Свою музичну творчість Микола Рославець відразу пов’язав з тими новітніми тенденціями, що мали велике розповсюдження на початку 20-го ст. у Західній Європі. Усі його твори цієї пори: вокальний цикл «Печальні пейзажі» по П. Верлену (1913), Перший струнний квартет (1913), симфонічна поема «В часи народження молодого місяця» (1913), «Ноктюрн» для арфи, гобоя, двох альтів і віолончелі (1913), «Три...» і «Чотири твори для голосу і фортепіано» (1913-1914), Перша скрипкова (1913), Перша і друга фортепіанні сонати (1914, 1916) та багато інших композиції, переважно в камерному жанрі, написані під великим впливом тогочасного західноєвропейського мистецтва. Товаришами Рославця у цей час стають найвідоміші російські авангардисти – Володимир Маяковський, Велемир Хлебников, Давид Бурлюк. Разом з ними Рославець бере участь у виданні збірки «Весняне контрагентство муз» 1915-го року. Знайомиться Микола й з Олександром Блоком та Борисом Пастернаком.

Але не забуває він і про рідну Україну. Бурхливі події Громадянської війни не дають йому можливості виїхати на батьківщину, але з утворенням Української РСР та приходом до влади на Україні націонал-комуністів, Рославець заходиться допомагати відродженню української національної культури та 1921-го року переїжджає до Харкова, де займає посаду ректора та професора Харківського музичного інституту, і одночасно завідує відділом художнього виховання Народного комісаріату освіти УРСР. Рославець створює вокально-інструментальний цикл на слова Тараса Шевченка, покладає на музику його «Заповіт», але водночас не відмовляється й від тенденцій західноєвропейського мистецтва, пропагуючи в Радянському Союзі творчість так званих «нововіденців» - А. Веберна, А. Шьонберґа, та А. Берґа. Разом з ними Микола Рославець робить справжній переворот у тогочасному музичному розумінні, закладаючи основи нової композиторської техніки. Суть новації Рославця полягала у створенні особливої системи висотної організації музики — дванадцятитонової серійності. Музичні твори Рославця цієї пори - вокальний цикл «Полум’яне коло» (1920), Третій квартет (1920), симфонічна поема «Людина і море» по Ш. Бодлеру (1921), П’ять прелюдій для фортепіано (1921-1922), симфонічна поема «Кінець світу» по П. Лафаргу (1922), П’ята соната для фортепіано (1923), Друга соната для віолончелі та фортепіано (1924), Перший скрипковий концерт (1925) і багато інших камерних творів змусили так писати про нього в найавторитетніших музичних виданнях того часу: «майстерність, технічна досконалість у виконанні, надзвичайна переконаність автора у своїх принципах – все це висунуло тепер його в перші ряди композиторів СРСР».

Але залізна завіса потрохи вже затуляла від громадян Радянської держави шлях на Захід. На Україні стало важко отримувати нову інформацію про музичне життя у Європі, тож 1923-го року Микола Рославець знову перебирається до Москви, де все-таки існувала якась можливість залишатися у курсі тих подій, що відбуваються на Заході. У Москві Рославець викладає в музичному політехнікумі, а з 1924-го року стає відповідальним редактором журналу «Музична культура», де пропагує власні ідеї про необхідність спільного шляху музичного розвитку в Європі та СРСР. В цей час Рославець знову товаришує з Володимиром Маяковським, якого радянська пропаганда після його трагічної загибелі 1930-го року зробила культовою фігурою «соціалістичного реалізму». Насправді ж Маяковський, хоча і знаходився тривалий час під чарівливістю революційних ідей та під час Громадянської війни дуже прислужився радянському режимові в його боротьбі за владу, але в 20-ті роки вже чудово розумів усю бюрократичну суттєвість нового режиму, а сам режим віддячував йому також, забороняючи його виставки та починаючи проти Маяковського оскаженіле цькування у підконтрольних виданнях. Це, разом з особистими мотивами, і стало причиною самогубства Маяковського, якого тільки після смерті Сталін назвав «кращим поетом нашої радянської епохи» та почав творити його культ так само, як творив він культ померлих, а значить уже небезпечних «героїв» Громадянської війни – Щорса, Чапаєва, Котовського та інших. Реальна ж постать Маяковського дуже відрізнялась від тієї глянцевої, що створив із нього радянський режим. Народившись у грузинському селі Багдаді, Володимир Маяковський ніколи не забував про своє українське коріння, пишучи в одній зі своїх поезій:

Я не из кацапов-разинь.
Я - дедом казак, другим - сечевик,
А по рожденью грузин.

У роки початку великодержавного наступу Москви на українську мову та культуру Маяковський написав в іншому вірші, з характерною назвою «Борг Україні»:

Товарищ москаль,
На Украину шуток не скаль.
Разучите эту мову на знаменах -
Лексиконах алых,
Эта мова величава и проста.

На тлі спільної любові до України зміцнювалася дружба Володимира Маяковського та Миколи Рославця (до речі, жінка Рославця М. Бабенко також була українкою). Маяковському належить і такий експромт:

Що то за дурна вівця,
Що не знає Рославця?

