А де межа компромісу? Є відповідь у "документальному фільмі про великого режисера і письменника Олександра Довженка»? Цікаве слівце застосували - "компроміси". Безневинне. Але живуче. І актуальне для декого. Бо, хто зна, як воно там буде? Тому нагадує про компроміси Довженка Тримбач, звісно, що в позитивному ключі. А щоб переконливіше було, зняли про Довженкові компроміси цілий фільм, "бо як зазначив під час презентації фільму Сергій Тримбач, саме завдяки компромісам Україна має наразі і Довженка, і Бажана, і Сосюру... Інакше система могла їх знищити". За багатокрапкою цитати може бути подане й прізвище якого небудь Голобуцького (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87). Чим гірший?
А потім кажемо, що хочемо жити в правовій державі. "Ухваліть рішення незаконне, але справедливе", - вимагають одні. "Спочатку законні підстави, потім відповідне рішення", - чуємо від інших. А все - від бездіяльності влади. Так не те що правової, ніякої не матимемо держави, дорогі громадяни!
Я як і багато з тих, хто бував у Криму - Лівадії, Ялті чи ще десь там, бачив цю людину. Оцінити тоді не вмів. Не те, що зараз. Тоді це була екзотика. Щойно кобзарсько-лірницьку традицію внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Може тепер справа таких одинаків, як доброї пам'яті Остап Кіндрачук, стане програмною в закладах музичної освіти як ознака національної ідентичності українців. За це йому шана!
А де межа компромісу? Є відповідь у "документальному фільмі про великого режисера і письменника Олександра Довженка»? Цікаве слівце застосували - "компроміси". Безневинне. Але живуче. І актуальне для декого. Бо, хто зна, як воно там буде? Тому нагадує про компроміси Довженка Тримбач, звісно, що в позитивному ключі. А щоб переконливіше було, зняли про Довженкові компроміси цілий фільм, "бо як зазначив під час презентації фільму Сергій Тримбач, саме завдяки компромісам Україна має наразі і Довженка, і Бажана, і Сосюру... Інакше система могла їх знищити". За багатокрапкою цитати може бути подане й прізвище якого небудь Голобуцького (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87). Чим гірший?
Нова стара система непрямих виборів. Вона існує в старих демократіях - Великій Британії та США. Тепер авторитарні режими перехопили досвід. Порада слушна - досить гратися в демократію, коли нема громадянського суспільства. А на кону - все витонченіші технології знеособлення людини, якій не дали стати громадянином.
Дякую інтернет-виданню Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина" і його редакторові Василю Чепурному за поздоровлення! Користуючись нагодою, передаю вітання друзям, з допомогою яких маю здобутки задля спільного добробуту! Особливо хочу відзначити роль ЗМІ у творенні громадянського суспільства як основи демократичної України!
Такі як Дем'ян Гнатович, колишній гетьман "войска єґо царскоґо прєсвєтлоґо вєлічєства запорожскоґо" (ВЄЦПВЗ), підлеглого Москві, з адміністративним центром у Батурині (тепер Ніжинського р-ну Чернігівської обл.), допомагали.
По-перше, у часи Київської Русі української нації ще не було. Це відбулося значно пізніше. Тобто Київська Русь не була українською національною державою. Такою була вперше держава Військо Запорозьке. По-друге, ті слов'янські племена, які пізніше в процесі еволюції утворили українську націю, були колонізовані (прийшлими із Заходу норманами, данцями, скандинавами) раніше у складі Київської Русі за ті племена (як слов'янські, так і угро-фінські), які колонізовано пізніше та які після падіння Київської Русі стали основою московської держави. Так що в українців і росіян було спільне колоніальне минуле. Різниця в тому, що Київ як колонізаційний центр зник, а Москва цим скористалася й заступила його місце.
