Мої сніги

З далеких літ, із пам’яті, що тином
Відгородила мене від села.
Зима сніги за руку привела,
Мої сніги з дитячими очима.
Вони такі ж сліпучі й білокрилі
З душею неба, вдачею – землі.
Їх мати скиртувала у дворі –
І до весни жили в нас заметілі.
Малим я слухав, як вітрисько хлипав,
Як день купав в заметах снігурів.
Як жовту сніжку першої зорі
Жбурнуло небо на село притихле.
І все. Мороз грудьми лягав на шибку
І сердивсь, що не видавить. Скрипів.
А в димарі набилося вітрів,
Щоб колискову наспівати хрипко.
Давно було. Та ось ізнов мережить.
Сніжинками мережить білий світ.
В заметах хата мамина стоїть
І нікому в дворі прокидать стежку.
І хай вітри скиртують заметілі.
Стою один в зимовому дворі.
Та зорями вже стали снігурі,
Лише сніги, як крила, білі, білі…

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