Але з загибеллю Маяковського та початком 30-х років розпочинаються важкі роки й для Миколи Рославця. Журнал «Музична культура» закривається владою, а самого композитора звинувачують у «буржуазній ідеології» та оголошують «продуктом гниття буржуазного суспільства». Рославця змушують написати відкритого листа, у якому він відмовляється від «західного новаторства». Але й після цього праці для нього в Москві немає. Єдина можливість врятувати від злиднів власну родину – писати музичні твори на замовлення радянських республік (адже Москва бажає показати, як «розквітає» національна культура при соціалізмі). На замовлення Туркменії Рославець створює струнний квартет «Туркменистанський», а для Азербайджану пише симфонічну поему про Баку «Чорне місто». 1931-го ж року взагалі переїжджає до Ташкенту, де працює музичним керівником місцевого радіоцентру, завідує музичною частиною та диригує постановками Узбецького музичного театру. Рославець створює перший в історії Узбекистану балет «Пахта» («Бавовна») та симфонічну поему «Узбекистан». 1933-го року він повертається до Москви, де служить в різних державних закладах (керує навіть циганським ансамблем ВГКО), ще щось пише, але музика його несе на собі відбиток туги, самоти, болю від недосконалої праці та нездійсненого у житті. Скоро заарештовують його племінника і родичі Рославця «про всякий випадок» знищують цілу валізку з його ранніми творами. Родичка композитора Єфросинія Рославець так згадує про ті часи: «У нас в сім'ї трьох репресували... Я змушена була відмовитися від рідного брата, і в своїй душі також поховала і свого хрещеного батька Миколу Андрійовича Рославця». Від усіх цих негараздів Микола Рославець важко захворів, 1938-го року в нього був інсульт, після якого він став майже інвалідом і це й мабуть і врятувало його від арешту. Помер він 23 серпня 1944-го року, і тихо його поховали на Ваганьковському кладовищі, так що навіть багато хто зі знайомих не здогадувався про його смерть. Зараз могила Рославця у Москві майже зруйнована.

Не згадувала більше про Рославця і радянська влада. Твори його «за непотрібністю» списувалися з бібліотек та знищувалися. Лише у Європі не забули про видатного українського композитора. 1969-го року західнонімецький музикознавець з Геттінгенського університету Д. Гойові написав статтю під назвою «Микола Андрійович Рославець, ранній дванадцятитоновий композитор», а 1986-го року Андреас Вермайєр видав ґрунтовне дослідження «Про композиторську спадкоємність Скрябіна: Микола Рославець». Не забуває про Миколу Рославця, видатного сина Стародубщини, і сучасна незалежна Україна, згадуючи про нього у численних виданнях як про «українського та російського композитора, скрипаля, музичного критика і діяча». Таким чином пам'ять про нього живе і досі.

Не згасала серед українських патріотів і пам'ять про те, що Стародубщина є частиною української етнічної території. Боротьба, що розпочалася у 2-й половині 30-х років між двома диктаторами у Європі – Сталіним та Гітлером, надавала можливість українцям сподіватися, що у цій боротьбі двох тоталітарних режимів зруйнуються обидва, і Україна, що була поділена між різними державними утвореннями, відродиться як єдина держава. В надії на це уряд Української Народної Республіки в екзилі звертається 1937-го року до відомого українського геральдиста Миколи Битинського (колишнього вояка армії УНР часів Епохи Визвольних Змагань), з пропозицією створення Великого Герба України, який би уособлював собою ідею Соборної Великої України, єдиної усіма своїми землями. Битинський із захопленням береться за цю працю, і 1939-го року створює такий герб, який з тих пір стає символом української єдності та боротьби за незалежність. Герб є дуже вишуканим: блакитний щит із золотим тризубом підтримують Архистратиг Михаїл та Галицький лев, як символи найбільших культурних центрів України; щит є оточеним срібно-золотим ланцюгом ордену Симона Петлюри із золотим медальйоном розп’яття Ісуса Христа; під щитом покладені навхрест клейноди українського козацтва на золотих древках – золота корогва з хрестом та срібний бунчук; дана композиція оточена вінком із дубового та лаврового листя, перевитого у низу жовто-блакитною стрічкою; на вінку розташовані п’ять щитів з геральдичними знаками, що символізують основні українські етнографічні території: Правобережжя, Лівобережжя, Галичину, Закарпаття та Кубань. Кожен з цих щитів у свою чергу має на собі символи українських земель, що належать до складу цих етнографічних територій. Не обійшов Микола Битинський своєю увагою і Стародубщину. Її геральдичний символ - «у червоному полі дерево золоте», знаходиться на щиті Лівобережної України.

З самого початку свого створення Великий Герб України став символом відчайдушної боротьби українського народу за свою свободу та єдність. У наші часи він стає зразком для створення нового Великого Герба Держави, офіційного символу вільної незалежної України.

Ілюстрації:

105. Микола Рославець.

106. Великий Герб України 1939-го року.

Джерело: http://batckivchina.uaforums.net/--vt661-105.html