По-перше, у часи Київської Русі української нації ще не було. Це відбулося значно пізніше. Тобто Київська Русь не була українською національною державою. Такою була вперше держава Військо Запорозьке. По-друге, ті слов'янські племена, які пізніше в процесі еволюції утворили українську націю, були колонізовані (прийшлими із Заходу норманами, данцями, скандинавами) раніше у складі Київської Русі за ті племена (як слов'янські, так і угро-фінські), які колонізовано пізніше та які після падіння Київської Русі стали основою московської держави. Так що в українців і росіян було спільне колоніальне минуле. Різниця в тому, що Київ як колонізаційний центр зник, а Москва цим скористалася й заступила його місце.
Піднесення постаті Ю. Лисянського у музейній експозиції та в літературі викликало суперечку в патріотичному середовищі. Допис Василя Чепурного засвідчує позитивну оцінку цього явища. Спробую виразити протилежну думку цього середовища. Маркером у цьому обговоренні може слугувати з'ясування факту ставлення до тієї чи іншої історичної персони влади СРСР. Слава богу, ми добре пам'ятаємо ті часи. Тоді нічого просто так не робилося — а не інакше, як для скріплення "новой історіческой общності людєй" (цитую з пам'яті Лєоніда Брежнєва). Так от пам'ятник Ю. Лисянському в Ніжині встановлено 1974 року — якраз у зеніті брежнєвщини. Те, що Ю. Лисянський був російським діячем, не заперечить жоден історик. І це головне. А те, що він був українського шляхетсько-козацького походження, то справа така, що честі нам не робить як ще один приклад колаборації провідної верстви українського суспільства. Факту з історії не викинеш, як і слів із пісні. Тому знати, хто такий був Ю. Лисянський треба, але вивищувати його як взірець для наслідування (а це, як на мене, далі робиться у Ніжині) не слід. Оскільки музей Ю. Лисянського це не тільки науковий, але й виховний заклад, то україноцентричні наголоси мають домінувати в його експозиції. Поділяю думку пана Сергія Соломахи про те, що у нас є достатньо не вшанованих героїв і подій. Узяти хоча б добу Війська Запорозького. Для Ніжина це була просто золота епоха! Бо, на відміну від колоніальних факторій Русі-України, які між собою ворогували за контроль фінансових потоків, — Києва і Чернігова, Ніжин, що розташовувався між ними, перевершив їх і став справжнім економічним центром першої української національної держави. Тут початий, але далекий до завершення, край цікавої роботи.Але в пріоритеті ніжинської влади не це, а постать особи, яка уособлювала реалії внаслідок втрати державності Війська Запорозького.
Інформація про тринадцяті "Розумовські читання" викликає суперечливі враження. По-перше, ілюстрація до неї — зображення скульптурної композиції у Батурині, серед персонажів якої є відверті посіпаки московії. По-друге, це малограмотний текст. "Сіверщина" розміщує, бува, матеріали з інших ресурсів, не редагуючи. Ця неохайність викладу перебігу конференції тільки підсилює враження про хаотичність і спорадичність її тематики. Перелік організаторів заходу, а це Чернігівський регіональний центр підвищення кваліфікації, Сіверський інститут регіональних досліджень, Школа врядування Національного університету «Острозька академія», мав би давати підстави сподіватися на струнку й чітку архітектуру програми. Мала б бути зосередженість на головному та відокремлення другорядного, а то й зайвого, щодо заявлених проблем до розгляду. Скажімо, у чому є нагальність тут і зараз вивчення теми Голокосту чи розгляд проблеми відновлення закинутої садиби? Заявлено, наприклад, заяложену тему про потребу володіння зброєю кожним (звісно, що стрілецькою, а не танком чи гарматою), у той час як характер теперішньої війни відкинув стереотипні уявлення, побудовані на прикладах Швейцарії чи Ізраїлю. Вкотре пересвідчуємося, що напрацьовані до війни моделі, зокрема конференції у форматі "Розумовських читань" (назва якась дивна), ефективно не працюватимуть.
Доля письменників, які наближали Незалежність, — типова. Спочатку — в авангарді, потім, уже за Незалежності, відхід на, ні, навіть, не на другий план, а кудись далі, майже у публічне небуття. Журнал "Дзвін", а за часів перебудовних — "Жовтень", що його очолював Роман Федорів, відігравав тоді видатну роль. Можу здогадуватися, чому Роман Іваничук був мов у воду опущений на зустрічі з Шевченківськими лавреатами 2001 року. Ще задовго до цього (коли утвердилася кучмівщина), стало зрозумілим, і йому насамперед, що започаткована справа, зокрема ТУМ — "Просвіта", не туди заходить. А щоб змінити курс, треба проявити бійцівський характер, увійти у конфлікт із близькими соратниками (Д. Павличком, П. Мовчаном), які проти "розколу", а насправді використовують жупел, яким таврують тих, хто прагне перемін.
Раїса Петрівна Іванченко у 1994—1996 роках була навіть головою Київської крайової організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Я ж її запам'ятав ще з часу заснування Товариства української мови у лютому 1989 року. Вона була тоді відомою й авторитетною — словом, живим класиком! І що ж далі, за часів Незалежності? Усе якось присіло, здулося. Типова доля київської гуманітарної інтелігенції: її відсунули на задній план, хоч і обдарували орденами. Десь поділася відомість і публічність — мабуть, разом з тою статусністю і пільгами, якими користувалися імениті члени Спілки письменників України. Хоча, ой як потрібною є дієва, віддана нації еліта, до якої безперечно відноситься шановна ювілярка!
Деякі парафії після надання Томосу ПЦУ не перейшли до неї з УПЦ КП. Наприклад, Покровська парафія у Батурині (о.Роман). Вікіпедія подає про неї неправдиву інформацію.Ось дані з реєстру: https://clarity-project.info/edr/25786639#google_vignette Треба сказати, що це не поодиноке явище. Чи не тому сайт Чернігівської єпархії ПЦУ не подає відомостей про свої парафії?
0
