Пан Лешик так само не зрозумів пана Портникова. Перекручений (згідно із заголовком), бо Портников дав можливість додуматися до істини кожному самостійно, хто здатен аналізувати. Участь у будь якій війні це, насамперед, наявність мотивації, яку ще називають духом. «За вєру, царя, отєчесво!». З дещо іншими сенсами, але приблизно таке гасло у ворога. «Армія, мова, віра!», - запропонував був Порошенко. «Не за територію, а за цінності!», - мотивує?
Відповідь лежить у правовій площині, а конкретно у відсутності правового означення української нації. За Конституцією України: Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Так от, є ЗАКОН УКРАЇНИ "Про корінні народи України", є ЗАКОН УКРАЇНИ "Про національні меншини (спільноти) України", а ЗАКОНУ УКРАЇНИ "Про українську націю" нема. Тобто не існує правових підстав для реалізації прав і обов'язків української нації. Це не відповідає ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ, зокрема щодо відображення у Конституції України вимог розділу I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ, а саме "Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення". Запитання до теперішніх депутатів ВРУ, допоки?
Гривню стягує і Приватбанк на ЗСУ з кожного платежу. До чого тут Смілянський, коли він уже не очільник Укрпошти? А по-друге, краще б пані Ніна повідомила, як економістка й депутатка, про правові підстави таких стягнень. Тим паче, що вони не можуть бути інакшими як добродійні.
Пані Олено! Слово "єдиний" зовсім не те означає, що мали на увазі. Бо так це калька з російської. Як сказав класик, не лінуйтеся заглядати у словник: https://slovnyk.me/.../%D1%94%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D0%B9 Наприклад, замість виразу "треба бути єдиними" слід застосувати словосполучення "треба єднатися". Даруйте, що поправляю! До того ж розумію, що дається взнаки тривале перебування за кордоном.
Висновки у п.4 дивують. Які такі особливі торговельні взаємини Гренландії (території Данії) з Китаєм? Чи хто піддає сумніву сателітність Канади (губернаторства Великої Британії) від США? Щодо Панамського каналу (територія Панами), то це теж блеф з огляду на влаштування морського терміналу Китаю в порту Чанкай у Перу. Риторика Трампа означає бажання наступити на хвоста китайському дракону, зубами якого є РФ і КНДР, що їх кришить Україна.
А де межа компромісу? Є відповідь у "документальному фільмі про великого режисера і письменника Олександра Довженка»? Цікаве слівце застосували - "компроміси". Безневинне. Але живуче. І актуальне для декого. Бо, хто зна, як воно там буде? Тому нагадує про компроміси Довженка Тримбач, звісно, що в позитивному ключі. А щоб переконливіше було, зняли про Довженкові компроміси цілий фільм, "бо як зазначив під час презентації фільму Сергій Тримбач, саме завдяки компромісам Україна має наразі і Довженка, і Бажана, і Сосюру... Інакше система могла їх знищити". За багатокрапкою цитати може бути подане й прізвище якого небудь Голобуцького (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87). Чим гірший?
А потім кажемо, що хочемо жити в правовій державі. "Ухваліть рішення незаконне, але справедливе", - вимагають одні. "Спочатку законні підстави, потім відповідне рішення", - чуємо від інших. А все - від бездіяльності влади. Так не те що правової, ніякої не матимемо держави, дорогі громадяни!
Я як і багато з тих, хто бував у Криму - Лівадії, Ялті чи ще десь там, бачив цю людину. Оцінити тоді не вмів. Не те, що зараз. Тоді це була екзотика. Щойно кобзарсько-лірницьку традицію внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Може тепер справа таких одинаків, як доброї пам'яті Остап Кіндрачук, стане програмною в закладах музичної освіти як ознака національної ідентичності українців. За це йому шана!
А де межа компромісу? Є відповідь у "документальному фільмі про великого режисера і письменника Олександра Довженка»? Цікаве слівце застосували - "компроміси". Безневинне. Але живуче. І актуальне для декого. Бо, хто зна, як воно там буде? Тому нагадує про компроміси Довженка Тримбач, звісно, що в позитивному ключі. А щоб переконливіше було, зняли про Довженкові компроміси цілий фільм, "бо як зазначив під час презентації фільму Сергій Тримбач, саме завдяки компромісам Україна має наразі і Довженка, і Бажана, і Сосюру... Інакше система могла їх знищити". За багатокрапкою цитати може бути подане й прізвище якого небудь Голобуцького (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87). Чим гірший?
Нова стара система непрямих виборів. Вона існує в старих демократіях - Великій Британії та США. Тепер авторитарні режими перехопили досвід. Порада слушна - досить гратися в демократію, коли нема громадянського суспільства. А на кону - все витонченіші технології знеособлення людини, якій не дали стати громадянином.
Дякую інтернет-виданню Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина" і його редакторові Василю Чепурному за поздоровлення! Користуючись нагодою, передаю вітання друзям, з допомогою яких маю здобутки задля спільного добробуту! Особливо хочу відзначити роль ЗМІ у творенні громадянського суспільства як основи демократичної України!
Такі як Дем'ян Гнатович, колишній гетьман "войска єґо царскоґо прєсвєтлоґо вєлічєства запорожскоґо" (ВЄЦПВЗ), підлеглого Москві, з адміністративним центром у Батурині (тепер Ніжинського р-ну Чернігівської обл.), допомагали.
