Письменник- земляк, знищений комуністами
«Сильний, глибокий і щирий лірик»: до 135-річчя від дня народження Михайла Івченка (09.08.1890, хутір поблизу с. Никонівка Прилуцького повіту Чернігівської губ., тепер Прилуцького р-ну Чернігівської обл. – 17.10.1939, м. Орджонікідзе, тепер м. Владикавказ, Північна Осетія)
«Так, я з міста! Тікаю від людей, від всіх тих гидот, які вони творять. Хочу спочити хоч трохи тут, в оцих первісно-свіжих, чистих просторах.
Хе-хе-хе! Чудно як ви кажете. Наче-бо тут немає людей. Всюди вони є, здається, немає такого закутка на землі, де б їх не найшлось. Плодюча, я вам скажу, тварина – всюди розсілась. А вашого брата таки чималенько щось стало тут траплятись. Усе тікають, тікають, а куди – й самі гаразд не скажуть. Від самих себе, мабуть. Дуже вже гірко стало жити.»
Ось такий відвертий діалог відбувається між автором та лісничим, героями оповідання Михайла Івченка «В первісні простори» (1919). Проте вже за хвилину лісничий змушений «розчарувати» автора:
«Тут от недавно одна панна так само їхала. Спинилась у мене. Що воно за людина – не знаю. Тільки чудненька якась, а от уже з тиждень живе тут, то вже я й не знаю, як ви й розміститесь.»
Далі з головними героями стається щось неймовірне, про це автор, устами лісничого, скаже так:
«Ай, що твориться з людьми, пане добродію! Як страшно божевільно переплуталось все, Боже мій, Боже мій. Аж не віриться, щоб дві інтелігентних людини, зустрівшись отут, в цім дикім лісі, не могли навіть дивитись одна на другу.
До чого може довести життя. Ай, лишенько, лишенько! А колись же оця сама панна йшла до людей, на війну, ризикувала собою, чимсь допомагала людям. А тепер і дивиться на них не хоче.»
Звернімо увагу на рік написання оповідання «В первісні простори»: 1919-й! Ніби формально й «закінчилась» Перша світова війна 1914–1918 рр., проте тривають Визвольні змагання Української революції 1917–1921 рр…
На мою думку, обидва головні герої Михайла Івченка переживають (на жаль, надзвичайно знайомий тепер кожному в Україні) посттравматичний стресовий розлад. Поміж широкого спектру практик відновлення (наприклад, апі- чи арттерапія: лікування бджолами або мистецтвом) автора і панну рятує кохання:
«Вся безсила, з розпатланими косами, піднялася панна і довго, з болісною ласкою, запитуюче дивилася на мене. А потім в пристрасних поривах обняла мене і міцно-міцно поцілувала.
Так, мій любий. Я піду з тобою. Куди б ти не пішов, я буду з тобою нерозлучно, що б не сталось. В первісні простори, мій любий, в первісні простори.
От і поладнали. Ну, щасти вам доля, – радісно, широко посміхаючись, говорив лісничий.»
Саме тут для уважного читача виникає чітка аналогія зі світової класики: Еріх Марія Ремарк «Тріумфальна арка»:
«Равік мовчав. Що вона (Джоан – В. П.) балакає, подумав він.
Ти ще, може, скажеш, що кохаєш мене? – мовив він нарешті.
Я тебе кохаю.
Він махнув рукою.
Ти ж мене майже не знаєш.
А хіба це стосується до кохання?
Ще й як. Кохати – це коли хочеш разом із кимось постаріти.
Такого кохання я не знаю. А знаю інше: коли без когось не можеш жити.»
Наведу невеличкий фрагмент з пережитого Людвігом Фрезенбургом, першокласним німецьким хірургом-втікачем («щасливе» ім’я Равік він собі вигадав):
«Та Гааке тільки усміхався. Через три дні Сибіла померла. Повісилась у жіночому концтаборі. Ще через день привели одного з утікачів – письменника-єврея. Равік дивився на нього й не впізнавав, на ньому не лишилося живого місця. Навіть голосу не впізнавав. Гааке допитував його ще цілий тиждень, аж поки він помер. Потім Равік теж опинився в концтаборі. Тоді була лікарня. І втеча з лікарні.»