Піднесення постаті Ю. Лисянського у музейній експозиції та в літературі викликало суперечку в патріотичному середовищі. Допис Василя Чепурного засвідчує позитивну оцінку цього явища. Спробую виразити протилежну думку цього середовища. Маркером у цьому обговоренні може слугувати з'ясування факту ставлення до тієї чи іншої історичної персони влади СРСР. Слава богу, ми добре пам'ятаємо ті часи. Тоді нічого просто так не робилося — а не інакше, як для скріплення "новой історіческой общності людєй" (цитую з пам'яті Лєоніда Брежнєва). Так от пам'ятник Ю. Лисянському в Ніжині встановлено 1974 року — якраз у зеніті брежнєвщини. Те, що Ю. Лисянський був російським діячем, не заперечить жоден історик. І це головне. А те, що він був українського шляхетсько-козацького походження, то справа така, що честі нам не робить як ще один приклад колаборації провідної верстви українського суспільства. Факту з історії не викинеш, як і слів із пісні. Тому знати, хто такий був Ю. Лисянський треба, але вивищувати його як взірець для наслідування (а це, як на мене, далі робиться у Ніжині) не слід. Оскільки музей Ю. Лисянського це не тільки науковий, але й виховний заклад, то україноцентричні наголоси мають домінувати в його експозиції. Поділяю думку пана Сергія Соломахи про те, що у нас є достатньо не вшанованих героїв і подій. Узяти хоча б добу Війська Запорозького. Для Ніжина це була просто золота епоха! Бо, на відміну від колоніальних факторій Русі-України, які між собою ворогували за контроль фінансових потоків, — Києва і Чернігова, Ніжин, що розташовувався між ними, перевершив їх і став справжнім економічним центром першої української національної держави. Тут початий, але далекий до завершення, край цікавої роботи.Але в пріоритеті ніжинської влади не це, а постать особи, яка уособлювала реалії внаслідок втрати державності Війська Запорозького.
Інформація про тринадцяті "Розумовські читання" викликає суперечливі враження. По-перше, ілюстрація до неї — зображення скульптурної композиції у Батурині, серед персонажів якої є відверті посіпаки московії. По-друге, це малограмотний текст. "Сіверщина" розміщує, бува, матеріали з інших ресурсів, не редагуючи. Ця неохайність викладу перебігу конференції тільки підсилює враження про хаотичність і спорадичність її тематики. Перелік організаторів заходу, а це Чернігівський регіональний центр підвищення кваліфікації, Сіверський інститут регіональних досліджень, Школа врядування Національного університету «Острозька академія», мав би давати підстави сподіватися на струнку й чітку архітектуру програми. Мала б бути зосередженість на головному та відокремлення другорядного, а то й зайвого, щодо заявлених проблем до розгляду. Скажімо, у чому є нагальність тут і зараз вивчення теми Голокосту чи розгляд проблеми відновлення закинутої садиби? Заявлено, наприклад, заяложену тему про потребу володіння зброєю кожним (звісно, що стрілецькою, а не танком чи гарматою), у той час як характер теперішньої війни відкинув стереотипні уявлення, побудовані на прикладах Швейцарії чи Ізраїлю. Вкотре пересвідчуємося, що напрацьовані до війни моделі, зокрема конференції у форматі "Розумовських читань" (назва якась дивна), ефективно не працюватимуть.
Доля письменників, які наближали Незалежність, — типова. Спочатку — в авангарді, потім, уже за Незалежності, відхід на, ні, навіть, не на другий план, а кудись далі, майже у публічне небуття. Журнал "Дзвін", а за часів перебудовних — "Жовтень", що його очолював Роман Федорів, відігравав тоді видатну роль. Можу здогадуватися, чому Роман Іваничук був мов у воду опущений на зустрічі з Шевченківськими лавреатами 2001 року. Ще задовго до цього (коли утвердилася кучмівщина), стало зрозумілим, і йому насамперед, що започаткована справа, зокрема ТУМ — "Просвіта", не туди заходить. А щоб змінити курс, треба проявити бійцівський характер, увійти у конфлікт із близькими соратниками (Д. Павличком, П. Мовчаном), які проти "розколу", а насправді використовують жупел, яким таврують тих, хто прагне перемін.
