Сьогодні - 95 років Левку Лук'яненку
Вашій увазі - уривок з моєї майбутньої книги "Левко Лук'яненко. Політична біографія".
"Гебня його таки обдурила. Але згодом і він обдурив кагебістів.
…Уже в тюремному вагоні, яким його везли на волю, дізнався, що в Москву не втрапить - везуть у Чернігів. «Чорби б його взяли!» - не витримав, уголос вилаявся. Начальник конвою здивувався такій реакції та, дізнавшись причину, гордо сказав: «О, нашу службу ще ніхто не обдурив!». Роздумуючи, Левко прийшов до висновку, що мент у коридорі тюрми підслухав його плани щодо відвідання московських адрес і доповів начальству. А для тих напакостити антисовєтчику – святе комуністичне діло…
За десять днів до звільнення його повели до начальника Чернігівського обласного управління КДБ полковника Потапова, з яким був старший лейтенант Деревенчук. Питали де житиме – у батьків у Хрипівці, чи в колишньої дружини у Чернігові? Вибрав Чернігів, бо звідси легше контактувати з побратимами. КДБ це також влаштовувало: у великому місті легше влаштувати спостереження за ним.
…При виході з чернігівської тюрми 21 січня 1976 року о 10 годині ранку його мали зустрічати брат Олександр, сестра Зіна, невістка Валентина, колишня дружина Надія… З фотоапаратом, як пообіцяв брат. Але гебісти випустили його на годину раніше – отака гуманність… Насправді – щоб зірвати фотографування. І зек Левко Лук’яненко добрався самостійно до квартири Надії, куди й подзвонив, здивувавши її саму та сестру, що саме збиралися їхати до в’язниці. Після 15 років за ґратами він опинився на волі, у суспільстві, якого він не знав, в дружини, з якою практично й не жив.
Чи знав куди він потрапить? Ну, що під пильне око гебні – це було зрозуміло й без їхніх попереджень. Зрештою, він свідомо вибрав місцем проживання Чернігів, а не Хрипівку, бо сюди легше було друзям добиратися з Києва, аніж у село. Але й чекістам легше було за ним слідкувати. А що будуть «пасти» - настрополювала і характеристика з табору, підписана начальниками «учрєждєнія» Бойковим та Мальчєнковим: «… К труду относится безразлично. …Заготовил рукописи антисоветского содержания, за что был переведен в тюрьму на три года. …В трудовом соревновании осужденных не участвует, на воскресники не выходит. Режим отбывания наказания не выполняет: в частности не посещает собраний и политзанятий, не ходит строем в составе отряда. В работе самодеятельных организаций осужденных не участвует, относится к ним отрицательно. Поощрений не имеет. Свои убеждения не изменил. Преступление признает, но не осознал его и не осуждает. На путь исправления не встал». Характеристика від 1972 року, але й до виходу на волю «на путь исправления не встал»…
Чи розумів Левко Лук’яненко, що він виходить в суспільство, яке суттєво змінилося від часу його адвокатування на Львівщині? Ще й як розумів. Він знав, що вступає в шизофренію. Суцільну суспільну шизофренію. Це коли наверху сидить, як фараон, Генеральний секретар ЦК КПСС, нижче від нього – ЦК, для імітації демократії існує президія Верховної Ради/Совєта. Хоча влада й не спадкова у генерального секретаря, але така ж необмежена, як у фараона. КПСС – то передовий загін російського імперіалізму, який створив мережу сексотів, систему тотального ідеологічного забамбулення населення. А що люди? Звісно, вони тримають дулю в кишені, але не борються та й міазми пропаганди як не як, а все ж пронизують і простих людей, яким нікуди сховатись від партійних, комсомольських, профспілкових зборів, товариських судів, політінформацій, обов’язкової передплати газети «Правда» чи «Ізвєстія», зрештою, програми «Время» в телевізорі, який вибору програм не пропонує. Людина робить вигляд, що з усім згідна і потихеньку краде, де може. Суспільна шиза. Суцільна шиза. Психічний стан рабства. Ось куди вийшов політв’язень Левко Лук’яненко.
Ще в чернігівській тюрмі, уже майже на виході, репресивна машина не полишала наміру хоч трохи похитнути переконання націоналіста і для цього привезли старшого лейтенанта КГБ Деревенчука, що родом із Хмельниччини. Він став розказувати, що українську мову держава не пригнічує, а навпаки – мова процвітає, люди не голодні, мають квартири - якої ще свободи не вистачає? А Лук’яненко питав його чому нема в книгарнях творів Грушевського і Антоновича, чому навіть підселені до нього в камеру прилучанин та ніжинець балакають більше російською мовою, аніж своєю, чому школи все більше стають російськими… Старлей викручувався, як вуж, розказуючи про злиття мов на базі могутнішої російської, а Левко Лук’яненко згодом тішив себе надією, що хоч якусь патріотичну струнку в закагебеченій українській душі таки заторкнув… Пригадалося з історії, як інший адвокат, голова чернігівської «Просвіти» Ілля Шраг, потрапивши у в’язницю більш як півстоліття до Левка, також переконував в українській ідеї царських жандармів… Невиправні ідеалісти, ці українські націоналісти!
