Піднесення постаті Ю. Лисянського у музейній експозиції та в літературі викликало суперечку в патріотичному середовищі. Допис Василя Чепурного засвідчує позитивну оцінку цього явища. Спробую виразити протилежну думку цього середовища. Маркером у цьому обговоренні може слугувати з'ясування факту ставлення до тієї чи іншої історичної персони влади СРСР. Слава богу, ми добре пам'ятаємо ті часи. Тоді нічого просто так не робилося — а не інакше, як для скріплення "новой історіческой общності людєй" (цитую з пам'яті Лєоніда Брежнєва). Так от пам'ятник Ю. Лисянському в Ніжині встановлено 1974 року — якраз у зеніті брежнєвщини. Те, що Ю. Лисянський був російським діячем, не заперечить жоден історик. І це головне. А те, що він був українського шляхетсько-козацького походження, то справа така, що честі нам не робить як ще один приклад колаборації провідної верстви українського суспільства. Факту з історії не викинеш, як і слів із пісні. Тому знати, хто такий був Ю. Лисянський треба, але вивищувати його як взірець для наслідування (а це, як на мене, далі робиться у Ніжині) не слід. Оскільки музей Ю. Лисянського це не тільки науковий, але й виховний заклад, то україноцентричні наголоси мають домінувати в його експозиції. Поділяю думку пана Сергія Соломахи про те, що у нас є достатньо не вшанованих героїв і подій. Узяти хоча б добу Війська Запорозького. Для Ніжина це була просто золота епоха! Бо, на відміну від колоніальних факторій Русі-України, які між собою ворогували за контроль фінансових потоків, — Києва і Чернігова, Ніжин, що розташовувався між ними, перевершив їх і став справжнім економічним центром першої української національної держави. Тут початий, але далекий до завершення, край цікавої роботи.Але в пріоритеті ніжинської влади не це, а постать особи, яка уособлювала реалії внаслідок втрати державності Війська Запорозького.
Інформація про тринадцяті "Розумовські читання" викликає суперечливі враження. По-перше, ілюстрація до неї — зображення скульптурної композиції у Батурині, серед персонажів якої є відверті посіпаки московії. По-друге, це малограмотний текст. "Сіверщина" розміщує, бува, матеріали з інших ресурсів, не редагуючи. Ця неохайність викладу перебігу конференції тільки підсилює враження про хаотичність і спорадичність її тематики. Перелік організаторів заходу, а це Чернігівський регіональний центр підвищення кваліфікації, Сіверський інститут регіональних досліджень, Школа врядування Національного університету «Острозька академія», мав би давати підстави сподіватися на струнку й чітку архітектуру програми. Мала б бути зосередженість на головному та відокремлення другорядного, а то й зайвого, щодо заявлених проблем до розгляду. Скажімо, у чому є нагальність тут і зараз вивчення теми Голокосту чи розгляд проблеми відновлення закинутої садиби? Заявлено, наприклад, заяложену тему про потребу володіння зброєю кожним (звісно, що стрілецькою, а не танком чи гарматою), у той час як характер теперішньої війни відкинув стереотипні уявлення, побудовані на прикладах Швейцарії чи Ізраїлю. Вкотре пересвідчуємося, що напрацьовані до війни моделі, зокрема конференції у форматі "Розумовських читань" (назва якась дивна), ефективно не працюватимуть.
Доля письменників, які наближали Незалежність, — типова. Спочатку — в авангарді, потім, уже за Незалежності, відхід на, ні, навіть, не на другий план, а кудись далі, майже у публічне небуття. Журнал "Дзвін", а за часів перебудовних — "Жовтень", що його очолював Роман Федорів, відігравав тоді видатну роль. Можу здогадуватися, чому Роман Іваничук був мов у воду опущений на зустрічі з Шевченківськими лавреатами 2001 року. Ще задовго до цього (коли утвердилася кучмівщина), стало зрозумілим, і йому насамперед, що започаткована справа, зокрема ТУМ — "Просвіта", не туди заходить. А щоб змінити курс, треба проявити бійцівський характер, увійти у конфлікт із близькими соратниками (Д. Павличком, П. Мовчаном), які проти "розколу", а насправді використовують жупел, яким таврують тих, хто прагне перемін.
Раїса Петрівна Іванченко у 1994—1996 роках була навіть головою Київської крайової організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Я ж її запам'ятав ще з часу заснування Товариства української мови у лютому 1989 року. Вона була тоді відомою й авторитетною — словом, живим класиком! І що ж далі, за часів Незалежності? Усе якось присіло, здулося. Типова доля київської гуманітарної інтелігенції: її відсунули на задній план, хоч і обдарували орденами. Десь поділася відомість і публічність — мабуть, разом з тою статусністю і пільгами, якими користувалися імениті члени Спілки письменників України. Хоча, ой як потрібною є дієва, віддана нації еліта, до якої безперечно відноситься шановна ювілярка!
Деякі парафії після надання Томосу ПЦУ не перейшли до неї з УПЦ КП. Наприклад, Покровська парафія у Батурині (о.Роман). Вікіпедія подає про неї неправдиву інформацію.Ось дані з реєстру: https://clarity-project.info/edr/25786639#google_vignette Треба сказати, що це не поодиноке явище. Чи не тому сайт Чернігівської єпархії ПЦУ не подає відомостей про свої парафії?
Повідомлялося, що Зеленський запропонував Трампу території з покладами як плату за підтримку. Включно з тими, які вже захопив Путін. Тому й нервує той, бо війна буде все-таки буде за території, а не за примарні цінності.
Виріс на хуторі серед сімнадцятьох дітей та всіх вивчили. Це в супроводі жартів, тобто було весело. Це ж які треба було мати статки?! А тепер знайдіть на Україні хоча б одну таку сім'ю. Таки добре нас нагнули, що й досі ніяк не випростаємося. Бо нав'язують: "війна не за території". Тієї, що на ній зростав на хуторі Павло Губенко. Прізвище ж яке, промовисте - козацьке! Історія роду багато б чого розповіла.
"Путіну ж не треба ще трошки донбаської землі" - такі твердження дратують. Бо демотивують. Начебто наша земля нічого не варта. Ні в моральному, ні в матеріальному значенні. Начебто війна для агресора це не вигідний прорахований бізнес. Те, що є на землі, а ще більше, що є в ній, з лихвою перекривають затрати на війну. Чому так говорять українські політики? Відомо ж, чому! Тому далі повторюють мантру - "це війна не за території".
Має бути власний україноцентризм і опора на свою титульну націю, а не підміна її політичною нацією - якоюсь національно знеособленою. Нам не загрожує власний великодержавний шовінізм, що підтверджується наявними законами про національні меншини та про корінні народи, у той час як досі нема закону про українську націю. Далі залишаємося "безпаспортними" в своїй державі. Допоки? Це ж підіграє путлеру, що української нації не існує.
Трапилася нагода побувати на презентаціЇ збірника нарисів "Перша шеренга" у читальній залі Чернігівської обласної бібліотеки імені Софії та Олександра Русових Зібралися там поважні люди - ветерани боротьби за новітню Українську державу 1980-90-х років на Чернігівщині, переважно із самого м. Чернігова. Слухачами була молодь, бо саме їй адресували книгу промовці - автори збірника. Те, що герої розповідей мали трагічну долю і її безславний кінець, за виключенням одиниць, наприклад Левка Лук'яненка, то одна справа. Інше діло - життєвий шлях присутніх шановних учасників національно-демократичного руху - чи був він аж таким успішним? Більшість із них - невдахи і не тому, що не мали талантів чи не старалися досягти особистого успіху в своїй омріяній державі. Не склалося в них, бо не так сталося з державою. Є в нас такі вади як шкурні інтереси, що означено як корупція. Оце явище наживи в штучно створений спосіб із застуванням важелів влади стало стрижнем внутрішньої державної політики всіх її гілок до найменшого її пальчика - владоможців у територіальній громаді... Через це ми й ослабли настільки, що стали спокусливими для агресора, що забажав помножити нас як націю і нашу державу на нуль. Таких запитань під час презентації не задавалося: молодь відмовчувалась, а їхні сивочолі діди до відвертої розмови не спонукали. Мабуть, відкритішим буде наступне спілкування - з приводу виходу книги спогадів про них самих - діячів другої шеренги.
Ті, що стоять за газетою "Економіст", хочуть, щоб Україна далі залишалася без проявів ( тобто націоналізму) титульної нації. Це те, до чого прагне путінська ерефія - знищити українську націю. Бо без націоналізму сильну державу не побудуєш, а таку, яка стала жертвою, маємо. От і виходить, що путін сидить у цій газеті. Правду кажуть - сильна Україна потрібна лише українцям. І тільки російська загроза змушує кволу зденаціоналізовану Європу допомагати українським націоналістам (бо хто ж як не вони кинулися на оборону держави!). Виходить, що в умовах війни союзники рахуватимуться з українським націоналізмом, бо без нього набагато озброєнішого ворога не переможеш. Щодо корумпованості, то сприятливе середовище створив Захід з його офшорами, можливістю вкладати виведені з України капітали в їхню нерухомість і в усе, що пов'язане з "красивим життям". Адже, нема претензій у них до наших олігархів і просто скоробагатьків. Не кажемо вже про закритість їхніх ринків для нашої продукції. Отак і житимемо поряд з ворогом і вороженьками, якщо плекатимемо свій націоналізм. Інакше - ніяк! А ось про те ж від Валерія Чалого: "Але насамперед нам потрібно більше розраховувати на свої сили. Розраховувати на партнерів було б не дуже правильно, навіть на США. На свої ракети в тисячу кілометрів, на своїх людей, на справедливість, на всі ці речі, які формували нас під час майданів. Я це бачив, і в цьому наша сила – горизонтальні звʼязки, обʼєднання суспільства. Якщо наша влада це зможе змодерувати, зменеджерити, думаю, в нас великі шанси перемогти".
Побудовано Анти-Державу, хоч і з українською мовою і демократичними виборами. У результаті - скорочення населення на 1/3, зубожіння решти, відсутність перспектив і бажання покинути державу, що означає добровільну відмову від її громадянства. Чому так сталося? Так, усе гучніше лунають голоси про потребу перезаснування держави, зміни Конституції, повернення, принаймні, до засад Декларації про державний суверенітет України. Щось таки не так у нашому характері як нації. Хотілося б про це почути від Віктора Ющенка, найуспішнішого з Президентів України, а не тільки про зовнішніх ворогів, що їх число, як виявляється, одною росією не обмежується.
0
