Баба Калаташка
Добрий вечір! Щедрий вечір! Чи можна з козою?
— Чоловіче, згляньтеся над жінкою, не відмовте… — благала Надія господаря обійстя. Але той, метаючи іскри з очей, лише сопів та стискав кулаки, ледве стримуючи свою лють...
…Єдина на все село коза була в бабусі Калаташки. Та й тої могло б не бути, якби жінко не спіткало лихо – знічев’я пропала корова. Втративши свою Лиску, баба Надя, намагаючись не показувати, що горює, на людях начебто «дякувала Господу Богу», що «аслабанів...» її від худоби, яку вже не сила було тримати. Та вдома таки нишком приголошувала за своєю годувальницею. Трохи оговтавшись, вирішила більше корови не тримати. Міській рідні це стало не до вподоби: як-не-як щоразу поверталися після відвідин сестри з повними сумками молочного...
— Іш, що надумала! — сказав брат Микола, та й не питаючись згоди сестри привіз їй козу.
Сенсаційна новина хутко облетіла село. Побачити живу «дерезу» збіглися всі дітлахи. Та якби ж лише побачити, хотілося ще й доторкнутися. Навіть гострі козині роги не зупиняли.
Попервах бабусі Наді довелося навіть палкою відганяти бешкетників, щоб не лякали та не дратували худобу. Та ті, лише вволю натішившись, залишили рогату в спокої. Скоро господиня і коза звикли одна до одної. Та воно й добре: як-не-як завжди своя чашка молока, та й сир добрий. І міська рідня знову задоволена: сестра не тільки пригостить молочним, а й із собою дасть.
Здавалось би, усе добре, але ж козі, хоч і раз на рік, але ж хочеться козла.
Прийшла осінь, завертіла хвостом, несамовито забекала бабусина Білка. Що хочеш, те й роби. Якщо коза на селі була рідкістю, то спробуй знайти їй ще й кавалера. Дочулася жінка, що в сусідньому селі Довжику хтось тримає козла, тож подалися обидві – коза та її господиня – шукати пригоду: перша на щось одне, а друга, як з'ясувалося згодом, на свою голову...
Довго шукати Козла не довелося. Світ не без «добрих» людей – хтось із довжичан, ховаючи лукаву посмішку, вказав на його двір. Звідки було їй знати, що то прізвище чи прізвисько чоловіка, то ж, незважаючи на незрозумілий мовчазний супротив господаря обійстя, непрохана гостя не вгавала:
— Ой здІЕлайтє міласть, нє адкажИЕть, злучИЕть маю кУОзачку, я ж такую дарУОгу заслужила...
Добре те, що добре закінчується. Вгамувавши свою лють, чоловік таки провів своїх візитерок до справжнього козла. Владнавши свої справи, поверталися обидві «дівки» додому хоч і втомлені, але задоволені...
Вишивка Чернігівщини. Рушник початку ХХ ст.
Юрій ДАХНО
— Чоловіче, згляньтеся над жінкою, не відмовте… — благала Надія господаря обійстя. Але той, метаючи іскри з очей, лише сопів та стискав кулаки, ледве стримуючи свою лють...
…Єдина на все село коза була в бабусі Калаташки. Та й тої могло б не бути, якби жінко не спіткало лихо – знічев’я пропала корова. Втративши свою Лиску, баба Надя, намагаючись не показувати, що горює, на людях начебто «дякувала Господу Богу», що «аслабанів...» її від худоби, яку вже не сила було тримати. Та вдома таки нишком приголошувала за своєю годувальницею. Трохи оговтавшись, вирішила більше корови не тримати. Міській рідні це стало не до вподоби: як-не-як щоразу поверталися після відвідин сестри з повними сумками молочного...
— Іш, що надумала! — сказав брат Микола, та й не питаючись згоди сестри привіз їй козу.
Сенсаційна новина хутко облетіла село. Побачити живу «дерезу» збіглися всі дітлахи. Та якби ж лише побачити, хотілося ще й доторкнутися. Навіть гострі козині роги не зупиняли.
Попервах бабусі Наді довелося навіть палкою відганяти бешкетників, щоб не лякали та не дратували худобу. Та ті, лише вволю натішившись, залишили рогату в спокої. Скоро господиня і коза звикли одна до одної. Та воно й добре: як-не-як завжди своя чашка молока, та й сир добрий. І міська рідня знову задоволена: сестра не тільки пригостить молочним, а й із собою дасть.
Здавалось би, усе добре, але ж козі, хоч і раз на рік, але ж хочеться козла.
Прийшла осінь, завертіла хвостом, несамовито забекала бабусина Білка. Що хочеш, те й роби. Якщо коза на селі була рідкістю, то спробуй знайти їй ще й кавалера. Дочулася жінка, що в сусідньому селі Довжику хтось тримає козла, тож подалися обидві – коза та її господиня – шукати пригоду: перша на щось одне, а друга, як з'ясувалося згодом, на свою голову...
Довго шукати Козла не довелося. Світ не без «добрих» людей – хтось із довжичан, ховаючи лукаву посмішку, вказав на його двір. Звідки було їй знати, що то прізвище чи прізвисько чоловіка, то ж, незважаючи на незрозумілий мовчазний супротив господаря обійстя, непрохана гостя не вгавала:
— Ой здІЕлайтє міласть, нє адкажИЕть, злучИЕть маю кУОзачку, я ж такую дарУОгу заслужила...
Добре те, що добре закінчується. Вгамувавши свою лють, чоловік таки провів своїх візитерок до справжнього козла. Владнавши свої справи, поверталися обидві «дівки» додому хоч і втомлені, але задоволені...
Вишивка Чернігівщини. Рушник початку ХХ ст.
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |