Мешканці Вилкового жартома кажуть, що їхнє місто — єдине місце у світі, де напідпитку громадяни хитаються не впоперек вулиці, а вздовж — назад-уперед. І це не перебільшення, — такі суворі реалії місцевого ландшафту.
Місто виникло, можна вважати, випадково і далеко не в найпридатнішому для життя місці. Саме сюди в середині XVII сторіччя бігли ті, що не бажали відступитися від своїх поглядів і підкоритися ніконовській релігійній реформі люди.
На березі Дунаю їм навіть встановлено пам’ятник: старовір, пересилюючи втому й біль, несе величезний хрест. Пізніше в цей безлюдний край, що являє собою 15 великих і понад 150 маленьких островів, переселялися норовисті українські козаки, що виспівували пісні про «запорожців за Дунаєм». Перша офіційна згадка про Вилкове датована 1762 роком, щоправда, тоді воно ще іменувалося поселенням Ліпованське. Назва Вилкове прижилася пізніше: в цьому місці Дунай розгалужується на три гирла (рукави) — Очаківське, Старостамбульське і Бєлгородське, а ручкою «столового прибору» служить Килійське гирло.
Дельта Дунаю — єдине місце у світі, де земна суша упевнено наступає на море і приростає за рахунок природного намивання річкового мулу. Але побудувати будинок на мулкому березі — справа непроста. Тому для спорудження дамб, підготовки фундаменту для будинку й насипу під город люди змушені були із зарослої очеретом драговини викопувати мул і переносити його на заздалегідь вибране для будівництва місце. Так і виникла українська Венеція: багатокілометрові канали між будинками поступово заповнила річкова вода, і будинки фактично опинилися на острівцях. Навіть сьогодні велика частина міста не має вулиць у нашому звичному їх уявленні. Замість них — єрики (канали, річки та протоки), по яких, немов на автомобілях, снують місцеві жителі. Але все ж за традицією ці широкі та вузькі водні артерії носять горді назви: вулиця Максима Горького, вулиця 28 червня, провулок Рибацький… Щоправда, вздовж них немає тротуарів, їх замінюють так звані кладки: спеціальні містки завширшки у дві дошки, що спираються на невеликі стовпчики, тягнуться більш ніж на 80 км. Без човна тут просто не проживеш: на 3,5 тисячах маломірних плавзасобах люди пересуваються у своїх справах, рибалять і перевозять всілякі вантажі. Тут човен важливіший за автомобіль, велосипед чи коня. Він — годувальник і предмет неприхованої гордості.
Особливою, мало кому знайомою романтикою пронизане життя в місті Вилкове. Враження посилюють безмірна кількість чудового вина, дивовижно свіже повітря і унікальність природи розташованого поблизу Дунайського біосферного заповідника. Але проблеми виникають, як говориться, на рівному місці. Наприклад, така проста і природна для більшості людей річ як питна вода тут є завжди бажаною і …недоступною всім спраглим. Населений пункт, що виріс у плавнях, фактично не має своєї чистої води. Колодязь викопати тут неможливо, — його швидко наповнює каламутна річкова вода. Тому місто живе за рахунок привізної води, а єрики населення використовує під суто побутові потреби: попрати білизну, помити посуд і взуття. Причому це може робитися одночасно з двох боків надто близьких бережків і без найменшого натяку на утиск: у місцевих жителів немає зайвих комплексів, так прийнято здавна, це продиктовано самими умовами життя. Вилковчани не красуються вишуканим вбранням і поводяться дуже скромно. Вони — справжні трудяги, але через обставини вимушені мешкати в погано впорядженому районі. А могли б закинути рибальські снасті й жити приспівуючи тільки лише на прибутки від туризму. За відповідного сервісу та умілої рекламної кампанії тут від мандрівників із усього світу відбою не було б. Є над чим задуматися.
Олександр МАЙШЕВ