Валерій ПОМАЗ
«Так, я з міста! Тікаю від людей, від всіх тих гидот, які вони творять. Хочу спочити хоч трохи тут, в оцих первісно-свіжих, чистих просторах.
Хе-хе-хе! Чудно як ви кажете. Наче-бо тут немає людей. Всюди вони є, здається, немає такого закутка на землі, де б їх не найшлось. Плодюча, я вам скажу, тварина – всюди розсілась. А вашого брата таки чималенько щось стало тут траплятись. Усе тікають, тікають, а куди – й самі гаразд не скажуть. Від самих себе, мабуть. Дуже вже гірко стало жити.»
Ось такий відвертий діалог відбувається між автором та лісничим, героями оповідання Михайла Івченка «В первісні простори» (1919). Проте вже за хвилину лісничий змушений «розчарувати» автора:
«Тут от недавно одна панна так само їхала. Спинилась у мене. Що воно за людина – не знаю. Тільки чудненька якась, а от уже з тиждень живе тут, то вже я й не знаю, як ви й розміститесь.»
Далі з головними героями стається щось неймовірне, про це автор, устами лісничого, скаже так:
«Ай, що твориться з людьми, пане добродію! Як страшно божевільно переплуталось все, Боже мій, Боже мій. Аж не віриться, щоб дві інтелігентних людини, зустрівшись отут, в цім дикім лісі, не могли навіть дивитись одна на другу.
До чого може довести життя. Ай, лишенько, лишенько! А колись же оця сама панна йшла до людей, на війну, ризикувала собою, чимсь допомагала людям. А тепер і дивиться на них не хоче.»
Звернімо увагу на рік написання оповідання «В первісні простори»: 1919-й! Ніби формально й «закінчилась» Перша світова війна 1914–1918 рр., проте тривають Визвольні змагання Української революції 1917–1921 рр…
На мою думку, обидва головні герої Михайла Івченка переживають (на жаль, надзвичайно знайомий тепер кожному в Україні) посттравматичний стресовий розлад. Поміж широкого спектру практик відновлення (наприклад, апі- чи арттерапія: лікування бджолами або мистецтвом) автора і панну рятує кохання:
«Вся безсила, з розпатланими косами, піднялася панна і довго, з болісною ласкою, запитуюче дивилася на мене. А потім в пристрасних поривах обняла мене і міцно-міцно поцілувала.
Так, мій любий. Я піду з тобою. Куди б ти не пішов, я буду з тобою нерозлучно, що б не сталось. В первісні простори, мій любий, в первісні простори.
От і поладнали. Ну, щасти вам доля, – радісно, широко посміхаючись, говорив лісничий.»
Саме тут для уважного читача виникає чітка аналогія зі світової класики: Еріх Марія Ремарк «Тріумфальна арка»:
«Равік мовчав. Що вона (Джоан – В. П.) балакає, подумав він.
Ти ще, може, скажеш, що кохаєш мене? – мовив він нарешті.
Я тебе кохаю.
Він махнув рукою.
Ти ж мене майже не знаєш.
А хіба це стосується до кохання?
Ще й як. Кохати – це коли хочеш разом із кимось постаріти.
Такого кохання я не знаю. А знаю інше: коли без когось не можеш жити.»
Наведу невеличкий фрагмент з пережитого Людвігом Фрезенбургом, першокласним німецьким хірургом-втікачем («щасливе» ім’я Равік він собі вигадав):
«Та Гааке тільки усміхався. Через три дні Сибіла померла. Повісилась у жіночому концтаборі. Ще через день привели одного з утікачів – письменника-єврея. Равік дивився на нього й не впізнавав, на ньому не лишилося живого місця. Навіть голосу не впізнавав. Гааке допитував його ще цілий тиждень, аж поки він помер. Потім Равік теж опинився в концтаборі. Тоді була лікарня. І втеча з лікарні.»
Валерій ПОМАЗ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |