Блискавка вдарила двічі
Сьогодні поховали Юру Помаза...
Все менше слів і все важче їх знаходити, надто коли гинуть друзі...
Думаєш, яке фото поставити, і розумієш, що фото й нема майже, бо хто думав про них, коли ще життя і гонору - безмежно попереду... І єдине фото, яке спадає на думку, - косплей на Фредді Крюгера з фестивалю кіно колись у іншім житті...
Писати, що був креативним та безмежно інтелектуальним, філософом? Таким і був, і мені нема більше з ким говорити про фільми Кустуріци і фон Трієра, хоч останню картину, яку радив, з Богданом Ступкою, я так і не глянула...
Важко зараз гортати чат переписки. Останні меседжі були від Дня музеїв. Тоді якраз поховали Віталія з Мени. Юра був, як і завжди, на позитиві, хоч у тому позитиві було чимало прихованого смутку і чогось такого, з чим людина примиралась і йде все далі й далі від нас, непутящих, нерозуміючих... Писав, що зустрів на службі багато світлих і відданих людей у пікселі. Але також і інших, і тому не треба нікого ідеалізувати, як я до того схильна, бо дихотомія "військовий-цивільний" має нульову цінність і більше схожа на забобон. Писав, що повня - це красиво і комфортно, бо тоді вночі пересуватися зручно. Що часто "там" спілкується з молоддю, але не сумує з приводу віку, бо жити на досвіді краще. Писав, що він не герой і так називати не потрібно, бо на військовому жаргоні "герої" - це 200. Питав, що там у нас, на цивільці, відбувається - часто дзвонили знайомі, аби він заспокоїв і підтримав, - а не навпаки. Писав, що хоче прожити до старості і на пенсії ходити на ставок, а не по школах розповідати про свій воєнний досвід...
І, взагалі, нагадай мені, коли приїду, прийти попити до вас чаю, бо усім треба час від часу кукуху в лад приводити за нормальною і чесною бесідою...
Що ще додати... Що замість людини утворилась зяюча і болісна вирва? Що й досі в голові звучить бадьорий голос і все здається неправдою?.. Я вже це писала у іншому пості...
Ми все більше стаємо людьми, всередині яких живуть інші люди. Раніше вони жили десь у себе вдома, тепер - всередині нас. Стаємо зітканими зі спогадів про тих, кого вже не можна повернути, лише пам'ятати, пам'ятати, пам'ятати і, колись, років через N, мабуть, рука таки не здригнеться видалити номер телефону, який давно не дзвонить. Але от чат з розмовами у ці лихі дні нашої злої історії я напевно, не наважусь видалити...
В цьому чаті знайшося і фото. Хвалився новим бородатим іміджем...
Що ще...
Кажуть, блискавка двічі не б'є в одне місце. Це неправда. Місяць тому ми ховали директора краєзнавчого музею в Мені. Юра був директором краєзнавчого музею в Сосниці. Рівно через місяць блискавка вдарила у те ж місце...
Ольга ЯРМУШ
Все менше слів і все важче їх знаходити, надто коли гинуть друзі...
Думаєш, яке фото поставити, і розумієш, що фото й нема майже, бо хто думав про них, коли ще життя і гонору - безмежно попереду... І єдине фото, яке спадає на думку, - косплей на Фредді Крюгера з фестивалю кіно колись у іншім житті...
Писати, що був креативним та безмежно інтелектуальним, філософом? Таким і був, і мені нема більше з ким говорити про фільми Кустуріци і фон Трієра, хоч останню картину, яку радив, з Богданом Ступкою, я так і не глянула...
Важко зараз гортати чат переписки. Останні меседжі були від Дня музеїв. Тоді якраз поховали Віталія з Мени. Юра був, як і завжди, на позитиві, хоч у тому позитиві було чимало прихованого смутку і чогось такого, з чим людина примиралась і йде все далі й далі від нас, непутящих, нерозуміючих... Писав, що зустрів на службі багато світлих і відданих людей у пікселі. Але також і інших, і тому не треба нікого ідеалізувати, як я до того схильна, бо дихотомія "військовий-цивільний" має нульову цінність і більше схожа на забобон. Писав, що повня - це красиво і комфортно, бо тоді вночі пересуватися зручно. Що часто "там" спілкується з молоддю, але не сумує з приводу віку, бо жити на досвіді краще. Писав, що він не герой і так називати не потрібно, бо на військовому жаргоні "герої" - це 200. Питав, що там у нас, на цивільці, відбувається - часто дзвонили знайомі, аби він заспокоїв і підтримав, - а не навпаки. Писав, що хоче прожити до старості і на пенсії ходити на ставок, а не по школах розповідати про свій воєнний досвід...
І, взагалі, нагадай мені, коли приїду, прийти попити до вас чаю, бо усім треба час від часу кукуху в лад приводити за нормальною і чесною бесідою...
Що ще додати... Що замість людини утворилась зяюча і болісна вирва? Що й досі в голові звучить бадьорий голос і все здається неправдою?.. Я вже це писала у іншому пості...
Ми все більше стаємо людьми, всередині яких живуть інші люди. Раніше вони жили десь у себе вдома, тепер - всередині нас. Стаємо зітканими зі спогадів про тих, кого вже не можна повернути, лише пам'ятати, пам'ятати, пам'ятати і, колись, років через N, мабуть, рука таки не здригнеться видалити номер телефону, який давно не дзвонить. Але от чат з розмовами у ці лихі дні нашої злої історії я напевно, не наважусь видалити...
В цьому чаті знайшося і фото. Хвалився новим бородатим іміджем...
Що ще...
Кажуть, блискавка двічі не б'є в одне місце. Це неправда. Місяць тому ми ховали директора краєзнавчого музею в Мені. Юра був директором краєзнавчого музею в Сосниці. Рівно через місяць блискавка вдарила у те ж місце...
Ольга ЯРМУШ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |