35 літ без Івана Миколайчука
Смерть. Остання містерія
Знали про надважку хворобу Івана Миколайчука, одначе ж все одно повідомлення про смерть митця застало усіх зненацька. 3 серпня 1987-го.
Ніяких розпоряджень щодо похорону Іван не давав, прощання з небіжчиком відбувалося на кіностудії імені Довженка. Він любив її - любив працювати там, спілкуватися з друзями, колегами - під чарку і без неї.
А тут… Домінувало відчуття непоправної втрати. Ніби із самим кіно прощалися, ніби так.
Сам похорон відбувся на Байковому цвинтарі. Стояв я біля розритої могили і бачив, як Іван Миколайчук, в образі філософа Фабіана, риє могилу, засипаючи сусідню. А потому як він спритно й красиво обробляє дерево, майструючи труну у вигляді не домовини, не дому вічного - ні, а футляра для скрипки. Скрипки, якій звучати вічно, одкриваючи кришку того футляра і дістаючи смичка.
Далі поплив переді мною кадр з «Вавилону ХХ», де Іван сидить зі скрипкою й футляром біля озера. І не наважується запустити містерію звуків у небеса. Мовчить озерне плесо, мовчить небо, мовчить скрипка…
Аж тут із неба полився дощ - просто страшенний. Огром води замість музичних гармоній. Як того бажав сам Іван - не хотів би слухати нещирих промов, або таких, що на крик зриваються. Хай краще стогне небо, замкнувши сонце у піднебесні погреби.
Домовину, гріб почали опускати в могилу. О, Господи, далі почали засипати її - тільки чим? Це не земля, це будівельне сміття, з уламками якихось невеличких конструкцій, шматками бетону і цегли. Навіть тут, навіть тут одібрали у нього землю і наказали небу утрамбувати-погамувати прямокутник вічного упокоєння праху.
Праху, але не душі. Душа вознеслась слідом за музикою, якій Іван служив так само вірно, як і кіно. Послужив би ще й слову, літературі, одначе ж настав час: Слово потрібне і там, де вже віддавна витає душа Івана. Поруч душ Шевченка й Довженка, Лесі Українки і Франка, Амвросія Бучми і Федора Кричевського…
Іван там, нагорі, ми - тут, унизу. Життя це вічний вертеп, і хто знав про це краще від Івана Миколайчука?
Сергій ТРИМБАЧ
Фрагмент із книги Сергія Тримбача "Іван Миколайчук. Містерії долі". Київ: Дух і літера, 2021.
На фото: Іван Миколайчук у фільмі "Тіні забутих предків", 1965. Режисер Сергій Параджанов.
Знали про надважку хворобу Івана Миколайчука, одначе ж все одно повідомлення про смерть митця застало усіх зненацька. 3 серпня 1987-го.
Ніяких розпоряджень щодо похорону Іван не давав, прощання з небіжчиком відбувалося на кіностудії імені Довженка. Він любив її - любив працювати там, спілкуватися з друзями, колегами - під чарку і без неї.
А тут… Домінувало відчуття непоправної втрати. Ніби із самим кіно прощалися, ніби так.
Сам похорон відбувся на Байковому цвинтарі. Стояв я біля розритої могили і бачив, як Іван Миколайчук, в образі філософа Фабіана, риє могилу, засипаючи сусідню. А потому як він спритно й красиво обробляє дерево, майструючи труну у вигляді не домовини, не дому вічного - ні, а футляра для скрипки. Скрипки, якій звучати вічно, одкриваючи кришку того футляра і дістаючи смичка.
Далі поплив переді мною кадр з «Вавилону ХХ», де Іван сидить зі скрипкою й футляром біля озера. І не наважується запустити містерію звуків у небеса. Мовчить озерне плесо, мовчить небо, мовчить скрипка…
Аж тут із неба полився дощ - просто страшенний. Огром води замість музичних гармоній. Як того бажав сам Іван - не хотів би слухати нещирих промов, або таких, що на крик зриваються. Хай краще стогне небо, замкнувши сонце у піднебесні погреби.
Домовину, гріб почали опускати в могилу. О, Господи, далі почали засипати її - тільки чим? Це не земля, це будівельне сміття, з уламками якихось невеличких конструкцій, шматками бетону і цегли. Навіть тут, навіть тут одібрали у нього землю і наказали небу утрамбувати-погамувати прямокутник вічного упокоєння праху.
Праху, але не душі. Душа вознеслась слідом за музикою, якій Іван служив так само вірно, як і кіно. Послужив би ще й слову, літературі, одначе ж настав час: Слово потрібне і там, де вже віддавна витає душа Івана. Поруч душ Шевченка й Довженка, Лесі Українки і Франка, Амвросія Бучми і Федора Кричевського…
Іван там, нагорі, ми - тут, унизу. Життя це вічний вертеп, і хто знав про це краще від Івана Миколайчука?
Сергій ТРИМБАЧ
Фрагмент із книги Сергія Тримбача "Іван Миколайчук. Містерії долі". Київ: Дух і літера, 2021.
На фото: Іван Миколайчук у фільмі "Тіні забутих предків", 1965. Режисер Сергій Параджанов.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |