реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО

Читачі в зоні

06-Лип-19 821 5.0 0
(Уривок з майбутньої книги - політичної біографії Левка Лук'яненка).

Певно, українські радянські письменники не підозрювали як їх твори уважно вивчали геть несподівані для них читачі – політв’язні. Гадаю, що навіть комуністичні цербери, попри тотальний контроль за всіма суспільними звивами, навіть найтоншими, як, скажімо, творення нових анекдотів, не підозрювали наскільки уважні читачі «Літературної України», журналів «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро» сидять у мордовських концтаборах. Позаяк ці видання до виходу в друк були не раз і не два перегарбані не тільки офіційними цензорами, що сиділи при кожній редакції навіть обласної газети, але й компартійними високопоставленими маланчуками, владі концтаборів (читай – КГБ) здавалося можливим допустити в зону цих паперових агітаторів за комуністичну владу. Вони не враховували, або ж були безсилі це змінити, що радянські люди навчилися читати між рядків. А ті, що отримали гарт політичних процесів та вишкіл у тюрмах і концтаборах, тим паче чули не тільки сморід «любові до Лєніна», але й відживлюючий запах свіжого українського слова – про кохання, про рідну землю («Поете, любити свій край – не є злочин!» - насмілювався озватися заляканий Тичина).

«Це так, знаєте, як ото зрідка буває, - розповідав Левко Лук’яненко, - коли через барачний гучномовець долине мінорна божественна музика Вівальді чи Брамса: вона обмиває душу, розпружує нерви, робить людину добрішою і готовою прощати своїм ворогам. У цьому є щось вище, що підіймає тебе над дерев’яним бараком зони, над сірими тупими мордами ментів, над робочими цехами із замащеними чорними верстатами, над цілою цією Сосновкою і підносить у високості добра божеської сфери, не підвладної ніякому людському злу й ненависті. Ніби з пекла потрапляєш у рай. Ненадовго. Але й цього досить, щоб зігріти душу, а потім ще довго, може цілий місяць, згадувати і знову відчувати душевне тепло».

Отак лірично цей логік – сухар каже про поетичне, прозове, але живе, не скомунізоване українське слово красного письменства. Не дивно, коли в зоні Євген Пришляк помічає сум в очах Лук’яненка і той пояснює, що це через твір Романа Андріяшика «Люди зі страху». Бо книга його переконала: московська окупація штовхнула маси українців не на шлях боротьби, а на шлях обдумування способів виживання, тобто – до хитрування. І як таку націю розбудити до волі? Було від чого засумувати. Але тим більше дивно, що й за таких умов Левко Лук’яненко, як і згадані побратими, не відчаюються, а готові бути повільним шашелем, який все ж сточить комуністичну систему.

Ще там, у зоні, Левко Лук’яненко розуміє, що літературна течія підрадянської України каламутна і її окупанти не тільки контролюють, але й регулюють. Зрештою, доказ прямий, коли лист до дружини, в якому Лук’яненко аналізує п’єсу Миколи Зарудного, цензура (читай – КГБ) вилучила, про що й склали відповідний акт, що з ним ознайомили ув’язненого.

Певно, не раз гикалося Дмитрові Павличку після його патетично - викривальних виступів «бандерівських злочинів», адже на зоні його лаяли на всі заставки, особливо за поїздку в США, інспіровану і фінансовану КГБ – там він на зустрічах з емігрантами виконував ганебну ролю виправдовувача окупантів і брехуна щодо УПА та ОУН (І як тепер дивно було читати тому ж Лук’яненку спогади Павличка, де він говорить, що підлітком був в …УПА). Хоча, люби, Боже, правду, внесок Павличка в українську скарбницю великий – згадаймо хоча б пісню Олександра Білаша «Два кольори» на його слова, що стала народною. Проте в мордовських та уральських таборах люди, засуджені на 15 – 25- річне нидіння і вмирання, мали право на різкі, однозначні чорно- білі оцінки.
Що, власне, не завадило Левку Лук’яненку і Дмитру Павличку тісно співпрацювати, коли останній, як голова парламентської комісії, лобіював кандидатуру Левка Лук’яненка на посаду посла України в Канаді. Але й після цього Левко Григорович не вважає за можливе замовчувати своє табірне ставлення до відомого поета – конформіста.

Навіть через два десятки років після проголошення незалежности України, навіть його друг з гімназійних років, який і сам пригинався, називаючи це валенроддизмом, - Роман Іваничук в лекціях студентам запитував сам себе: «Чи повинен я все сказати про Д.Павличка?» І говорить, що хоча сам особисто не допустив славослів’я ворога і ганьблення національних святощів, проте це не дає підстав бути суддею тим, хто нині розкаявся. Не судять і політв’язні, хоча їх оцінки й дуже схожі на суддівські вироки в публіцистичній формі…

Левко Лук’яненко в таборі передплачував “Літературну Україну» і журнали «Вітчизна» та «Народна творчість та етнографія», в інших українських політв’язнів брав читати інші радянські видання, через “Книгу- поштою» отримував нові книги. Хтось передплачував «Вопросы философии», «Український історичний журнал». І любив читати літературну критику – певно, для людини аналітичного складу розуму це найбільш підходяща лектура. Тож, скажімо, провідному українському радянському літературному критикові Леонідові Новиченку і не снилося які уважні в нього є читачі в місцях, про існування яких українська радянська інтелігенція намагалася й не думати. Левко Лук’яненко аналізує Новиченка – ага, родом із Сумщини, батьки – вчителі, що не потрапили якимось чином під репресії 30- х років (служили владі? чи просто обминули їх кари?), сам він проповідує комуністичну муру і вчить письменників як правильно писати в дусі КПРС . На більш позитивні оцінки в Лук’яненка здобувається молодший літературний критик Микола Жулинський – якби добрі умови, то, певно, був би більш українським. Що, власне, й сталося після проголошення незалежності України…

Василь ЧЕПУРНИЙ



Теги:Микола Жулинський, Левко Лук'яненко, Дмитро Павличко, Василь Чепурний


Читайте також



Коментарі (0)
avatar