По-перше, у часи Київської Русі української нації ще не було. Це відбулося значно пізніше. Тобто Київська Русь не була українською національною державою. Такою була вперше держава Військо Запорозьке. По-друге, ті слов'янські племена, які пізніше в процесі еволюції утворили українську націю, були колонізовані (прийшлими із Заходу норманами, данцями, скандинавами) раніше у складі Київської Русі за ті племена (як слов'янські, так і угро-фінські), які колонізовано пізніше та які після падіння Київської Русі стали основою московської держави. Так що в українців і росіян було спільне колоніальне минуле. Різниця в тому, що Київ як колонізаційний центр зник, а Москва цим скористалася й заступила його місце.
Піднесення постаті Ю. Лисянського у музейній експозиції та в літературі викликало суперечку в патріотичному середовищі. Допис Василя Чепурного засвідчує позитивну оцінку цього явища. Спробую виразити протилежну думку цього середовища. Маркером у цьому обговоренні може слугувати з'ясування факту ставлення до тієї чи іншої історичної персони влади СРСР. Слава богу, ми добре пам'ятаємо ті часи. Тоді нічого просто так не робилося — а не інакше, як для скріплення "новой історіческой общності людєй" (цитую з пам'яті Лєоніда Брежнєва). Так от пам'ятник Ю. Лисянському в Ніжині встановлено 1974 року — якраз у зеніті брежнєвщини. Те, що Ю. Лисянський був російським діячем, не заперечить жоден історик. І це головне. А те, що він був українського шляхетсько-козацького походження, то справа така, що честі нам не робить як ще один приклад колаборації провідної верстви українського суспільства. Факту з історії не викинеш, як і слів із пісні. Тому знати, хто такий був Ю. Лисянський треба, але вивищувати його як взірець для наслідування (а це, як на мене, далі робиться у Ніжині) не слід. Оскільки музей Ю. Лисянського це не тільки науковий, але й виховний заклад, то україноцентричні наголоси мають домінувати в його експозиції. Поділяю думку пана Сергія Соломахи про те, що у нас є достатньо не вшанованих героїв і подій. Узяти хоча б добу Війська Запорозького. Для Ніжина це була просто золота епоха! Бо, на відміну від колоніальних факторій Русі-України, які між собою ворогували за контроль фінансових потоків, — Києва і Чернігова, Ніжин, що розташовувався між ними, перевершив їх і став справжнім економічним центром першої української національної держави. Тут початий, але далекий до завершення, край цікавої роботи.Але в пріоритеті ніжинської влади не це, а постать особи, яка уособлювала реалії внаслідок втрати державності Війська Запорозького.
Інформація про тринадцяті "Розумовські читання" викликає суперечливі враження. По-перше, ілюстрація до неї — зображення скульптурної композиції у Батурині, серед персонажів якої є відверті посіпаки московії. По-друге, це малограмотний текст. "Сіверщина" розміщує, бува, матеріали з інших ресурсів, не редагуючи. Ця неохайність викладу перебігу конференції тільки підсилює враження про хаотичність і спорадичність її тематики. Перелік організаторів заходу, а це Чернігівський регіональний центр підвищення кваліфікації, Сіверський інститут регіональних досліджень, Школа врядування Національного університету «Острозька академія», мав би давати підстави сподіватися на струнку й чітку архітектуру програми. Мала б бути зосередженість на головному та відокремлення другорядного, а то й зайвого, щодо заявлених проблем до розгляду. Скажімо, у чому є нагальність тут і зараз вивчення теми Голокосту чи розгляд проблеми відновлення закинутої садиби? Заявлено, наприклад, заяложену тему про потребу володіння зброєю кожним (звісно, що стрілецькою, а не танком чи гарматою), у той час як характер теперішньої війни відкинув стереотипні уявлення, побудовані на прикладах Швейцарії чи Ізраїлю. Вкотре пересвідчуємося, що напрацьовані до війни моделі, зокрема конференції у форматі "Розумовських читань" (назва якась дивна), ефективно не працюватимуть.
Доля письменників, які наближали Незалежність, — типова. Спочатку — в авангарді, потім, уже за Незалежності, відхід на, ні, навіть, не на другий план, а кудись далі, майже у публічне небуття. Журнал "Дзвін", а за часів перебудовних — "Жовтень", що його очолював Роман Федорів, відігравав тоді видатну роль. Можу здогадуватися, чому Роман Іваничук був мов у воду опущений на зустрічі з Шевченківськими лавреатами 2001 року. Ще задовго до цього (коли утвердилася кучмівщина), стало зрозумілим, і йому насамперед, що започаткована справа, зокрема ТУМ — "Просвіта", не туди заходить. А щоб змінити курс, треба проявити бійцівський характер, увійти у конфлікт із близькими соратниками (Д. Павличком, П. Мовчаном), які проти "розколу", а насправді використовують жупел, яким таврують тих, хто прагне перемін.
Раїса Петрівна Іванченко у 1994—1996 роках була навіть головою Київської крайової організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Я ж її запам'ятав ще з часу заснування Товариства української мови у лютому 1989 року. Вона була тоді відомою й авторитетною — словом, живим класиком! І що ж далі, за часів Незалежності? Усе якось присіло, здулося. Типова доля київської гуманітарної інтелігенції: її відсунули на задній план, хоч і обдарували орденами. Десь поділася відомість і публічність — мабуть, разом з тою статусністю і пільгами, якими користувалися імениті члени Спілки письменників України. Хоча, ой як потрібною є дієва, віддана нації еліта, до якої безперечно відноситься шановна ювілярка!
Деякі парафії після надання Томосу ПЦУ не перейшли до неї з УПЦ КП. Наприклад, Покровська парафія у Батурині (о.Роман). Вікіпедія подає про неї неправдиву інформацію.Ось дані з реєстру: https://clarity-project.info/edr/25786639#google_vignette Треба сказати, що це не поодиноке явище. Чи не тому сайт Чернігівської єпархії ПЦУ не подає відомостей про свої парафії?
0