До виходу на волю Левко Лук’яненко підготувався, як міг. Йому в камеру підсадили двох кримінальних – один пияк, другий розпускник, що тільки про полювання на жінок і розповідав, а з газет передплачував одну районну, що її в народі називали брехунцем, і книжок не читав. Політв’язень намагався їх просвіщати – переказував «Повію» Панаса Мирного (актуально для розпускника, авжеж!), оповідання Михайла Коцюбинського, «Мойсей» та «Зів’яле листя» Івана Франка. Я ж кажу: ідеаліст! Але все ж, попри пусту балаканину своїх співкамерників, він вияснив у них ціни, систему стосунків з начальством, міру проникнення комуністичної пропаганди в мізки обивателів. Не з’ясував одного питання: наскільки страх окупував душі українців, чи є серед них здатні бодай на пасивний протест чи стали мовчазними ляльками совєтської системи.
«За мною слідкуватиме кацап Потапов, начальник Чернігівського обласного управління КДБ, який знає мене, як облупленого, і з суспільством, якого я не знаю, - думав Левко Лук’яненко. – Я боятимусь його, бо ж не знаю хто з нього сексот і слідкує за мною за завданням КДБ, а хто порядна людина. Коли порядна людина дізнається, хто я є, то цуратиметься, бо боятиметься вскочити в халепу через знайомство зі мною. І мені, мов тому Діогену, важко буде серед людей знайти путящу людину».
Відсвяткувавши позірну волю, вже на третій день Левко заходився облаштовувати тайники у квартирі своєї Надії. Звісно, не посвячуючи її. І тому, коли одного разу вона передала вазон з квітами якійсь своїй подрузі, Левко отетерів: там був захований цінний документ. Подумавши, махнув рукою - хай буде. Мабуть, так і зотлів у вазоні…
Тайники були на балконі у шафах, у підставці для телевізора, у поличках для слоїків з консервацією – наробив стільки, що й сам забув де які. Точно як у тої білки, що схованок наробить і забуде деякі… Жінка раділа – чоловік облаштовує хату! Допомагала йому ладнувати. Вона не підозрювала про схованки.
Можна було б подумати, що зек здурів, бо й на даху сусіднього будинку бачив антени незвичайної конструкції – від них закривався білим листком паперу. Шиза – не шиза, а поставлені вони були за півмісяця до Левкового звільнення. Та ще й коли почув шарудіння ключа в замку, коли жінка була на роботі, а він сам вдома… Мусив покахикати і невідомий швиденько зник.
Та й примудрився наш герой влаштувати перевірку – і своєї адекватності (шиза чи не шиза?), і гебістської дошпетності. Привезли йому друкню – так він за прикладом Анатолія Здорового називав друкарську машинку. Це була така рідкість, що одна жінчина подруга, коли побачила, холодним потом облилася від шиї і до кіпчика. А жінка, - у неї завжди був рішучий характер – пригрозила викинути машинку з балкона сьомого поверху. Левко пообіцяв услід і дружину викинути… Надія просила і листів своїм товаришам не писати, які сиділи, щоб знов до них не потрапив. Та тут і в неї взяло гору християнське розуміння – адже вони Левку писали, то як же він тепер прирікатиме їх на мовчання?!
Доки не було друкні (так він називав друкарську машинку), Левко переписував самвидавські тексти друкованими літерами і для конспірації у певних буквах придумав особливі загогулини. А щодо машинки не турбувався – вона була старою і хтозна хто і що на ній друкував – тут важко шрифти звірити. І що ж – його підозри справдилися: майор Лісняк і лейтенант Тонкошкурий з КГБ дійсно приїхали звіряти шрифти і попросили Левка написати при них друкованими літерами кілька фраз. Він радів, пишучи тексти без своїх хитрих викривлень: підозри його справдилися, а сам цілком адекватний, манією переслідування не страждає. До речі, щоб не лишати відбитків пальців, Левко перед переписуванням текстів ще й вимочував пальці у клею, щоб закрити капілярні лінії. Перевірка кагебістам результату не дала – цього разу Левко їх обдурив.
Перевірка приїхала після передачі закордонних «голосів», де прозвучало слово на суді Василя Федоренка – його текст вивіз Левко з колонії і розмножив, передавши киянам. Яка то була радість ловити через хвилі глушників радіоголоси вільного світу, які передавали так тяжко збережену інформацію і яке то було зубовне скреготіння в кагебістів, які чули те ж саме і не могли знайти шляхи руху інформації на Захід!"
