Інфляція - загроза політичної стабільності вже сьогодні
9 січня 2008 року газета "Урядовий кур'єр" повідомила, що індекс споживчих цін(індекс інфляції) за 2007 рік становив 116,6 відсотка. Це найбільший індекс інфляції за останні 7 років. Безумовно, маємо незахмарний індекс 1993 року, коли споживчі ціни підскочили більш ніж у 102 рази, але й не 111,6 відсотка 2006 року. Таким чином вперше з 1997 року фізичні вкладники на депозитах у комерційних банках залишилися не тільки без прибутків від своїх вкладів, а навіть втратили свої заощадження, бо відсотки за вклади у гривнях коливались у межах 12 – 15 відсотків річних.
Постає закономірне питання як пересічним громадянам забезпечувати захист своїх заощаджень від інфляції? Досвід повернення(насправді часткової компенсації) радянських вкладів до „Ощадбанку” вимагає цього. До речі, головна причина інфляції це - друкування державою зайвих грошей, що незабезпечені товарною масою. Погано це чи добре, але часи коли функцію захисту заощаджень громадян так-сяк забезпечував долар США давно минули. Так було доти, поки курс американського долара не почав невпинно падати по відношенню до гривни і євро?
Судіть самі. Останні три роки курс долара до гривни був стабільним (5,05 грн. за 1 грн.), а індекс інфляції щорічно перевищував 110 відсотків. Отже, всі хто зберігав свої заощадження в доларах на депозитних рахунках втрачали більше, ніж ті хто тримав свої заощадження гривнах, бо відсотки по доларових вкладах були нижчі(10-12%).
Добре це чи погано ? Для пересічних громадян погано, бо їх кошти не приносили їм прибутків, які діставалися власникам банків. Для експортерів, що продають свої товари за долари, а платять зарплату і податки у гривнях теж погано. Така ситуація була найбільш сприятлива для імпортерів, що купують іноземні товари за долари, а продають за гривні в Україні. Шкода, що завозилося в Україну не стільки сучасне обладнання та технології, скільки „заморська” розкіш для скоробагатьків та низькоякісні азійські товари для бідних.
Дехто з фахівців пояснює проведення такої економічної політики в Україні „платою” за вступ до СОТ(Світової організації торгівлі). Виходять з того, що у вартості продукції, що випускається в Україні, вартість робочої сили(зарплата) складає не більше 8-10 відсотків. В той час, як у європейських країнах - до 45 відсотків. Це наслідки соціально-економічної політики, що проводилася в колишньому СРСР: безкоштовні освіта, медицина, житло, відпочинок тощо. Тому зарплату радянські люди витрачали головним чином на продукти харчування, одяг, побутові речі та несли на збереження в „Ощадбанк” під 2-3 відсотки річних. Звідти пусті карбованці знову потрапляли в кишені радянських людей, як зарплата, а дефіцитні товари розподілялися по „блату”серед компартноменклатури.
Наприклад, якийсь товар зараз продається по 100 грн. Заробітна плата в його ціні складає 10 грн. Підвищення зарплати у 3 рази, тобто до 30 грн., підвищить вартість цього товару лише до 120 грн. Це спричинить інфляцію у 120 відсотків.
Ось дуже спрощена логіка міркувань прихильників збільшення частки зарплати у вартості продукції, тобто іншої, не соціал-популістської системи організації суспільства в який тільки декларується, що основні соціальні потреби громадянину справедливо забезпечує держава.
Чи мають рацію такі міркування ? Так!
Всім зрозуміло, що ”соціальну” складову у вартості у вартості української продукції сьогодні присвоюють собі реальні власники колишніх державних підприємств, а реальної вартості землі, ті, що експортують сільгоспродукцію за кордон. Це економічна основа процвітання сучасних українських олігархів.
Отже, теоретично інфляція споживчих цін може бути також наслідком зміни соціальної політики в державі. Все залежить від того як зростають реальні доходи громадян. Нажаль, підсумки 2007 року свідчать про інше. Пересічні українці не мають можливості захистити свої заощадження. Долар вже не захищає, бо - стабільний, а обігу ні акцій прибуткових підприємств, ні облігацій, ні цивілізованого ринку нерухованості і тим більше землі не має.
Якщо „другий” уряд Ю.Тимошенко не відмовиться від популістської соціально-економічної політики, яку проводили її попередники, то нас не врятує навіть вступ до СОТ. Саме участь у СОТ вимагає від країн учасників не тільки світових цін на товари, але й світових зарплат щоб ці товари придбавалися.