Раїса Петрівна Іванченко у 1994—1996 роках була навіть головою Київської крайової організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Я ж її запам'ятав ще з часу заснування Товариства української мови у лютому 1989 року. Вона була тоді відомою й авторитетною — словом, живим класиком! І що ж далі, за часів Незалежності? Усе якось присіло, здулося. Типова доля київської гуманітарної інтелігенції: її відсунули на задній план, хоч і обдарували орденами. Десь поділася відомість і публічність — мабуть, разом з тою статусністю і пільгами, якими користувалися імениті члени Спілки письменників України. Хоча, ой як потрібною є дієва, віддана нації еліта, до якої безперечно відноситься шановна ювілярка!
Деякі парафії після надання Томосу ПЦУ не перейшли до неї з УПЦ КП. Наприклад, Покровська парафія у Батурині (о.Роман). Вікіпедія подає про неї неправдиву інформацію.Ось дані з реєстру: https://clarity-project.info/edr/25786639#google_vignette Треба сказати, що це не поодиноке явище. Чи не тому сайт Чернігівської єпархії ПЦУ не подає відомостей про свої парафії?
Повідомлялося, що Зеленський запропонував Трампу території з покладами як плату за підтримку. Включно з тими, які вже захопив Путін. Тому й нервує той, бо війна буде все-таки буде за території, а не за примарні цінності.
Виріс на хуторі серед сімнадцятьох дітей та всіх вивчили. Це в супроводі жартів, тобто було весело. Це ж які треба було мати статки?! А тепер знайдіть на Україні хоча б одну таку сім'ю. Таки добре нас нагнули, що й досі ніяк не випростаємося. Бо нав'язують: "війна не за території". Тієї, що на ній зростав на хуторі Павло Губенко. Прізвище ж яке, промовисте - козацьке! Історія роду багато б чого розповіла.
"Путіну ж не треба ще трошки донбаської землі" - такі твердження дратують. Бо демотивують. Начебто наша земля нічого не варта. Ні в моральному, ні в матеріальному значенні. Начебто війна для агресора це не вигідний прорахований бізнес. Те, що є на землі, а ще більше, що є в ній, з лихвою перекривають затрати на війну. Чому так говорять українські політики? Відомо ж, чому! Тому далі повторюють мантру - "це війна не за території".
Має бути власний україноцентризм і опора на свою титульну націю, а не підміна її політичною нацією - якоюсь національно знеособленою. Нам не загрожує власний великодержавний шовінізм, що підтверджується наявними законами про національні меншини та про корінні народи, у той час як досі нема закону про українську націю. Далі залишаємося "безпаспортними" в своїй державі. Допоки? Це ж підіграє путлеру, що української нації не існує.
Трапилася нагода побувати на презентаціЇ збірника нарисів "Перша шеренга" у читальній залі Чернігівської обласної бібліотеки імені Софії та Олександра Русових Зібралися там поважні люди - ветерани боротьби за новітню Українську державу 1980-90-х років на Чернігівщині, переважно із самого м. Чернігова. Слухачами була молодь, бо саме їй адресували книгу промовці - автори збірника. Те, що герої розповідей мали трагічну долю і її безславний кінець, за виключенням одиниць, наприклад Левка Лук'яненка, то одна справа. Інше діло - життєвий шлях присутніх шановних учасників національно-демократичного руху - чи був він аж таким успішним? Більшість із них - невдахи і не тому, що не мали талантів чи не старалися досягти особистого успіху в своїй омріяній державі. Не склалося в них, бо не так сталося з державою. Є в нас такі вади як шкурні інтереси, що означено як корупція. Оце явище наживи в штучно створений спосіб із застуванням важелів влади стало стрижнем внутрішньої державної політики всіх її гілок до найменшого її пальчика - владоможців у територіальній громаді... Через це ми й ослабли настільки, що стали спокусливими для агресора, що забажав помножити нас як націю і нашу державу на нуль. Таких запитань під час презентації не задавалося: молодь відмовчувалась, а їхні сивочолі діди до відвертої розмови не спонукали. Мабуть, відкритішим буде наступне спілкування - з приводу виходу книги спогадів про них самих - діячів другої шеренги.