Василь ЧЕПУРНИЙ
"Гебня його таки обдурила. Але згодом і він обдурив кагебістів.
…Уже в тюремному вагоні, яким його везли на волю, дізнався, що в Москву не втрапить - везуть у Чернігів. «Чорби б його взяли!» - не витримав, уголос вилаявся. Начальник конвою здивувався такій реакції та, дізнавшись причину, гордо сказав: «О, нашу службу ще ніхто не обдурив!». Роздумуючи, Левко прийшов до висновку, що мент у коридорі тюрми підслухав його плани щодо відвідання московських адрес і доповів начальству. А для тих напакостити антисовєтчику – святе комуністичне діло…
За десять днів до звільнення його повели до начальника Чернігівського обласного управління КДБ полковника Потапова, з яким був старший лейтенант Деревенчук. Питали де житиме – у батьків у Хрипівці, чи в колишньої дружини у Чернігові? Вибрав Чернігів, бо звідси легше контактувати з побратимами. КДБ це також влаштовувало: у великому місті легше влаштувати спостереження за ним.
…При виході з чернігівської тюрми 21 січня 1976 року о 10 годині ранку його мали зустрічати брат Олександр, сестра Зіна, невістка Валентина, колишня дружина Надія… З фотоапаратом, як пообіцяв брат. Але гебісти випустили його на годину раніше – отака гуманність… Насправді – щоб зірвати фотографування. І зек Левко Лук’яненко добрався самостійно до квартири Надії, куди й подзвонив, здивувавши її саму та сестру, що саме збиралися їхати до в’язниці. Після 15 років за ґратами він опинився на волі, у суспільстві, якого він не знав, в дружини, з якою практично й не жив.
Чи знав куди він потрапить? Ну, що під пильне око гебні – це було зрозуміло й без їхніх попереджень. Зрештою, він свідомо вибрав місцем проживання Чернігів, а не Хрипівку, бо сюди легше було друзям добиратися з Києва, аніж у село. Але й чекістам легше було за ним слідкувати. А що будуть «пасти» - настрополювала і характеристика з табору, підписана начальниками «учрєждєнія» Бойковим та Мальчєнковим: «… К труду относится безразлично. …Заготовил рукописи антисоветского содержания, за что был переведен в тюрьму на три года. …В трудовом соревновании осужденных не участвует, на воскресники не выходит. Режим отбывания наказания не выполняет: в частности не посещает собраний и политзанятий, не ходит строем в составе отряда. В работе самодеятельных организаций осужденных не участвует, относится к ним отрицательно. Поощрений не имеет. Свои убеждения не изменил. Преступление признает, но не осознал его и не осуждает. На путь исправления не встал». Характеристика від 1972 року, але й до виходу на волю «на путь исправления не встал»…
Чи розумів Левко Лук’яненко, що він виходить в суспільство, яке суттєво змінилося від часу його адвокатування на Львівщині? Ще й як розумів. Він знав, що вступає в шизофренію. Суцільну суспільну шизофренію. Це коли наверху сидить, як фараон, Генеральний секретар ЦК КПСС, нижче від нього – ЦК, для імітації демократії існує президія Верховної Ради/Совєта. Хоча влада й не спадкова у генерального секретаря, але така ж необмежена, як у фараона. КПСС – то передовий загін російського імперіалізму, який створив мережу сексотів, систему тотального ідеологічного забамбулення населення. А що люди? Звісно, вони тримають дулю в кишені, але не борються та й міазми пропаганди як не як, а все ж пронизують і простих людей, яким нікуди сховатись від партійних, комсомольських, профспілкових зборів, товариських судів, політінформацій, обов’язкової передплати газети «Правда» чи «Ізвєстія», зрештою, програми «Время» в телевізорі, який вибору програм не пропонує. Людина робить вигляд, що з усім згідна і потихеньку краде, де може. Суспільна шиза. Суцільна шиза. Психічний стан рабства. Ось куди вийшов політв’язень Левко Лук’яненко.
Ще в чернігівській тюрмі, уже майже на виході, репресивна машина не полишала наміру хоч трохи похитнути переконання націоналіста і для цього привезли старшого лейтенанта КГБ Деревенчука, що родом із Хмельниччини. Він став розказувати, що українську мову держава не пригнічує, а навпаки – мова процвітає, люди не голодні, мають квартири - якої ще свободи не вистачає? А Лук’яненко питав його чому нема в книгарнях творів Грушевського і Антоновича, чому навіть підселені до нього в камеру прилучанин та ніжинець балакають більше російською мовою, аніж своєю, чому школи все більше стають російськими… Старлей викручувався, як вуж, розказуючи про злиття мов на базі могутнішої російської, а Левко Лук’яненко згодом тішив себе надією, що хоч якусь патріотичну струнку в закагебеченій українській душі таки заторкнув… Пригадалося з історії, як інший адвокат, голова чернігівської «Просвіти» Ілля Шраг, потрапивши у в’язницю більш як півстоліття до Левка, також переконував в українській ідеї царських жандармів… Невиправні ідеалісти, ці українські націоналісти!