Чи є гарантія того, що для зменшення темпів інфляції замість необхідних соціально-економічних реформ будуть здійснені лише зовнішні запозичення та продаж іноземцям українських підприємств? Переконаний, що поки в державі не буде створено умов, які б гарантували збереження заощаджень її громадян, чекати політичної стабільності не доводиться.
Постає закономірне питання як пересічним громадянам забезпечувати захист своїх заощаджень від інфляції? Досвід повернення(насправді часткової компенсації) радянських вкладів до „Ощадбанку” вимагає цього. До речі, головна причина інфляції це - друкування державою зайвих грошей, що незабезпечені товарною масою. Погано це чи добре, але часи коли функцію захисту заощаджень громадян так-сяк забезпечував долар США давно минули. Так було доти, поки курс американського долара не почав невпинно падати по відношенню до гривни і євро?
Судіть самі. Останні три роки курс долара до гривни був стабільним (5,05 грн. за 1 грн.), а індекс інфляції щорічно перевищував 110 відсотків. Отже, всі хто зберігав свої заощадження в доларах на депозитних рахунках втрачали більше, ніж ті хто тримав свої заощадження гривнах, бо відсотки по доларових вкладах були нижчі(10-12%).
Добре це чи погано ? Для пересічних громадян погано, бо їх кошти не приносили їм прибутків, які діставалися власникам банків. Для експортерів, що продають свої товари за долари, а платять зарплату і податки у гривнях теж погано. Така ситуація була найбільш сприятлива для імпортерів, що купують іноземні товари за долари, а продають за гривні в Україні. Шкода, що завозилося в Україну не стільки сучасне обладнання та технології, скільки „заморська” розкіш для скоробагатьків та низькоякісні азійські товари для бідних.
Дехто з фахівців пояснює проведення такої економічної політики в Україні „платою” за вступ до СОТ(Світової організації торгівлі). Виходять з того, що у вартості продукції, що випускається в Україні, вартість робочої сили(зарплата) складає не більше 8-10 відсотків. В той час, як у європейських країнах - до 45 відсотків. Це наслідки соціально-економічної політики, що проводилася в колишньому СРСР: безкоштовні освіта, медицина, житло, відпочинок тощо. Тому зарплату радянські люди витрачали головним чином на продукти харчування, одяг, побутові речі та несли на збереження в „Ощадбанк” під 2-3 відсотки річних. Звідти пусті карбованці знову потрапляли в кишені радянських людей, як зарплата, а дефіцитні товари розподілялися по „блату”серед компартноменклатури.
Наприклад, якийсь товар зараз продається по 100 грн. Заробітна плата в його ціні складає 10 грн. Підвищення зарплати у 3 рази, тобто до 30 грн., підвищить вартість цього товару лише до 120 грн. Це спричинить інфляцію у 120 відсотків.
Ось дуже спрощена логіка міркувань прихильників збільшення частки зарплати у вартості продукції, тобто іншої, не соціал-популістської системи організації суспільства в який тільки декларується, що основні соціальні потреби громадянину справедливо забезпечує держава.
Чи мають рацію такі міркування ? Так!
Всім зрозуміло, що ”соціальну” складову у вартості у вартості української продукції сьогодні присвоюють собі реальні власники колишніх державних підприємств, а реальної вартості землі, ті, що експортують сільгоспродукцію за кордон. Це економічна основа процвітання сучасних українських олігархів.
Отже, теоретично інфляція споживчих цін може бути також наслідком зміни соціальної політики в державі. Все залежить від того як зростають реальні доходи громадян. Нажаль, підсумки 2007 року свідчать про інше. Пересічні українці не мають можливості захистити свої заощадження. Долар вже не захищає, бо - стабільний, а обігу ні акцій прибуткових підприємств, ні облігацій, ні цивілізованого ринку нерухованості і тим більше землі не має.
Якщо „другий” уряд Ю.Тимошенко не відмовиться від популістської соціально-економічної політики, яку проводили її попередники, то нас не врятує навіть вступ до СОТ. Саме участь у СОТ вимагає від країн учасників не тільки світових цін на товари, але й світових зарплат щоб ці товари придбавалися.
Чи є гарантія того, що для зменшення темпів інфляції замість необхідних соціально-економічних реформ будуть здійснені лише зовнішні запозичення та продаж іноземцям українських підприємств? Переконаний, що поки в державі не буде створено умов, які б гарантували збереження заощаджень її громадян, чекати політичної стабільності не доводиться.
економічний оглядач газети "Сіверщина"
Сергій Соломаха
| Коментарі (0) |