За досить резонансними подiями, що ними насиченi останнi днi й тижнi на Чернiгiвщинi (i в полiтицi, i в екологiї, i в планi кримiногенної ситуацiї), якось зостався непомiченим один ювiлей. Мається на увазi 40-рiччя вiд часу нагородження областi орденом Ленiна. Певна рiч, назва нагороди не дуже стимулює патрiотично налаштованого українця на спогади про факт її отримання, але давайте будемо об’єктивними: як би не називалися ордени, у переважнiй бiльшостi давали їх людям гiдним. I не вина останнiх, що їм довелося жити в часи тоталiтаризму. У данiй же ситуацiї взагалi йдеться не про iндивiдуальну нагороду, а про вiдзначення цiлого регiону.
В Указi Президiї Верховної Ради СРСР вiд 13 червня 1967 року сказано, що область нагороджена «за активну участь у партизанському русi, мужнiсть i стiйкiсть, виявленi трудящими... в боротьбi з нiмецько-фашистськими загарбниками в перiод Великої Вiтчизняної вiйни, i за успiхи, досягнутi в розвитку народного господарства». Усе правильно: були i боротьба, i мужнiсть, i успiхи. До речi, у текстi Указу, вiдтвореному в присвяченому Чернiгiвщинi томi «Iсторiї мiст i сiл Української РСР», виданому 1972 року, чомусь стоїть дата 19 червня, що не можна вважати правильним, оскiльки вже 15 червня 1967 на центральнiй площi Чернiгова, що тодi називалася iменем Куйбишева, вiдбувся мiтинг з нагоди нагородження. Про це наступного дня повiдомила обласна молодiжна газета «Комсомольський гарт», яка 18 червня подала звiт про мiтинг.
Звiт написаний без щонайменшого вiдступу вiд стандартiв тих часiв. Вiдкрив зiбрання голова виконкому обласної ради депутатiв трудящих, текст Указу зачитав перший секретар обкому компартiї. Як належить, виступили «представники трудящих», зокрема колишнiй командир партизанського з’єднання, робiтник, колгоспниця, учителька, колишнiй фронтовик, секретар обкому комсомолу.
Далi «учасники мiтингу бурхливими оплесками схвалюють вiтальнi листи» найвищим партiйним i державним органам — союзним i республiканським. Зауважимо, застiй ще не розцвiв чортополоховим буянням: серед адресатiв ще не значиться iм’я маразматика Брежнєва. Того самого, що, навiшавши собi на пiджак мiрiади найвищих нагород, значно пiдмочив авторитет радянських орденiв i медалей...
А тепер заглянемо у бiльш вiддалену iсторiю. 3 сiчня 1922 року президiя Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комiтету постановила вiдзначити роботу Чернiгiвського губземвiддiлу: нагородила його орденом Трудового Червоного Прапора «За видатний подвиг з пiднесення сiльського господарства». Така ось була революцiйна патетика. Протокол засiдання ВУЦВКу пiдписав сам Григорiй Петровський. Називали його всеукраїнським старостою. Видно, на догоду українiзацiї, яку радвлада проводила в першi роки пiсля Жовтневого перевороту. Далi українiзацiю згорнули, як i практику нагородження орденами союзних республiк. Нагороди стали всесоюзними. Мова теж культивувалася єдина — «общепонятна»...
Елементарна журналiстська цiкавiсть ще в радянськi часи спонукала автора цих рядкiв довiдатися про долю ордена, який начебто мав бути на прапорi наступника губземвiддiлу. Щоб молодим читачам було зрозумiло: ордени, якими вiдзначалися колективи пiдприємств i органiзацiй, зазвичай крiпилися до державних прапорiв, екземпляри яких мав кожен колектив. Прапори ж тi виставлялися на загальний огляд на рiзних урочистостях. Однак жоден iз ветеранiв, якi обiймали високi посади на початку тридцятих рокiв минулого столiття, а у вiсiмдесятих ще були живими, про орден, як кажуть, сном-духом не вiдали. Спроба ж вiднайти якiсь вiдомостi про цю нагороду через Верховну Раду колишньої Української РСР наштовхнулася на незрозумiлий спротив з боку офiцiйних осiб, який зрештою трансформувався в окрик: «Тобi бiльше займатися нiчим? Мало в областi тем i проблем сьогоднi, що колупаєшся в минулому?»
Сьогоднi все це зрозумiло. Не хотiлося комусь у радянськi часи навiть згадувати зайвий раз, що мала Україна (хай i Радянська) власнi нагороди. Бо ж iшлося саме про орден Трудового Червоного Прапора України, заснований п’ятим Всеукраїнським з’їздом Рад 2 березня 1921 року. Вiн iснував до 1933. Причому, починаючи з 1928, паралельно iз загальносоюзним орденом Трудового Червоного Прапора. Принагiдно зауважу, що в серединi шiстдесятих рокiв минулого столiття я знав кавалера ордена Трудового Червоного Прапора України, учасника громадянської вiйни Федора Петровського, писав про нього. Мав навiть нагоду потримати той орден у руках. Нiчого крамольного в ньому (за радянськими мiрками, звичайно) не було. Обов’язковi серп i молот, популярний у тi роки вислiв-гасло «Володар свiту буде труд», який нiколи й нiким особливо не заперечувався. Єдине, що могло не влаштовувати запопадливих iнтеграторiв, так це згадка про Україну.
Доля ордена, про який iшлося на початку матерiалу, виявилася не настiльки сумною. Його слiди редакцiя досить легко вiдшукала в Iсторичному музеї iменi Василя Тарновського, куди вiн був переданий 23 грудня 1998 року обласною державною адмiнiстрацiєю. З дозволу керiвництва музею головний зберiгач фондiв Ганна Арендар продемонструвала його журналiстам. Я потримав його в руках, що зафiксовано на свiтлинi. Орден виготовлений на Ленiнградському монетному дворi, де карбувалися радянськi монети й нагороди. Його номер 380665. Шкодую, що не запам’ятав номер ордена Трудового Червоного Прапора України, яким був вiдначений свого часу Федiр Петровський. Навряд чи вдасться знайти слiди його. Як i аналога, що мав колись належати Губземвiддiлу. Але то — уже неблизьке минуле. А де зараз ордени, якими вiдзначалися пiдприємства, установи й органiзацiї в радянський перiод? Цiкаво, правда ж? Пошукаємо...
Олександр ОЛIЙНИК.
Фото Валерiя СЕНЧУКА.
