Борщ з буряковою гичкою
А у вас варили борщ із буряковою гичкою? Це такий, суто літній. Я не їв такого років, мабуть, двадцять п’ять.
Накупаєшся було так, що в очах аж сиво. Вода – смарагд. Очерет – звуковий супровід. Корови по той бік у спеку – достоту міраж. Прийдеш додому, а він уже там, у літній кухні.
Я не знаю, чи додавала та гичка якогось певного смаку, я не гастроексперт. Може, баба її кидала замість капусти, бо на початку літа її не було: старої – вже, молодої – ще. Різала гичку. Не дуже дрібно. Зазирнеш у каструлю – а там зелене на червоному тлі. Самі ж буряки – ще торішні, з банки, квашені. Запах? Мої слова надто слабкі, щоб його передати.
Ближче до кінця літа в борщ кидали зонтик кропу, буквально на хвилину-три. Варили кілька помідорів. Потім виймали, знімали шкірку, товкли в мисці і вкидали назад.
Коли було наловлю линів, баба варила борщ із ними. Перед тим обсмажувала до темно-коричневого кольору в борошні.
У сінях стояла банка дуже старого жовтого сала. Баба вкидала в борщ зовсім невеличкий шматочок – не для того, щоб їсти. Для запаху. А якщо наприкінці вливала в борщ кухоль міцного хлібного квасу, то я вам не можу передати, що творилося з моїми слинними залозами. Апетит просто валяв мене з ніг.
До слова, я багато чув, що добріший борщ наступного дня, настояний. Я не сперечаюся, у ньому є свій чар – зрілість, упевненість, перемлілість якась. Але я завжди любив борщ молодий, прямо з вогню, такий, щоб обпікав піднебіння. У ньому живе якась така просто небесна легенька кислинка. І ніжність – неймовірна. Через годину – він уже не такий. Смачний, гідний, але не такий, як прямо з вогню, коли хлюпнеш у миску, торкнеш ложкою картоплину, а вона кришиться й парує, кришиться й парує. А якщо покласти в миску ще пару ложок внесеної щойно з погреба сметани... Я, звичайно, клав не пару ложок, а десять. І дід казав: ти їси не борщ із сметаною, а сметану з борщем. Я погоджувався й клав одинадцяту. Мало тоді що знав, жив одним днем, засинав, як ластівка під стріхою. А знаття б… то, мабуть, поклав би й дванадцяту, й п’ятнадцяту.
А це чогось запахнув той молодий борщ. Пробив пелену років, кольнув ніздрі й пропав.
Перечитав написане. Ну, може, відсотків на десять і передає ті мої відчуття. А може, на п’ять. Де ті слова, якими варто б про це писати?
Сергій ОСОКА
Накупаєшся було так, що в очах аж сиво. Вода – смарагд. Очерет – звуковий супровід. Корови по той бік у спеку – достоту міраж. Прийдеш додому, а він уже там, у літній кухні.
Я не знаю, чи додавала та гичка якогось певного смаку, я не гастроексперт. Може, баба її кидала замість капусти, бо на початку літа її не було: старої – вже, молодої – ще. Різала гичку. Не дуже дрібно. Зазирнеш у каструлю – а там зелене на червоному тлі. Самі ж буряки – ще торішні, з банки, квашені. Запах? Мої слова надто слабкі, щоб його передати.
Ближче до кінця літа в борщ кидали зонтик кропу, буквально на хвилину-три. Варили кілька помідорів. Потім виймали, знімали шкірку, товкли в мисці і вкидали назад.
Коли було наловлю линів, баба варила борщ із ними. Перед тим обсмажувала до темно-коричневого кольору в борошні.
У сінях стояла банка дуже старого жовтого сала. Баба вкидала в борщ зовсім невеличкий шматочок – не для того, щоб їсти. Для запаху. А якщо наприкінці вливала в борщ кухоль міцного хлібного квасу, то я вам не можу передати, що творилося з моїми слинними залозами. Апетит просто валяв мене з ніг.
До слова, я багато чув, що добріший борщ наступного дня, настояний. Я не сперечаюся, у ньому є свій чар – зрілість, упевненість, перемлілість якась. Але я завжди любив борщ молодий, прямо з вогню, такий, щоб обпікав піднебіння. У ньому живе якась така просто небесна легенька кислинка. І ніжність – неймовірна. Через годину – він уже не такий. Смачний, гідний, але не такий, як прямо з вогню, коли хлюпнеш у миску, торкнеш ложкою картоплину, а вона кришиться й парує, кришиться й парує. А якщо покласти в миску ще пару ложок внесеної щойно з погреба сметани... Я, звичайно, клав не пару ложок, а десять. І дід казав: ти їси не борщ із сметаною, а сметану з борщем. Я погоджувався й клав одинадцяту. Мало тоді що знав, жив одним днем, засинав, як ластівка під стріхою. А знаття б… то, мабуть, поклав би й дванадцяту, й п’ятнадцяту.
А це чогось запахнув той молодий борщ. Пробив пелену років, кольнув ніздрі й пропав.
Перечитав написане. Ну, може, відсотків на десять і передає ті мої відчуття. А може, на п’ять. Де ті слова, якими варто б про це писати?
Сергій ОСОКА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |