Іван та Марічка вже разом

Попрощалися з Марічкою. Вже скоро буде вона зі своїм Іванком, якому так самозречено присвятила своє життя. І навіть талант свій співоцький... Який голос мала - здавалось, він видобувався із самих глибин душі, звідки видно зорі небесні - навіть удень.

А нині вечірня пітьма опустилась на Київ. Десь там, на українському Сході і Півдні ідуть бої. За те, аби нові покоління марічок та іванів жили людським життям, мирним, напоєним симфонічними звуками і огромом щасливих віщувань…

Іван та Марічка прийшли у світ у 1941-му. Й одразу загримкотіло небо, і земля здригалася - від болю і ненависті, до тих, хто вогнем і мечем нищить живу плазму людського існування.

На щастя, над їхніми колисками пролітали не тільки снаряди й кулі, а й слова трохи зажурених пісень, молитовних, тих, що до самого Бога возносять прохання сохранити дитя, підстелити і підсвітити його, її доріженьку добрим, щасливим усміхом самої Долі.

І Доля була милостива до них. Й Івану, і Марічці дарувала не тільки Талант, а й Любов - високу і справжню. А ще - віру в Україну і свій народ. Який вони, і все їхнє покоління, народжене у воєнні і передвоєнні роки, піднімали з руїн, з того оскоплення і зачищення українського, яке велось усі роки сталінщини.

Підняли Україну, її гідність, її Культуру, яку потому заходились, лихі ординці, вкупі з доморощеною мерзотою, знову утоптувати в родючий український грунт, з примовлячками-мерзлячками «нє било і нєт».

А вони були, є і будуть - завжди: Іван та Марічка, Марічка та Іван. Зроблене, сотворенне ними, в кіно, у співі, в культурі загалом, не вмре, не поляже. Тепер навіки вже у підмурівку самої нації, гордої, високої, яку нині видко з найдальшої сторонки.

Звучить, звучить мені зажурений голос Марічки. Її Янгол пролетів безшелесно, та й застиг у вищій польотній точці - заслухався.
Слухаймо й ми…

Сергій ТРИМБАЧ