Зима

Ти, зимо, старієш, вже і втома тече
По нервах стежинок і артеріях вулиць…
Навіть вітер тобі підставляє плече,
Аби ти на безсніжжі, бува, не спіткнулась.
Іще лютий, а ти в чорній хустці вдова,
Голі ребра дерев у гаю й при дорозі.
Ти не здатна давно на чаклунні дива –
На поезію віхол й тріскучі морози…
І сьогодні я тебе ізнов не впізнав,
Загорнулась в туман, як в хустину бабуся.
І хмарище зітхає в порожній рукав,
Бо сніжком з рукава вона вже не потрусить.
І від сірості днів обважніла душа,
А їй хочеться неба напитися зрання,
Отого голубого, де ранок лежав,
І волошок нарвав і собі, і коханій.
І з букетом отим біг на зустріч ізнов,
Хай стежки замітають рясні сніговиці,
Аби вірити: є у цім світі любов,
Отака що, бува, хіба лише насниться.
Не дави мене, зимо, холодним дощем,
Не розхитуй вітрами ти мрій первоцвіти.
Краще сядь снігурем, як колись, на плече
Й полетим у весну, як не хочеш зиміти.
За порогом стою і куди мені йти?
У цієї зими лиш одне бездоріжжя.
Та не тільки снігів й снігурів не знайти,
Зате смуток сіріє дрібненький, як миші.
31.01.2025р.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