Історія однієї телеграми

ГКЧП я практично …проспав. Якраз 18 серпня ми проводили заключну акцію походу «Козацькими шляхами» у Тростянці на Ічнянщині і 19-го я відсипався. Благо, ми тоді знімали квартиру на Подусівці і я працював власкором «Молоді України» - тож не мусив бігти на роботу.

Відповідно, ні радіо, ні телевізора не вмикав, телефона не було, а провівши дружину на роботу, вилежувався собі… Та й хазяйка, баба Раша (так ми її називали), що жила в більшій хаті, до мене не стукалася ні про «суботнічєк» у дворі, ні про якісь інші її витребеньки.

Тож у місто я вибрався десь по 10 годині і зайшов у Рух – узнати новини. А там -
велелюддя: всі стільці зайняті, всі місцеві політики різних мастей і окрасів зібралися. Я ще й кажу: «Ото, бєздєльніки, робить вам нічого!». А мені кажуть, що в країні переворот. Я не повірив…

Та коли посидів трохи, послухавши – переконався: таки не жартують, всерйоз обговорюють що робить. Стали по колу висловлюватись. Дійшла черга до мене – я представляв обласне товариство української мови імені Т.Шевченка (згодом «Просвіта»). Я й кажу: «Я вітаю ГКЧП!» І тут же голос Василя Литвина, колишнього наглядача концтаборів, що розійшовся з компартією і був тоді у ПДВУ (була й така партія): «Вот, сматрітє – пєрвий прєдатєль!».
Я ж продовжив – мовляв, нарешті нарив невизначеності прорве, буде чітко видно як нам іти до незалежності України. Щоправда, я давав ГКЧП життя кілька місяців…

Обговоривши ситуацію, стали думать – що ж робить нам, у Чернігові. Зрозуміло – скликали мітинг біля Богдана Хмельницького у нашому Гайд- парку. Про нього розповіли багато моїх соратників. Але самого мітингу нам видалося мало. І тоді вирішили послати телеграму – хтось добивався слати в Москву та я переконав, що на фіга нам та Москва – нам треба свою робити політику, українську. І вирішили слати телеграму у Київ, Президії Верховної Ради УРСР.

Доручили мені скласти текст, я тут же накидав: «Протестуємо проти московського двірцевого перевороту. Такий Союз нам не потрібен. Вимагаємо негайного виходу України зі складу СРСР».

Постало питання – як відправити. Телеграма була спільною – від координаційної ради всіх демократичних організацій, але пошта приймала телеграми від організацій та установ лише з печаткою. А їх у багатьох неформальних наших організацій просто не було, а дехто уже встиг закопати партійну печатку в саду…

Виявилося, що печатки мають лише Народний Рух і Товариство української мови імені Т.Шевченка. Таким чином, її ми і підписали з Валерієм Сараною – головою краєвого Руху.

Телеграма мала дальшу історію. Як розповіла народний депутат з Чернігова Тетяна Яхеєва, її принесли, як приносили всі повідомлення, на постійно триваюче засідання Президії Верховної Ради. І зачитали. Хтось запитав – телеграма з Галичини? Адже таку радикальну тільки звідти могли чекати. І яке ж було здивування Кравчука та інших членів Президії, коли дізналися, що прийшла вона з русифікованого Чернігова. Нагадаю: це було 19 серпня 1991 року.

Слава Богу, оригінал телеграми зберігся – з усіма поштовими відмітками – і зараз вона розміщена на обкладинці книги «Боротьба за незалежність України у 1989- 1992 рр.: Чернігівська крайова організація Народного Руху України за перебудову».

Василь ЧЕПУРНИЙ

До речі, у тому ж Тростянці до нас, учасників походу, підійшла старша жінка, яка прийшла нас послухати, здається, з Качанівки і сказала: "З комуністами треба поступити ото як Сухарто". Я здивовано перепитав, чудуючись, що ото в селі вона знає про індонезійського диктатора: "Ви про що?". "Та перестрілять комуністів треба!" - просто, як ото про гичку для корови, сказала сільська жінка...