Письменник- фантаст, письменник - сексот?

Сьогодні ювілей колись видатного українського радянського письменника Юрія Корнійовича Смолича. Ні нових видань, ні згадок у публічному просторі...

А він же - основоположник української наукової фантастики: 1926 року вийшов перший український фантастичний роман "Останній Ейджевуд" і автором його був Смолич.

Хоча варто почати з того, що насправді він і не Юрій, і не Корнійович - записаний при народженні Георгієм, а батька його звали не Корнієм, а Корнелієм. Проте совєтська система все спрощувала і ото ще плутатися з якимось Корнелієм, коли он є Корнєй Чуковський (насправді і він не Корній!)...

Він народився 1900 року у родині гімназійного вчителя математики, який, зокрема, вчителював і на Чернігвіщині - у Новозибкові, Стародубі та Глухові. Під час так званої громадянської війни працює санітаром у "Червоному хресті", згодом прибивається до театру імені Івана Франка у Харкові, виступає театральним критиком. І ось у 20-і роки, на хвилі тимчасової українізації, він і пише фантастичні романи - другим став "Господарство доктора Гальванеску". За сюжетом там доктор у Румунії створює зомбі - щось таке, певно, відчував у большевицькій системі Юрій Смолич... До речі, фантастичних романів у нього цілих 5 - чи вони всі видані в незалежній Україні?

І вже 1928 року Юрій Смолич здобувається на звинувачення в націоналізмі - за роман "Фальшива Мельпомена".

Чи ж дивно, що НКВД його не тільки заарештовує, але й залучає до секретних агентів (сексотів)? з 1935 року - він агент НКВС. За це навіть кілька разів гроші отримував.

Але до цієї інформації треба ставитись обережно - один поважаний мною дослідник опублікував статтю про агента "Стрілу" (таке псевдо було у Смолича), де подає текст його доносу на Довженка. Я уважно перечитав той донос і, думаю, що й сам Довженко під ним би підписався. Зрештою, тепер у нас є спогади, як Смолич приходив до Довженка і на магнітофон записував його слова. Довженко це бачив і свідомо підігрував своєму другу. Схоже, вони разом дурили НКВД.

«Що б не закидали Смоличеві-письменникові, але я за всі його книжки спогадів “Розповідь про неспокій” та інші понесу йому вдячність і на той світ», — так сказав у «Зустрічах і прощаннях» Григорій Костюк.

Бо в них він, скориставшись відлигою, написав про заборонених чи замовчуваних діячів українського відродження 1920- х років. І тим врятував їх імена від забуття. Скажімо, Хвильового і не тільки.

А ще Смолич у розмовах з високими чинами КДБ (архіви відкрті) наполягав на публікації книг Ліни Костенко, Бориса Антоненка- Давидовича, Івана Чендея, яких тримали "під ковпаком" кадебісти. Свій же щоденник під назвою "Ні до чого" Смолич так і не опублікував, а дружина після його смерті відмовилась передавати КГБ, яке на цьому наполягало. Що в тому щоденнику і чи винирне колись він на білий світ - невідомо.

Юрій Смолич був головою Спілки письменників України, його призначали головою Товариства зв'язків з українцями за кордоном (абсолютно кагебістська посада), він навіть ходив у кандидатах в члени ЦК КПУ. Його романи типу "Мир хатам, війна палацам" нічого не варті, а ось мемуари залишаються цінною сторінкою нашої історії та літератури.

Помер Юрій Смолич 1976 року і номенклатурно похований на Байковому цвинтарі.

Василь ЧЕПУРНИЙ