До виходу на волю Левко Лук’яненко підготувався, як міг. Йому в камеру підсадили двох кримінальних – один пияк, другий розпускник, що тільки про полювання на жінок і розповідав, а з газет передплачував одну районну, що її в народі називали брехунцем, і книжок не читав. Політв’язень намагався їх просвіщати – переказував «Повію» Панаса Мирного (актуально для розпускника, авжеж!), оповідання Михайла Коцюбинського, «Мойсей» та «Зів’яле листя» Івана Франка. Я ж кажу: ідеаліст! Але все ж, попри пусту балаканину своїх співкамерників, він вияснив у них ціни, систему стосунків з начальством, міру проникнення комуністичної пропаганди в мізки обивателів. Не з’ясував одного питання: наскільки страх окупував душі українців, чи є серед них здатні бодай на пасивний протест чи стали мовчазними ляльками совєтської системи.
«За мною слідкуватиме кацап Потапов, начальник Чернігівського обласного управління КДБ, який знає мене, як облупленого, і з суспільством, якого я не знаю, - думав Левко Лук’яненко. – Я боятимусь його, бо ж не знаю хто з нього сексот і слідкує за мною за завданням КДБ, а хто порядна людина. Коли порядна людина дізнається, хто я є, то цуратиметься, бо боятиметься вскочити в халепу через знайомство зі мною. І мені, мов тому Діогену, важко буде серед людей знайти путящу людину».
Відсвяткувавши позірну волю, вже на третій день Левко заходився облаштовувати тайники у квартирі своєї Надії. Звісно, не посвячуючи її. І тому, коли одного разу вона передала вазон з квітами якійсь своїй подрузі, Левко отетерів: там був захований цінний документ. Подумавши, махнув рукою - хай буде. Мабуть, так і зотлів у вазоні…
Тайники були на балконі у шафах, у підставці для телевізора, у поличках для слоїків з консервацією – наробив стільки, що й сам забув де які. Точно як у тої білки, що схованок наробить і забуде деякі… Жінка раділа – чоловік облаштовує хату! Допомагала йому ладнувати. Вона не підозрювала про схованки.
Можна було б подумати, що зек здурів, бо й на даху сусіднього будинку бачив антени незвичайної конструкції – від них закривався білим листком паперу. Шиза – не шиза, а поставлені вони були за півмісяця до Левкового звільнення. Та ще й коли почув шарудіння ключа в замку, коли жінка була на роботі, а він сам вдома… Мусив покахикати і невідомий швиденько зник.
Та й примудрився наш герой влаштувати перевірку – і своєї адекватності (шиза чи не шиза?), і гебістської дошпетності. Привезли йому друкню – так він за прикладом Анатолія Здорового називав друкарську машинку. Це була така рідкість, що одна жінчина подруга, коли побачила, холодним потом облилася від шиї і до кіпчика. А жінка, - у неї завжди був рішучий характер – пригрозила викинути машинку з балкона сьомого поверху. Левко пообіцяв услід і дружину викинути… Надія просила і листів своїм товаришам не писати, які сиділи, щоб знов до них не потрапив. Та тут і в неї взяло гору християнське розуміння – адже вони Левку писали, то як же він тепер прирікатиме їх на мовчання?!
Доки не було друкні (так він називав друкарську машинку), Левко переписував самвидавські тексти друкованими літерами і для конспірації у певних буквах придумав особливі загогулини. А щодо машинки не турбувався – вона була старою і хтозна хто і що на ній друкував – тут важко шрифти звірити. І що ж – його підозри справдилися: майор Лісняк і лейтенант Тонкошкурий з КГБ дійсно приїхали звіряти шрифти і попросили Левка написати при них друкованими літерами кілька фраз. Він радів, пишучи тексти без своїх хитрих викривлень: підозри його справдилися, а сам цілком адекватний, манією переслідування не страждає. До речі, щоб не лишати відбитків пальців, Левко перед переписуванням текстів ще й вимочував пальці у клею, щоб закрити капілярні лінії. Перевірка кагебістам результату не дала – цього разу Левко їх обдурив.
Перевірка приїхала після передачі закордонних «голосів», де прозвучало слово на суді Василя Федоренка – його текст вивіз Левко з колонії і розмножив, передавши киянам. Яка то була радість ловити через хвилі глушників радіоголоси вільного світу, які передавали так тяжко збережену інформацію і яке то було зубовне скреготіння в кагебістів, які чули те ж саме і не могли знайти шляхи руху інформації на Захід!"
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |