в життя потужної української громади. Скажімо, бере участь у виданні українського журналу «Основа».
Проте 1861 року він вертається в Україну, на Чернігівщину, де отримує посаду акцизного наглядача у Новгороді- Сіверському.
Чому Марію Вілінську називали фатальною жінкою? Бо її чоловіки помирали, а закохувалися в неї мало не всі гранди української, російської та французької літератур. Серед шанувальників слід назвати хоча би Пантелеймона Куліша та Івана Тургенєва. До речі, був такий епізод, коли Куліш таки домагається побачення з нею і задля цього приїздить у Берлін, де Марія зустрічає його разом з …Іваном Тургенєвим.
Під впливом чоловіка Опанаса Марковича Марія записує українську народну творчість і сама починає писати, прибравши псевдонім, що починався від чоловіка, а закінчувався її вовчкуватим характером – Марко Вовчок. Зрештою, в той час під чоловічим псевдонімом було легше увійти в літературу, яку творили майже виключно чоловіки.
Опанаса вона використала по повній – так, скажімо, коли він переслав їй у Париж зібрані ним українські прислів’я і приказки для друку, бо там їх легше видати - Марія видає частину їх у лейпцигсько – вінтертурському видавництві, але без згадки про чоловіка. Називає видання так: «Двісти українських пісень. Співи і слова зібрав: Марко Вовчок». Марковича для неї вже нема, а сама ні скромністю, ні етичністю не страждає… Хоча офіційно вони розлучилися лише перед його смертю у 1867 році.
До речі, питання про авторство творів, що підписані іменем Марко Вовчок, так і лишається нез’ясованим в українському літературознавстві. Проте принаймні очевидно, що перше редагування її «Народних оповідань» здійснив Опанас Маркович, а довів до ладу Пантелеймон Куліш, який їх і видав. Скільки там лишилося від авторства Марії Вілінської невідомо. Дальші ж її твори писалися під впливом (чи авторством?) Івана Тургенєва, з яким вона була довго у близьких стосунках. Зрештою, її літературна кар’єра завершилася звинуваченням у плагіаті і коли не стало коло неї чоловіків – літераторів (скажімо, російський критик Пісарєв втопився під час купання з нею!), Марко Вовчок не пише нічого і помирає у глушині, без слави, тільки зі згадками про блискучих чоловіків, якими вона крутила, мов циган сонцем.
Невідома любов Опанаса
1866 року Опанаса Марковича через захворювання на туберкульоз переведено в Сосницю (ближче до Чернігівської лікарні). В червні 1867 року хвороба його посилилась і його переведено до Чернігова.
І тут існує версія про його останню любов – до Меланії Загорської. Дівоче її прізвище – Ходот і народилася вона в селі Покошичі та згодом вийшла заміж за поміщика Загорського, який мав хутір біля містечка Понорниці. Голос мала видатний і чоловік відвіз її до Київської консерваторії. За свідченням сучасників, вона з особливою любов'ю популяризувала пісні Чернігівщини. Композитор Микола Лисенко занотував з голосу Меланії Загорської багато пісень. 27 пісень з її голосу в записі увійшли до 3-го випуску його «Збірника українських пісень».
Після завершення консерваторії співачка працювала у Чернігівському театрі. Зокрема, у Чернігові вона першою виконала роль Наталки в опері М. Лисенка за твором Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Казковий голос Меланії зачарував і Опанаса Марковича. Мало хто знає, що саме Маркович, ще до Миколи Лисенка, написав музику до опери «Наталка Полтавка», як і музику до опери «Чари» за п’єсою Кирила Тополі – вона була поставлена в аматорських гуртках, що ними керував Маркович у Новгороді- Сіверському та в Чернігові.
Дослідниця Станіслава Мельник – Орехович, яка вивчає авдіївські та довколишні роди, каже: « Заміжньою за Маркевичем Меланія не була. Хоча про нього дуже турбувалася. Особливо в хворобі, він був хворий на туберкульоз. І знову ж таки про роман відомо від друзів Маркевича , які і внесли в історію сотню неточностей. Чи були в них з Маркевичем спільні діти - невідомо. Підтверджень архівних поки не знайдено. Відомо про двох дітей з Загорським, щодо яких і говорили, що вони від Маркевича. Та оскільки вони народилися до близького знайомства з Маркевичем, носили прізвище Загорського, а аналізу ДНК не існувало - питання батьківства практично виключається».
Похорон коштом губернатора
1 вересня 1867 року Опанас Маркович помер у чернігівській лікарні. Грошей у нього на похорон не лишилося. Друзі Опанаса Марковича та сім'я тодішнього чернігівського губернатора князя С. Голіцина зібрали грошей, щоб поховати його. Перед смертю просив Марко Вовчок привезти єдиного сина, щоб попрощатися. Марія прохання проігнорувала…
Журнал «Киевская старина», відгукуючись на смерть Опанаса Марковича, назвав його талановитою та благородною людиною, сіячм добра, краси і науки.
Зараз могилу фольклориста і етнографа Опанаса Марковича треба впорядкувати. Він похований на Болдиній горі, недалеко від могили Михайла та Віри Коцюбинських. Але надгробок не є ідентичним справжньому – він встановлений у радянські часи і, зрозуміло, що хреста комуністична влада не ставила. Голова міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Андрій Глухенький каже, що просвітяни будуть ініціювати відновлення справжнього вигляду поховання видатного українця.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |